Американські консерватори ніяк не можуть зрозуміти, що відправляючи зброю українській армії, Вашингтон зміцнює свій вплив в Азії.
Уявіть, що ви очолюєте одну з багатьох країн, що опинилися між США та Китаєм. Ваша країна – Амбівалендія – знаходиться у південно-східній Азії. Їй потрібна китайська торгівля, але Пекін поводиться дуже жорстко. Вона очікує від Америки безпеки і технологій, але не довіряє Заходу. Навіть її власну політичну модель важко розмістити на спектрі від ліберальної до автократичної.
І тому зовнішня політика говорить: уникайте вибору між двома наддержавами, доки це не стане абсолютно необхідним. Або поки не стане зрозуміло, хто з них сильніший. Як цей народ дивиться на підтримку України з боку Америки? – пише в своїй статті головний політичний оглядач Financial Times Джанан Ганеш.
«По-перше, очима позаблокового світу. Ви запитуєте, чи могли б США надати стільки допомоги країні, яка населена людьми не білої раси. Ви запитуєте, де була ця турбота про суверенітет 20 років тому в Іраку. Ви обходите або ігноруєте санкції. Зрештою, після всіх розмов в дусі «а як щодо ось цього», ігнорувати наступні факти стає неможливо: США готові скоротити свій арсенал, щоб озброїти країну, яку вони не мають формального зобов’язання захищати. Таким чином, вони можуть скувати таку велику військову силу, як Росія, більш ніж на рік», – пише він.
Ганеш вказує також на те, що НАТО, на чолі якого стоять США, зараз більший, ніж був на початку російської війни проти України. Європейські держави визнали, що Вашингтон мав рацію, наполягаючи на збільшенні своїх оборонних бюджетів протягом останніх десятиліть. Значення Америки як експортера енергоносіїв зростає в міру того, як ті ж самі союзники відмовляються від російського викопного палива.
«Підтримуючи Україну, США не просто роблять правильну річ. Вони зміцнюють свої власні довгострокові позиції в Азії. Дивно, що так багато американських консерваторів не бачать цього», – йдеться в статті.
Навіть ті, хто хоче допомогти Україні, пропонують хибний компроміс між конфронтацією з Росією і протистоянням «реальному» виклику з боку Китаю. Серед них – колишні посадовці в сфері оборони (Елбрідж Колбі) та потенційний 47-й президент (Рон ДеСантіс). Ганеш визнає, що підтримка України має ціну можливостей. Зброя, яка відправляється на фронт, – це зброя, яка не може бути використана деінде. Але арсенал можна поповнювати з часом. Що важче нарощувати за бажанням, так це відчутний вплив Америки в тому, що прийнято називати «Індо-Тихоокеанським регіоном».
Британський журналіст пояснює, що війна в Україні – це 14-місячна виставка переваг американського покровительства. Твердість американської волі, якість її розвідки, потужність її техніки і глибина її альянсів зараз більш очевидні, ніж це було протягом багатьох років. Без цієї війни останнім яскравим враженням, яке Америка залишила б у світі, був би невдалий вихід з Афганістану. На матеріальне змагання між США і Китаєм накладається ідеологічне.
Тут війна також зіграла на руку Америці. Ніщо так не дискредитувало ідею про те, що авторитарні лідери мають первісну гнучкість, на яку не здатні м’якотілі західні люди, як прорахунки Росії в Україні.
Ніщо не зробило більше для того, щоб зупинити імпульс, який автократія набрала до 2022 року, як невблаганна хвиля майбутнього.
«Уявіть собі наслідки для США в Азії, якби минулий рік пройшов інакше. Якби Україні (яку Америка визнає як державу) дали впасти, якою тоді була б ціна Тайваню (якого вона не визнає)? Наскільки безпечно почувалися б зараз навіть явні союзники США? Чому кінець суверенної України не можна поставити в один ряд з фінансовою кризою 2008 року та фіаско в Іраку як доказ того, що лібералізм зазнав поразки?», – йдеться в статті.
Будь-хто може подивитися на Китай, побачити, що він більш населений, ніж Росія, і оголосити його справжньою проблемою. Це не стільки аналіз, скільки арифметика. Питання в тому, як змагатися з Китаєм. Ця дуель полягає не тільки і навіть не стільки в тому, що кожна наддержава робить з іншою. Йдеться про те, наскільки добре кожна з них поводиться з третіми країнами. Звертання Америки до їхніх інтересів, якщо не до їхніх сердець зараз, безумовно, сильніше, ніж у довоєнний час. Ігнорувати цю перемогу заради нервового підрахунку запасів боєприпасів Пентагону означає не мати певного бачення.
«Проблема, на мою думку, полягає в тому, що дехто у Вашингтоні, і це не лише праві, завжди сподівався відірвати Росію від Китаю. Існують спогади часів Холодної війни, які можуть посіяти розбрат між цими двома країнами. Але якщо вони посваряться, то навряд чи це станеться через підбурювання ззовні. Китайсько-радянський розкол почався більш ніж за десять років до того, як Річард Ніксон відвідав Китай. Це був доктринальний розкол між марксистами, а потім більш приземлений розкол у ставленні до Індії», – нагадує британський журналіст.
Він допускає, що між Китаєм і Росією теж може відбутися розкол. Зрештою, альянс націоналістів – це дивна концепція. А поки що протистояти одній з цих країн означає протистояти іншій теж.
