На висоті 4000 метрів тліє прикордонний конфлікт між Індією та Китаєм. Геополітичні кризи також впливають на конфлікт у Гімалаях.
У тіні двох великих геополітичних криз, конкуренції Китаю та США на Тихому океані та війни проти України в Європі, протистояння Індії та Китаю в Гімалаях триває. Дві найбільш густонаселені країни світу більше шести десятиліть не можуть домовитися про спільний кордон у горах. Часті небезпечні військові сутички, з ризиком виходу конфлікту з-під контролю. У 1962 році країни, які колись були союзниками після здобуття незалежності, почали війну, яка дорого коштувала Індії. Ця війна стосувалася територій, висота яких іноді перевищувала 4000 метрів і не була особливо важливою в економічному відношенні. Три прикордонні регіони є спірними донині: у західному секторі в Ладакху, район так званого Аксай Чин.
Це правда, що Індія та Китай, маючи лінію фактичного контролю (LAC), вели переговори, але фактичне розмежування залишається дуже суперечливим, і жоден із двох опонентів не бажає поступитися навіть одним квадратним метром території, на яку вони претендують. Немає згоди навіть щодо довжини спірного кордону в майже 4 тисячі кілометрів, не кажучи вже про приналежність відповідних територій. Обидві сторони розширюють свою інфраструктуру та військову присутність уздовж кордону. Суперечки є колоніальною спадщиною, оскільки Британія залишила спірні території після отримання Індією незалежності в 1947 році як «невизначений кордон між Китаєм та Індією». Відтоді відбулися десятки інцидентів на кордоні, деякі зі смертельними наслідками, з останнім великим конфліктом, який привернув увагу громадськості Індії 15 червня 2020. Двадцять індійських солдатів і невідома кількість китайських солдатів були вбиті. Після цього відбувалися постійні сутички.
Зараз прикордонний конфлікт також обумовлений геополітикою.
Зараз прикордонний конфлікт також обумовлений геополітикою. Дві згадані вище геополітичні кризи відіграють важливу роль у сучасній індо-китайській конкуренції. Індія проводить політику рівновіддаленості в обох кризах. Критики в Європі та США закликають Індію зайняти більш чітку позицію, називаючи індійську позицію політикою гойдалки. Сушант Сінгх, індійський експерт зі стратегії та колишній репортер авторитетної англомовної щоденної газети Indian Express, називає політику Індії щодо Китаю «обережною, заплутаною та суперечливою».
Разом із США, Японією та Австралією Індія є членом Чотиристороннього діалогу з питань безпеки (четвірки), який було засновано в 2007 році, але відроджено лише останніми роками, зокрема США, як інструмент стримування впливу Китаю в Тихоокеанський. На відміну від Австралії та Японії, Індія не є офіційним військовим союзником США. Після тривалої позиції на боці Пакистану США в 2005 році зробили фундаментальну зміну зовнішньої політики, визнавши статус Індії як ядерної держави, якщо не формально, то принаймні фактично. США хочуть залучити Індію на західний бік і мають широкі угоди щодо продажу та виробництва американської зброї в Індії. Уряд Нарендри Моді в Нью-Делі підтримує добрі стосунки зі Сполученими Штатами, але не хоче, щоб його обмежували американські інтереси. Вона дуже стримано ставиться до американської політики щодо Китаю та Росії і намагається дипломатично йти по канату.
Індійська армія все ще залежить від збройової співпраці з Росією.
Водночас, незважаючи на спроби встановити привілейовані відносини зі США, Індія відіграє активну роль в альянсі БРІКС (Бразилія, Росія, Індія, Китай і ПАР). Ця група інтересів, у якій глави урядів координують свої щорічні зустрічі на вищому рівні, поставила собі за мету втілити спільні інтереси своїх членів і подолати домінування Заходу в міжнародних організаціях, таких як Світовий банк і Міжнародний валютний фонд, за допомогою реформ. Як і після окупації Криму в 2014 році, у війні в Україні БРІКС поводилися неоднозначно. Також не слід було очікувати, що організація засудить одну зі своїх країн-членів. Перехід до багатополярного світу, якого також вимагає і просуває БРІКС, відповідає політиці незалежності Індії.
Індія також тримається на дистанції у війні в Україні. Її підштовхують США та країни ЄС, але Індія не зрушила з місця і утрималася від голосування в ООН щодо засудження російської агресії. Однією з причин стриманості Індії є той факт, що Індія десятиліттями купувала зброю у великих масштабах, насамперед у Росії або раніше в Радянському Союзі. Незважаючи на те, що уряд диверсифікував свої джерела постачання за рахунок імпорту з Франції та США, індійська армія все ще залежить від співпраці з Росією у сфері зброї. Виникнення цієї співпраці сягає 1960-х років після війни з Китаєм і посилилося, коли США виступили на боці Пакистану в конфлікті між Пакистаном та Індією за незалежність Бангладеш. У 1971 році СРСР та Індія підписали 25-річний Договір про мир, дружбу і співробітництво. Сучасна індійська політика рівновіддаленості або пропагованих численних альянсів сформована цим історичним досвідом і також вписується в концепцію неприєднання, якої Індія постійно дотримується.
Уряд Індії точно не хоче бути втягнутим у конфлікт між демократіями та авторитарними режимами, визначеними урядом Байдена.
Уряд Індії точно не хоче бути втягнутим у конфлікт між демократіями та авторитарними режимами, визначеними урядом Байдена. Як і більшість країн Глобального Півдня, уряд Моді не погоджується з цією точкою зору. Індію часто називають найбільшою демократією у світі, і тому вона автоматично є членом цієї спільноти цінностей. Але уряд Моді з його жорсткою внутрішньою політикою та акцентами на індуїзмі та націоналізмі серйозно обмежив деякі громадянські свободи. Уряд, ймовірно, почувається некомфортно від того, що його власну демократичність піддають випробуванню.
Для індо-китайських відносин нинішня геополітична ситуація створює складну ситуацію. З одного боку, індійський уряд зацікавлений у зменшенні китайського впливу в Азії. Але з іншого боку, вона намагається ні в якому разі не провокувати Китай. Наприклад, Нью-Делі не коментував репресії Китаю в Гонконгу, а також не критикував непрозору політику Китаю щодо COVID-19.
Індія не в змозі ні відштовхнути Китай військовим шляхом у Гімалаях, ні переконати дипломатичним шляхом досягти угоди.
Уряд також наполягає на поміркованості у розборках на китайсько-індійському кордоні. Тому що Індія не в змозі ані військово відтіснити Китай у Гімалаях, ані переконати дипломатичним шляхом досягти угоди. Обидві сторони навіть не можуть дійти згоди щодо того, про що слід вести переговори. Армрестлінг в Гімалаях триває: незважаючи на створення 16 робочих груп для врегулювання прикордонного конфлікту, незважаючи на домовленості про заходи зміцнення довіри в 1993, 1996, 2005, 2012 і 2013 роках. Навіть після кількох двосторонніх зустрічей між Нарендра Моді і Сі Цзіньпіном, атмосфера морозна.
Тим не менш, розвинулася густа мережа економічних зв’язків, від яких Індія залежить більше, ніж Китай. Незважаючи на цю напружену мережу, Нью-Делі стверджує, що не хоче повертатися до нормалізації відносин, доки не буде вирішено прикордонну суперечку. Пекін, навпаки, каже: ця суперечка не повинна обтяжувати інші відносини. Колишній посол Китаю в Нью-Делі заявив у серпні 2022 року, що лінія фактичного контролю є стабільною. Через місяць обидві сторони пішли на деескалацію, домовившись про обмежене виведення військ. Але в грудні 2022 року спалахнула чергова суперечка навколо китайської окупації хребта в індійському штаті Аруначал-Прадеш.
У Нью-Делі вважають, що Китай використовує глобальні кризи для територіальних здобутків, як у 2020 році під час пандемії в конфлікті на сході Ладакха. В Індії згадують, що Китай почав війну в 1962 році під час Кубинської ракетної кризи, коли увага США і СРСР була прикута до «розборок» там. Незабаром після закінчення кубинської ракетної кризи Китай оголосив про припинення вогню.
Індійська преса палко обурюється кожною суперечкою в прикордонному регіоні та говорить про китайське «вторгнення» або «порушення», тоді як уряд, який описує це як «порушення», не схвалює агресивну китайську політику, а радше деескалувати прикордонний конфлікт, а не використовувати по можливості збройні сили. Залишається лише дилема Індії: бути нижчою у військовому відношенні перед Китаєм і за шість десятиліть навряд чи зробити дипломатичний крок вперед.
Автор: проф. д-р Герберт Вульф – колишній керівник Боннського міжнародного центру дослідження конфліктів (BICC). Сьогодні він є науковим співробітником BICC та Інституту розвитку та миру (INEF) в Університеті Ессена/Дуйсбурга.
Джерело: The Toda Peace Institute (Інститут миру Тоди), Японія
