Думка філософа
Всупереч логіці свого альянсу, НАТО має працювати над тим, щоб зробити Україну незалежною від Заходу в рамках міжнародної ініціативи.
Західне співтовариство держав опинилося в дилемі. Навряд чи можливо ефективно захистити Україну у військовому плані, не змирившись із нескінченною війною на виснаження, ризиком масової ескалації чи реваншистськими наслідками поразки Росії. З іншого боку, негайні мирні переговори з Росією означали б – неприйнятну – жертву Україною як державою та самовизначенням українського народу. В обох випадках післявоєнна ситуація була б більш конфліктною, ніж ситуація до війни. Шанси на міцний мир мізерні.
Здається, виходу з цієї дилеми немає. Принаймні до тих пір, поки військова модернізація України розглядається як неминуча єдність із прийняттям країни до західних конфігурацій і альянсів, до ЄС чи НАТО. Ця західна інтеграція відповідає законним потребам безпеки України, а також призначена для захисту решти Європи від подальшої російської агресії. Але поєднання допомоги зброї та західної інтеграції також блокує вихід із нинішньої війни та закладає курс на новий, холодний, можливо, гарячий конфлікт між блоками, які формуються в результаті.
Метою поєднання збройової допомоги Україні та перспективи вступу до ЄС чи НАТО є примус Росії зайняти переговорну позицію, з якої територіальна та політична цілісність України більше не може бути поставлена під сумнів. Крім питання про те, чи вдасться військове послаблення, як задумано, його зв’язок із західною інтеграцією робить будь-які переговори для Росії безнадійними і, таким чином, зменшує шанси на швидке та тривале припинення війни.
Якщо хтось хоче прагнути до припинення війни, яка забезпечить існування та майбутнє України, завдяки якому можна досягти міцного миру та водночас створити сприятливі умови для внутрішньополітичних змін у самій Росії, то треба розвести зброю, допомогу та західну інтеграцію один від одного. Поки військова відсіч російської атаки пов’язана з прогресивною інтеграцією України до Заходу, військово ослаблена Росія не має перспективи прагнути до переговорної мети. Інтегрована в Захід Україна – це повна протилежність того, чого Кремль вважав, що може досягти цією війною. Прийняття цього як незмінного факту, що здійснився, означало б політичне самозречення: виживання путінізму пов’язане з тим, щоб не зазнати поразки у цій війні.
Відмова від західного інтеграційного сценарію не означає відмови від озброєння та постійних гарантій військової безпеки.
Тому такої капітуляції не варто очікувати, тим більше, що Захід має вагомі причини виключати пряму конфронтацію з Росією, яка могла б змусити цей крок. Це залишило б у Кремля лише вибір між ескалацією – не обов’язково, але, можливо, ядерної природи – та продовженням війни. І те, і інше було б фатальним як з моральної точки зору, так і з точки зору глобального конфлікту та миру.
Зовсім інша ситуація, якщо проект військового примусу до миру не пов’язаний із західною інтеграцією України. У цьому випадку розрахунок прийняття рішень у Росії кардинально зміниться. На додаток до варіанту нести величезні витрати на нескінченне продовження війни – або її ескалацію – є альтернатива: тоді Росія могла б вести переговори таким чином, щоб результат незахідної інтеграції України міг бути прочитаний російською стороною як війна, яка перешкоджає цій західній інтеграції, і, таким чином, як частково успішне завершення війни. За цих умов переговори мали б сенс для Кремля, і припинення війни було б близьким, якщо припустити, що Росію раніше було б відкинуто у військовій сфері.
Однак відмова від західного інтеграційного сценарію лише ще більше наражає Україну на російську агресію, тим самим підриваючи територіальну та політичну цілісність країни, як і негайний початок мирних переговорів. Але це заперечення стосується лише тих випадків, коли ця цілісність не може бути забезпечена іншим способом. Але вона може, хоч і нетрадиційним способом.
Бо відмова від західного інтеграційного сценарію не означає відмови від озброєння та постійних гарантій військової безпеки. Навпаки: озброєння можна пов’язувати з питанням західної інтеграції навіть негативно, а не позитивно, як це було досі. Чим більше озброєнь Україна отримує, тим більше вона повинна дистанціюватися від західної інтеграції, але тим очевидніше для Росії, що військова поступка відкриває перспективу України, яка не буде інтегрована із Заходом. Із зростанням мілітаризації збройного конфлікту зростає і привабливість його дипломатичного завершення.
Таким чином Україна продовжить озброюватися західною зброєю, і, можливо, ще більше й ефективніше. Крім того, вона матиме доступ до ресурсів для модернізації, тож зможе збільшити це озброєння в будь-який момент у разі нової загрози.
НАТО протистоятиме експансіоністському іміджу, який має в багатьох частинах світу.
Як це не парадоксально: Захід повинен продовжувати озброювати Україну не для того, щоб вона згодом стала частиною Заходу, а для того, щоб їй не довелося ним стати. Тому НАТО та ЄС повинні були б діяти не відповідно до логіки свого альянсу, а всупереч їй, оскільки міжнародні інтереси – і, ймовірно, також інтереси самої України – а саме якнайшвидшого припинення війни з одночасним забезпеченням безпеки України державності та прокладання шляху до сталого миру вимагають цього.
Підготовка України до захисту своєї державної цілісності та політичної свободи дій не повинна обмежуватися поставками західної зброї. Цього можна досягти лише в довгостроковій перспективі шляхом узгоджених міжнародних дій. Для цього розширення міжнародних економічних відносин з Україною є таким же необхідним, як і сама інтернаціоналізація військової допомоги. Насамперед, завданням НАТО та ЄС було б прокласти шлях до дипломатичних союзів із країнами БРІКС, такими як Індія чи Бразилія, і, можливо, навіть Китай. Це також можливо лише за умови, що участь цих держав не сприятиме західній інтеграції, а лише слугуватиме військовому та економічному забезпеченню автономного становища України.
Розглядаючи сценарій «військової модернізації без інтеграції в західні альянси» з глобальної точки зору, він демонструє сильні паралелі з ініціативами, які можна було б очікувати від ООН. Однак, як відомо, Радбез ООН не може діяти через вето Росії. Наслідком цього, однак, не має бути повторна провінціалізація міжнародної політики, як це відбувається зараз. Натомість найсильніший у світі гравець у нинішньому конфлікті, а саме НАТО, має за власним бажанням забезпечити інтернаціоналізацію конфлікту та досягнення рішення за межами існуючої динаміки влади та структур альянсу. Іншими словами, якщо ООН паралізована, сама НАТО повинна діяти як «ООН».
Такі (вочевидь) «самовіддані» дії НАТО також мали б ряд позитивних побічних ефектів. НАТО протистоятиме експансіоністському іміджу, який має в багатьох частинах світу, і представлятиме себе як справді оборонний альянс, який продуктивно працює над мирною глобальною соціалізацією держав. Захист міжнародного права та державної цілісності України, який ООН не може забезпечити у своїй нинішній конфігурації, буде взято на себе широкою міжнародною ініціативою без створення нових причин конфлікту шляхом прямого військового втручання.
Немає сумніву, що Росія може стати державою, здатною до миру в середньостроковій і довгостроковій перспективі, лише подолавши агресивний, неоімперський путінізм.
Однак, перш за все, цей сценарій відкриває конкретні можливості для внутрішніх політичних змін у Росії, що було б надзвичайно важливим для розвитку подій. Немає сумніву, що Росія може стати державою, здатною до миру в середньостроковій і довгостроковій перспективі, лише подолавши агресивний, неоімперський путінізм. Однак навряд чи варто очікувати «змін через поразку», скоріше розвиток російської легенди про удар ножем у спину, а розпад російської держави є ані ймовірним, ані бажаним з точки зору політики безпеки.
З іншого боку, якщо результат війни міститиме елемент амбівалентності через неспроможність України інтегруватися із Заходом – з міжнародними гарантіями безпеки та цілісності – додасться новий, менш катастрофічний шлях змін. Такий результат війни можна – умовно – також витлумачити як різновид «перемоги» в Росії, але він передбачає принаймні таку ж інтерпретацію, як часткова чи основна поразка. Ця асиметрична дихотомія може створити умови для конфліктів інтерпретацій у російській державній еліті та громадянському суспільстві, що фактично призведе до політичного та ідеологічного переосмислення. Зміни, яких навряд чи можна досягти за допомогою зовнішнього примусу, виникли б із внутрішньополітичної констеляції Росії.
Але чи можливий сценарій, за якого НАТО діятиме таким «самовідданим» і інтернаціоналістичним чином? – По-перше, такий ескіз неминуче виглядає більш спекулятивним порівняно з альтернативами, які вже були детально обговорені. Але можна також запитати себе: наскільки реалістичні відомі сценарії «постачання зброї до перемоги», «виснаження до виснаження» чи навіть «мирні переговори зараз»? У кожному з них є своя, іноді чимала частка утопії. Звідси вперте відчуття, що, попри всі щирі зусилля, ми маємо справу з лякаюче безнадійною ситуацією.
У будь-якому випадку має статися щось «нереальне», щоб закінчилася ця страшна, безглузда війна і було захищене право України на існування. І якщо стратегії, які зараз застосовуються, призведуть до результатів, яких ніхто не бажає, то сценарій, коли НАТО діятиме «парадоксально», є чи не найреалістичнішим з усіх.
Автор: Мартін Крохс – філософ і засновник наукової платформи te.ma та dekoder.org – decoding Russia . Раніше він писав статті для ZEIT online, NZZ і Berliner Zeitung, серед інших.
Джерело: IPG-Journal, Німеччина
