Після дев’яти років війни та одного року запеклих боїв з моменту повномасштабного вторгнення Росії майбутнє України залишається невизначеним. На Заході нинішні дебати здебільшого зосереджені на питаннях постачання зброї в Україну. Німеччина, Велика Британія та США погодилися постачати сучасні танки, хоча раніше відмовлялися від цього, і тепер Україна також просить ракети більшої дальності та винищувачі.
Єдиної думки немає. Дехто побоюється, що передача літаків та іншої зброї з наступальним потенціалом може призвести до ескалації або спровокувати Кремль на ядерну відповідь; водночас прихильники шовіністського ізоляціоністського підходу колишнього президента США Дональда Трампа запитують, чому західні платники податків мають платити за оборону України. На тлі розвитку протиріч, спричинених цими дебатами, поборникам ведення війни доведеться почати розмірковувати і про те, як вона може і має закінчитися.
Чи буде це чергова нескінченна війна, чи її вдасться перевести в заморожений конфлікт із демілітаризованою зоною, а то й домогтися справжнього міцного миру?
Вірогідність будь-якого результату важко оцінити. Сценарій нескінченної війни випливає з поширеного припущення, що майбутнє здебільшого є продовженням чи екстраполяцією минулого. І хоча це часто-густо правильно для нормального життя, надзвичайні ситуації та виняткові стани, як правило, перетинаються з різкими зрушеннями парадигми та переломними моментами.
Уявні реалісти виступають за заморожування конфлікту. Колишній держсекретар Генрі Кіссінджер і китайське керівництво пропонували «рішення» зі створенням демілітаризованої зони. Однак цей «прагматичний» підхід не має політичної підтримки, і тим, хто сьогодні просуває його, буде вкрай зручно звинувачувати у всьому ідеологію, коли він неминуче зазнає невдачі.
Сценарій сталого миру набагато вірогідніший, ніж здається багатьом коментаторам. Крім того, що Росія сама може покласти край війні, є кроки, які Європа та США можуть зробити для підвищення ймовірності такого результату.
Історія, особливо російська, зберігає безліч прикладів того, як невмілі і погано проведені війни можуть зруйнувати політичний істеблішмент, створити нестабільність, змусити до початку реформ і, зрештою, призвести до зміни режиму. Саме поразка Росії у Кримській війні середини ХІХ століття спонукала царя Олександра II провести широкомасштабні реформи, включно зі скасуванням кріпосного права.
Аналогічним чином поразка Росії від Японії у 1905 році призвела до революції та заснування Думи (парламенту), а Перша світова війна мала ще серйозніші наслідки, знищивши спочатку царську монархію, а потім тимчасовий уряд Олександра Керенського. Провальна війна Радянського Союзу в Афганістані спричинила протести матерів загиблих солдатів і, зрештою, стала каталізатором розпаду країни.
У своєму романі «Серпень чотирнадцятого» радянський дисидент Олександр Солженіцин використав уроки часів царської Росії для жорсткої критики Совєтів. «Чи може країна витратити цей резерв стихійного патріотизму? — запитує його головний герой, далекоглядний та ініціативний офіцер середньої ланки. — Може. З перших днів війни генерали почали пускати його за вітром». Очевидно, ті самі висновки стосуються й сьогоднішніх путіністів.
Сценарій миру не обов’язково має включати події, схожі з Берліном у 1945 році або в Багдаді 2003-го, коли іноземні солдати увійшли до столиці для повалення диктатора. У Росії її епізоди самоперетворення відбувалися після того, як прості росіяни повставали, щоб засудити некомпетентність, продажність і аморальність своїх правителів.
Однак можливість досягнення міцного миру залежить не лише від того, як закінчиться війна, а й від того, що станеться одразу після неї. Оскільки російські війська навмисно завдавали ударів по українських громадянах та інфраструктурі, від РФ обов’язково вимагатимуть виплати репарацій для компенсації завданих збитків.
Багато відомих офіційних осіб, зокрема лідери ЄС, закликали використовувати для цієї мети заморожені активи Центрального банку Росії, тоді як інші хотіли б зайнятися активами олігархів, які допомагали — або не чинили опору — військовій машині президента Росії Володимира Путіна. Всі ці ідеї заслуговують на розгляд. Авжеж, може бути доречно покарати окремих росіян, за умови, що вони будуть притягнуті до відповідальності за допомогою належним чином організованого судового розслідування, проведеного міжнародним або переважно російським судом.
Але з погляду міцного миру було б несправедливо та контрпродуктивно, якби переможці в односторонньому порядку захопили російські державні активи. Ці ресурси технічно є власністю російського народу, і вони будуть потрібні для побудови нової Росії, яка більше не залежатиме від путінської економічної моделі, що трималася на поєднанні експорту вуглеводнів і мілітаризму.
Німеччина в період після 1919 року є добре відомим прикладом того, чого слід уникати. Долю Веймарської республіки було вирішено на той час, коли вона підписала мирний договір, який зобов’язує її виплатити руйнівні фінансові репарації. Насправді це означало, що нова Німеччина спокутує гріхи старої Німеччини: демократи платили за шкоду, заподіяну кайзером Вільгельмом. Російські демократи сьогодні не повинні сплачувати рахунки Путіна. Такий шлях призведе до повторення мілітаризму 1990-х років і теорій змови про зраду та приниження Росії (розмов, які мали моторошні паралелі з Німеччиною 1920-х років).
Дебати про реконструкцію також мають враховувати украй поляризовану глобальну реакцію на війну Росії. Китай, Індія, Південна Африка та ще 29 країн утрималися на останньому голосуванні Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй щодо резолюції, яка засуджує вторгнення Росії. Одним із їхніх ключових заперечень проти беззастережної підтримки України є те, що багато інших жертв війни та несправедливості по всьому світу наражалися на зневагу або були забутими.
Що необхідно, так це загальніші межі для відновлення суспільств, спустошених конфліктом. Підґрунтям може стати підхід за підсумками Другої світової війни, коли в листопаді 1943 року, задовго до перемоги союзників, було створено адміністрацію ООН з надання гуманітарної допомоги та реабілітації. Якщо розглядати закінчення війни в Україні як частину ширшого глобального проекту з надання підтримки всім жертвам агресії, вторгнення та насильства, то він з більшою ймовірністю отримає підтримку у світі. А росіяни зможуть побачити, що є гідні альтернативи путінізму.
Гарольд Джеймс
