Протягом останніх дванадцяти місяців дивовижний опір України російській агресії захопив уяву спостерігачів світу. Міжнародна спільнота була вражена стійкістю українського народу та надихнута його рішучістю кинути виклик російському колосу. У той же час, коли вторгнення вступає в другий рік, лунають заклики до якогось компромісу з Кремлем, який би припинив бойові дії та фактично заморозив конфлікт.
Більшість прихильників компромісного миру стверджують, що повна українська перемога просто нереалістична, і наполягають на тому, що навіть поганий мир кращий за нову війну. Хоча вони часто розпливчасті в деталях, вони зазвичай натякають на якусь угоду «земля в обмін на мир», яка передбачатиме відмову України від частини своєї суверенної території та засудження мільйонів українських цивільних осіб до постійної російської окупації в обмін на припинення бойових дій.
Таке видавання бажаного за дійсне зручно недооцінює масштаб імперських амбіцій Володимира Путіна, ігноруючи при цьому серйозні наслідки для міжнародної безпеки будь-чого менше, ніж вирішальна поразка Росії в Україні. Якщо Москву винагородять за вторгнення в Україну територіальними надбаннями, світ стане набагато небезпечнішим місцем. Мабуть, найкращий спосіб проілюструвати небезпеку умиротворення Путіна – це уявити, де ми були б сьогодні, якби Україна справді впала рік тому.
З початку вторгнення 24 лютого 2022 року поєднання захоплених документів, рахунків полонених, повідомлень російської пропаганди та поведінки російських військових в окупованих регіонах України дозволило скласти досить повне бачення планів Путіна щодо завоював Україну. Вимальовується жахлива картина кампанії геноциду, спрямованої не лише на знищення української державності, але й на знищення всіх слідів української національної ідентичності.
Якби початковий план вторгнення Путіна вдався і його війська захопили Київ за три дні, як передбачалося, він би скинув уряд і встановив маріонетковий режим, створений із прокремлівських політичних сил України. Значна частина країни швидко опинилася б під прямим російським військовим контролем і піддалася б місяцям масових арештів, страт без розгляду та примусових депортацій, покликаних зламати будь-який опір. Працюючи з місцевими колабораціоністами по всій країні, російська окупаційна влада націлилася б на будь-кого, кого вважали потенційною загрозою для Кремля.
Ця картина звірств систематично повторювалася протягом останнього року в усіх регіонах України, окупованих військами Путіна. Міжнародні слідчі дійшли висновку, що злочини, які відбуваються на окупованих територіях, є свідченням «прорахованого плану» знищення української нації. «План Путіна полягає в тому, щоб окупувати Україну, підпорядкувати українське населення російському правлінню та знищити українську ідентичність. Цей план стає зрозумілішим у міру збільшення доказів військових злочинів і прогресу наших розслідувань», – прокоментував британський адвокат Уейн Джордаш, який очолює групу мобільних юристів-міжнародників, які розслідують можливі російські злочини в Україні.
Оскільки наразі Росією окуповано менше 20% території України, гуманітарні наслідки війни вже були катастрофічними. Є побоювання, що десятки тисяч мирних жителів загинули, а понад мільйон були піддані примусовій депортації до Російської Федерації. Тим часом мільйонам інших довелося залишити свої домівки та переїхати в інше місце в Україні або перетнути кордон із сусідніми країнами ЄС.
Якби Путіну вдалося захопити всю Україну, масштаби гуманітарної катастрофи були б набагато більшими. Десятки мільйонів українських біженців хлинули б до Європейського Союзу, тоді як триваючі акти опору всередині України призвели б до кровопролиття все більш жорстоких репресій, спрямованих на те, щоб тероризувати населення до покори. Глобальна аудиторія стала б свідком немислимого раніше видовища сучасного геноциду, який методично розгортається в серці Європи та транслюється в прямих ефірах у соціальних мережах.
Негативні наслідки російської перемоги в Україні, звісно, не обмежувалися б полоненим українським населенням. Навпаки, наслідки були б відчутні далеко за межами України, формуючи геополітичний клімат на роки вперед і дестабілізуючи весь світ.
Найбезпосереднішим наслідком були б додаткові загарбницькі війни Росії. Успіх в Україні спонукав би Путіна продовжувати, а Молдова та Казахстан були б одними з найбільш очевидних наступних цілей. Рано чи пізно осмілілий російський диктатор випробує відданість НАТО колективній безпеці. Чи справді такі країни, як Франція та Німеччина, ризикнуть Третьою світовою війною, щоб захистити Естонію? Якщо Росію не зупинити в Україні, на це питання, ймовірно, доведеться відповісти всім членам НАТО в не дуже віддаленому майбутньому. На цьому етапі здається розумним припустити, що Путін далекий від переконання.
Росія також не буде єдиною загрозою на горизонті. Падіння України підірве основні принципи глобального порядку безпеки та надихне інші авторитарні режими в усьому світі на власні зовнішньополітичні авантюри. Після успішного російського вторгнення в Україну напад Китаю на Тайвань стане набагато більш імовірним, тоді як автократи скрізь зроблять логічні висновки для своїх сусідів.
Поразка України також могла спровокувати безпрецедентну міжнародну боротьбу за ядерну зброю. Ще до повномасштабного вторгнення Путіна, попередні вісім років російської агресії проти України вже показали безглуздість рішення українського уряду 1994 року в односторонньому порядку передати третій за величиною ядерний арсенал у світі в обмін на гарантії безпеки з боку Росії, США, і Великобританія. Якби Росія досягла своєї мети знищити українську державність, багато країн почали б нервово дивитися на своїх сусідів, а деякі вирішили, що єдиною справді надійною гарантією безпеки є власний ядерний арсенал.
Наслідки успішного російського бліцкригу в Україні виявилися б величезними збитками для майбутнього самої демократії. Тріумф Путіна дискредитував би демократичний світ і відродив би авторитарні режими по всьому світу. Від Центральної Азії до Балкан часто крихкий демократичний прогрес останніх десятиліть поступився б місцем новій хвилі авторитаризму, що черпає свою легітимність з нових геополітичних реалій, створених перемогою Росії в Україні. Популізм досяг би нових висот на всьому Заході, і такі люди, як Віктор Орбан в Угорщині, стали б ключовими бенефіціарами.
Це кошмарне бачення світу, позначеного хронічною міжнародною нестабільністю, агресивними війнами, розповсюдженням ядерної зброї та зростанням авторитаризму, все ще є цілком реальною можливістю. Росія продовжує здійснювати геноцид у тих частинах України, які знаходяться під її контролем, і як і раніше рішуче налаштована замінити заснований на правилах міжнародний порядок системою, де великі держави можуть диктувати своїм слабшим сусідам. Єдиний спосіб уникнути цього антиутопічного майбутнього – переконатися, що спроба Путіна знищити Україну закінчиться провалом.
Багато людей, які зараз пропонують мирні плани, цілком можуть мати добрі наміри, але вони помиляються, якщо вірять, що Путін буде задоволений відносно скромними територіальними здобутками на сході та півдні України. Насправді будь-які поступки лише розпалять його імперський апетит, одночасно переконавши його в фундаментальній слабкості Заходу. Російський диктатор уже відкрито порівнює своє вторгнення з імперськими загарбницькими війнами царя Петра Великого у вісімнадцятому столітті. Якщо Путіна винагородять за його агресію в Україні, він неминуче піде далі.
Замість того, щоб наполягати на передчасному мирі, було б набагато доцільніше послухати Україну. Ніхто не хоче миру більше, ніж мільйони українців, чиї життя були зруйновані, а їхня країна спустошена злочинним вторгненням Росії. Тому особливо показово, що в сьогоднішній Україні практично немає підтримки врегулювання шляхом переговорів. Українці не плекають ілюзій щодо труднощів досягнення перемоги. Тим не менш, вони також розуміють природу нинішнього російського режиму і визнають, що якщо Путін не зазнає рішучої поразки, він продовжуватиме вести війну проти їхньої країни та всього демократичного світу.
На щастя, українці готові самі воювати. Минулого року їхня доблесть не дала світу зануритися в нову темну епоху авторитарної агресії. Усе, що вони зараз просять, це те, щоб міжнародне співтовариство залишалося непохитним у їхній підтримці та дало Україні інструменти для завершення роботи.
Автор: Пітер Дікінсон – редактор служби UkraineAlert Atlantic Council.
Джерело: Atlantic Council
