Російська Федерація, подолавши на початку 2000-х років кризу, спричинену, з одного боку, катастрофічним для російської економіки дефолтом 1998 р., падінням ціни на нафту – основної «стратегічної» російської зброї, каспійською проблемою (розподілом багатств Каспію), а з іншого боку – війною в Чечні та зростанням проблем, пов’язаних із посиленням суверенітетів усіх російських федеративних республік, – відчула необхідність звернути більш пильну увагу на посилення своїх, певною мірою втрачених, позицій на просторі нових незалежних держав (ННД).
Цьому покликана була сприяти нова стратегія РФ про право застосування превентивного удару в разі будь-якої загрози ззовні, у яку легко вписуються короткострокові завдання домінування на цьому просторі і більш масштабні – домінування за його межами.
Нагадаємо, що у військовій доктрині (1993 р.) Росія НЕ підтвердила деклароване раніше Радянським Союзом зобов’язання першою не застосовувати ядерну зброю. Таке зобов’язання, на переконання Москви, суперечить головній тезі, відповідно до якої ця зброя розглядається не як засіб ведення війни, а як засіб стримування можливого агресора.
У зовнішньополітичній концепції (2003 р.) заявлено про право застосування превентивного удару без попередження і згоди міжнародних структур.
До завдань на перспективу – у Стратегію національної безпеки Російської Федерації до 2020 р. від 15 травня 2009 р. [8] включено пункт про можливість використання енергоресурсів як шантажу інших країн задля досягнення стратегічних цілей Росії.
РФ не допускатиме на простір «своїх» інтересів інші держави і протидіятиме посиленню їхнього впливу на пострадянському просторі. Це – по- перше.
І по-друге, намагатиметься взяти під свій контроль усю територію колишнього СРСР. Російське розуміння національної безпеки можна охарактеризувати як великодержавницьку (імперіалістичну) модель панування або, у нашому варіанті, визначити як російськоцентризм.
Національно-державна безпека всіх країн забезпечується на глобальному, трансрегіональному і регіональному рівнях. Беручи участь у формуванні різних регіональних і позарегіональних структурах, граючи на балансі сил (за часів СРСР) і балансі загроз (сучасна Росія), Москва тим самим забезпечує свою національну безпеку і робить внесок у структурування і підтримку світового балансу силових центрів.
Росія різко змінила власну стратегію рівновіддаленості або рівнонаближеності до нинішніх основних центрів сили, що передбачало виключення конфронтації з будь-яким із цих центрів, а також залежність від них. Сьогодні Росія агресивними діями заявила світові про своє бачення власного місця і ролі не тільки в євразійському просторі та Європі, а й у світі.
ДО ВІЙНИ
В історії двосторонніх відносин України – Росії спостерігаємо різні етапи охолодження й активізації, однак владний бомонд України не міг навіть припустити, що так званий стратегічний партнер, яким Росія себе називала, розпочне агресивну війну. Зрозуміло, що така політика не сформувалася водночас, а була ретельно виплекана всім ходом історії та взаємозалежності.
Хоча вітчизняні дипломати і політики постійно звертали увагу керівництва України на глибокі негаразди у виконанні російською стороною двосторонніх домовленостей, на російську тему накладалося жорстке табу:
РФ не дозволяли критикувати, аналізувати її дії та піддавати сумніву.
Українське керівництво заплющувало очі на постійні територіальні зазіхання з боку Російської Федерації, проникнення на вітчизняний ринок, захоплення стратегічних об’єктів і цілих галузей. При чому не тільки не звертало уваги, а й сприяло розгортанню зазначеного процесу, отримуючи натомість відповідні дивіденди.
Нагадаємо, що 31 травня 1997 р. в Києві з великими труднощами Україні вдалося підписати з Росією політичний Договір про дружбу, співробітництво і партнерство.
Російська сторона пручалася укладанню зазначеного договору, оскільки він закріплював визнання сторонами суверенітету одна одної.
Чи не найважливішим аспектом цього документа є юридичне визнання сторонами територіальної цілісності та непорушності існуючих між суверенними країнами кордонів.
Верховна Рада України ратифікувала документ 14 січня 1998 р., Державна дума (нижня палата парламенту) – 25 грудня 1998 р., а Рада Федерації Федеральних Зборів РФ (вища палата російського парламенту) – 17 лютого 1999 р.
Пригадується, як під час ратифікації цього документа в Москві спецслужби Росії влаштували яскраве театральне шоу: привезли людей похилого віку з Криму, що розмахували церковними хоругвами московського патріархату, співали під стінами російського парламенту псалми, читали молитви і хапали російських можновладців за фалди одягу із закликами: «Не віддавайте наш Крим!»
Зволікання з ратифікацією важливого договору, на якому за міжнародними нормами мав ґрунтуватися комплекс двосторонніх відносин, російська сторона пов’язувала з необхідністю утвердження українським парламентом – Верховною Радою України угод щодо Чорноморського флоту.
Фактично шантажувала Україну:
Чорноморський флот дорівнював визнанню України.
Основоположними документами з питань ЧФ, що заслуговують на особливу увагу, була офіційно закріплена низка домовленостей. Найважливіші з них – Угода між Російською Федерацією і Україною про принципи формування ВМФ Росії і ВМС України на базі Чорноморського флоту колишнього СРСР від 3 серпня 1992 року, м. Ялта (так звана Дагомиська угода), у якій ідеться про поділ флоту порівну, тобто 50% на 50% (ст. 5 угоди);
Угода між Російською Федерацією і Україною про поетапне врегулювання проблем Чорноморського флоту від 15 квітня 1994 року (Л. Кравчук), у якій сторони посилаються на Дагомиську угоду від 23 червня 1992 р. та інші домовленості, у тому числі про те, що Україна отримає вже меншу частку морського флоту – 15-20 % кораблів і суден ЧФ.
Заслуговує на увагу також Угода між Російською Федерацією і Україною щодо Чорноморського флоту від 9 червня 1995 року, підписана в м. Сочі (Л.Кучма), у ст.1 якої визначено, що Чорноморський флот Російської Федерації і Військово-Морські сили України базуються окремо, а в ст. 3 цього документа записано, що буде розділено майно бувшого радянського ЧФ відповідно 50% на 50%.
Водночас, ст. 4 стверджує, що Російській Федерації передається 81,7 %, а Україні – 18,3 % кораблів і суден (?).
Щодо розподілу техніки і засобів забезпечення флоту сторони посилалися на стан справ, що склався на 3 серпня 1992 р. [7].
Водночас попередні домовленості не вдовольнили російську сторону і представники РФ почали відверто тиснути на українське керівництво.
І засобом шантажу використовувалась ідея відмови від Великого договору…
У результаті було підписано (Л. Кучма) 28 травня 1997 р. три угоди по ЧФ. Це – Угода між Російською Федерацією і Україною про параметри поділу Чорноморського флоту від 28 травня 1997 р.,
Угода між Російською Федерацією і Україною про статус і умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 р.,
Угода між Урядом Російської Федерації і Урядом України про взаєморозрахунки, пов’язані з розділом Чорноморського флоту і перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України також від 28 травня 1997 р.
За цими угодами база ЧФ РФ у м. Севастополі була надана у 1997 р. в оренду Росії на двадцять років, тобто до 2017 р.
Орендна плата Росії за перебування її військового флоту в Севастополі йшла на погашення заборгованості України перед РФ за енергоносії (борг початку 1990-х років), загальний обсяг якої сягав близько 4 млрд доларів.
Прийняття Верховною Радою України – українським парламентом закону про ратифікацію згаданих документів 24 березня 1999 р. відкрило шлях для набуття чинності Великого договору.
Недотримання положень цього документу – базового міждержавного договору, який закріплює визнання обома сторонами державного суверенітету одна одної, було і є відвертим і агресивним викликом не тільки Україні, а й усьому цивілізованому світові.
УКРАЇНА Й РОСІЯ ДОМОВИЛИСЯ ПРО ДЕМАРКАЦІЮ КОРДОНУ
Зазначене питання є доволі важливим, оскільки без визнаних і закріплених відповідними міжнародними процедурами кордонів не може існувати повноцінна держава.
17 травня 2010 р. (через 20 років від проголошення Україною незалежності!) в Києві в рамках візиту в Україну президента РФ було підписано Угоду про демаркацію українсько-російського державного кордону (маркування кордонних точок – лінії розмежування на місцевості), 8 липня документ було ратифіковано Верховною Радою, а 22 липня 2010 р. тодішній Президент України схвалив ратифікацію угоди з РФ про демаркацію державного кордону. Документ набув чинності 29 липня 2010 р.
Третього серпня МЗС України отримало повідомлення російської сторони про завершення внутрішньодержавних процедур із ратифікації угоди. Україна й Росія сформували спільну демаркаційну комісію, яка розпочала практичну роботу з розмітки кордону на місцевості.
ДОГОВІРНО-ПРАВОВА ОСНОВА
Співробітництво України і Російської Федерації спиралося на вагому договірно-правову основу: на 2014 р. – 373 документи, що мали регулювати широке коло питань двостороннього співробітництва, включаючи торгово-економічну, науково-технічну, гуманітарну, правоохоронну та інші сфери.
Поступово договірно-правову базу було розширено. Згадаймо, зокрема, Договір про економічне співробітництво на 1998-2007 рр. від 27 лютого 1998 р., три угоди щодо Чорноморського флоту від 28 травня 1997 р., Договір про державний кордон від 28 січня 2003 р., Договір про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки від 24 грудня 2003 р., Угоду з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 21 квітня 2010 р. тощо.
Верховна Рада України 27 квітня 2010 р. ратифікувала угоду про продовження на 25 років перебування в Криму військового Чорноморського флоту РФ (№0165), хоча референдуму з цього питання проведено НЕ БУЛО.
За ухвалення відповідного рішення проголосували 236 народних депутатів правлячої Партії регіонів, а 212 депутатів бойкотували голосування. Тодішній голова Комітету Верховної Ради у закордонних справах посол Олег Білорус зауважив, що угода про продовження на 25 років перебування в Криму військового Чорноморського флоту РФ (№0165) є антиконституційною і профільний комітет ухвалив рішення рекомендувати парламентові не ратифікувати цей документ [9].
У 2014 р. рішення Верховної Ради України щодо перебування військового Чорноморського флоту Росії на території України було піддано перегляду і скасуванню.
ДИПЛОМАТИЧНІ УСТАНОВИ
Із 1991 року було розбудовано дипломатичні й консульські представництва в обох державах на підставі двостороннього визнання (5 грудня 1991 р.) і встановлення дипломатичних відносин (14 лютого 1992 р.).
Генеральні консульства України діяли в Єкатеринбурзі, Нижньому Новгороді, Санкт-Петербурзі, Ростові-на-Дону та Новосибірську.
Росія на паритетних засадах за кількістю дипломатичних установ відкрила генеральні консульства у Львові, Харкові, Почесне консульство Росії в м. Чернігові. Діяли генконсульства РФ також у Донецьку, Одесі та Сімферополі. При цьому нагадаємо, що у складі посольств у столицях – Києві, Москві – діяли Консульські відділи Посольств України та Росії.
Протягом усіх років регулярними були зустрічі президентів, керівників урядів, спікерів парламентів, лідерів політичних партій і рухів.
ЕКОНОМІЧНА СПІВПРАЦЯ УКРАЇНИ – РФ
Частка Російської Федерації в торгівлі з Україною впродовж тривалого часу коливалась у межах 30-40 %. І наша країна посідала перше місце за обсягами товарообігу з РФ серед усіх країн СНД. Такі високі показники, як підтверджує аналіз статистичних даних, були пов’язані зі зростанням цін на енергоносії, що постійно запроваджувала російська сторона.
Отже, товарообіг у грошовому еквіваленті з негативним для України торговельним сальдо зростав не за рахунок поглиблення співпраці, а в результаті збільшення ціни на український імпорт енергоносіїв.
Баланс торгівлі складався не на користь України: у 2009 р. експорт товарів у Росію становив 8,49 млрд дол., а імпорт – 13,23 млрд дол., сальдо негативне – 4,7 млрд дол.
За січень-квітень 2014 р. обсяги зовнішньої торгівлі становили 10823,3 млн дол. і зменшилися порівняно з таким же періодом 2013 р. на 3134,3 млн дол. або на 22,5 %. Обсяг прямих інвестицій з України в Російську Федерацію на 1 квітня 2014 р. становив 392,6 млн дол. або 5,9 % загального обсягу інвестицій України.
Зазначимо, що в структурі зовнішньої торгівлі Росії на країни Європейського Союзу (за даними Федеральної митної служби РФ) на січень- вересень 2012 р. припадало 48,8 % товарообороту (відповідно, 2011 р. – 47,9 %). Водночас, на країни СНД у той же період 2012 р. припадало 14,1 % російського товарообігу (відповідно у 2011 р. – 15,4 %).
Як бачимо, Росія постійно нарощувала товарооборот з Євросоюзом і скорочувала з країнами СНД, хоча заявляла про дружбу і співробітництво, стратегічне партнерство…
Нагадаємо, що Україна була також важливим партнером для Росії у пріоритетних галузях, від розвитку яких залежав рівень відносин Росії з ЄС. При цьому енергетична залежність України і Росії є взаємною: територією України прокладено транзитні шляхи в Європу, якими РФ постачає енергоресурси до європейських країн.
Російські представники влади і бізнесу з перших самостійних кроків нашої держави на світовому ринку жорстко контролювали дії українських підприємців, перехоплюючи привабливі контракти з третіми країнами. Так, наприклад, було з проектом інтеграції української енергомережі в єдину енергосистему Євросоюзу, що викликало з боку Росії однозначно негативну реакцію; з низкою контрактів, пов’язаних із військовою технікою тощо. РФ згорнула закупівлю української солі, заявивши про самодостатність…
Росія інтенсивно створювала альтернативні шляхи для експорту енергоресурсів з метою максимального скорочення їх транзиту через Україну. Не так давно українською ГТС проходило 90% усього газового експорту РФ в Європу, що забезпечувало Україні транзитну монополію в цій галузі. Нині цей показник значно зменшився, оскільки деякі альтернативні трубопроводи уже запрацювали, а інші терміново прокладаються в обхід України.
Ураховуючи те, що атомна енергетика забезпечує понад половину українських потреб в енергоресурсах, державні органи особливу увагу приділяють забезпеченню цієї галузі всім необхідним.
При цьому нагадаємо, що вітчизняна промисловість задовольняє лише 15 % потреб ядерно-енергетичного комплексу України, а оснащення, матеріали, прилади постачаються з інших країн, зокрема РФ. Так, АТ «Концерн ТВЕЛ» щорічно постачав в Україну ядерні матеріали на загальну суму 200-250 млн доларів.
Водночас 20 % уранової сировини, що надходила у Росію, добувалось в Україні (45 % – у Казахстані, 10 % – в Узбекистані) і після збагачення знову поверталася в Україну як паливо [7].
Навесні 2013 р. країни уклали Дорожню карту з реалізації чотирирічної Програми українсько-російського співробітництва у галузі дослідження й використання космічного простору в мирних цілях, Меморандум про взаєморозуміння між Державним космічним агентством України та Федеральним космічним агентством РФ щодо співробітництва у використанні національних космічних засобів дистанційного зондування Землі цивільного призначення, а також План дій з інвестиційного, фінансового і галузевого співробітництва України та РФ.
Нині наша країна переорієнтовується на інші ринки і виробників – постачальників технічних засобів.
Традиційно Україна і Росія співпрацювали у військовій сфері: основними напрямами були ракето-космічна та авіабудівна галузі, де країни у свій час виступали не конкурентами, а партнерами. Двосторонні зв’язки наближалися тут до 40 %, а в деяких вузьких галузях – до 60 %.
Зазначимо, що стратегією національної безпеки РФ від 2000 р. було передбачено поступовий перехід країни на самодостатність і незалежність від імпортованих складових.
У сфері військового будівництва Росія розробила і реалізувала широкий комплекс заходів, покликаних призупинити процес скорочення свого військово-промислового потенціалу та занепаду власної могутності. Усвідомлюючи, що оборонна міць будь-якої держави в сучасних умовах визначається не стільки чисельністю збройних сил, скільки їхньою високою боєздатністю і технічною оснащеністю, РФ упритул підійшла до питання про створення професійної армії.
Міждержавні відносини України з РФ охоплювали низку питань політичного та економічного співробітництва, що спиралося на розгалужену договірно-правову основу.
РФ сплюндрувала цивілізоване ставлення до себе.
Унаслідок війни РФ проти України серед найважливіших завдань залишається:
- вичавлювання ворога з української землі і повне звільнення української території,
- закріплення державного кордону України,
- повернення вкрадених українських громадян і наших дітей,
- покарання агресора на міжнародному рівні,
- відшкодування РФ моральних і матеріальних збитків, завданих Україні.
В умовах, що склалися, в умовах ескалації воєнних дій з боку РФ наша держава запроваджує відповідні механізми протистояння агресорові. Це й уведення санкцій. Це і звернення до Міжнародного суду. Це і залучення всіх світових безпекових трансрегіональних і субрегіональних структур, зокрема НАТО.
Це – військова і гуманітарна допомога наших партнерів.
Л. Чекаленко
Джерела і література
1. Грушевський М. Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії Східного Слов’янства // Статьи по славяноведению (под ред. акад. В. И. Ламанского). – СПб,1904.
2. Кузык Б. Н., Яковец Ю. В. Цивилизации: теория, история, диалог, будущее. –Т. IV «Истоки и вершины восточнославянской цивилизации». – М., 2008.
3. Чекаленко Людмила. Зовнішня політика України: Підручник. Київ. «LAT&K», 2015. 477 с., 8 с. іл.; Чекаленко Людмила Д. Україна – Росія: проблемне питання «стратегічного» партнерства // Магістеріум: Політичні студії. Київ. НаУКМА, 2008. Вип. 31. С. 85-90.
4. Об утверждении стратегического курса РФ с государствами-участниками СНГ: Указ Президента РФ от 14 сентября 1995 г. №940. – zakonbase.ru/content/nav/15088.
5. Янукович и Лужков приехали в Северодонецк. – Грани.Ру:..grani.ru. Политика›Мир›Европа›Украина. – ru.tsn.ua/…/luzhkova-nazvali-pochetnym-zhitel…
6. Див.: http://www.apsny.ge/2014/pol/1392153682.php.
7. Чекаленко Л. Зовнішня політика України: підручник для ВНЗ. – Київ. 2015.
8. Стратегия национальной безопасности РФ до 2020 года. Утверждена Указом президента РФ от 12 мая 2009 г. № 537. – http://www.scrf.gov.ru/documents/99.html.
9. Верховна Рада ратифікувала угоду про ЧФ РФ. – http://www.unian.ua/politics/351943-verhovna-rada-ratifikuvala-ugodu-pro-chf-rf.html; Президент Словаччини: анексія Криму – це грубе порушення принципів міжнародного права. – http://zik.ua/ua/news/2015/04/05/prezydent_slovachchyny_aneksiya_krymutse_grube_ porushennya _pryntsypiv_mizhnarodnogo_prava_578595.
