Подальший розвиток рiзних частин
схiдно-слов’янського світу
проходив своїми різними шляхами
М. Грушевський
Подальший розвиток рiзних частин схiднослов’янського світу проходив своїми різними шляхами. У зв’язку з цим ще раз повернемося до самого терміну «Київська» як i «Володимирська Русь» та «Московська Русь», який з’явився пiд час розробки в Московському царствi, а згодом i в Росiйськiй iмперiї концепцiї генеалогічної безпереpвнocтi протягом тривалого часу правлячого в Mоскві князiвського роду, концентрація владних функцій якого в певні періоди проходила по черзi від одного до iншого з трьох вищеназваних центрiв.
Така «генеалогічна лiнiя» еволюційного поступу пiдтримувалася (й пiдтримується) бiльшiстю росiйських науковцiв, а також є традиційною для багатьох представникiв деяких iнших iсторичних шкiл колишнього Радянського Союзу.
На відміну від згаданого погляду багатьох iсторикiв рiзних поколiнь, провідний український історик М. С. Грушевський ще на початку ХХ ст. виступив з iншою кардинальною iдеєю, за якою Києво-Галицька iсторична доба переростала не у володимиро-московську, а в литовсько-польську: «Київський перiод перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський ХІІІ ст., потiм в литовсько-польський XIV-XVI ст.».
Володимиро-Московська держава не була aні спадкоємницею, aні на ступницею Київської, вона виросла на власному ґрунті і вiдносини до неї Київської можна швидше прирiвняти до відносин Римської держави до її гальських провiнцiй, а не приємства двох періодів в полiтичнiм i куль- турнiм життю Францiї.
Київське правительство пересадило у великоруські землi форми суспiльно-полiтичного устрою, право, культуру, вироблені iсторичним житєм в Києві, але на сiй пiдставi ще не можна включати Київської держави в iсторiю великоруської народності.
Етнографiчна та iсторична близькість народності українсько-руської до великоруської не повинна служити причиною до їх перемiшувань – вони жили своїм житєм поза сво’їми iсторичними стичностями і стрічами» [1, с. 299-300].
У радянські часи ця думка нищiвно критикувалася радянською історіографією, очолюваною партiйними органами, а в останні десятиліття іноді використовується в дослiдженнях українських фахівців або ж повнiстю iгнорується в росiйських виданнях. Нинi з’явилися першi «паростки» в розробцi нових підходів до цієї глобальної проблеми icтopiї схiднослов’янського світу.
Запропоновано цей слов’янський світ – «єдиний i неподiльний» – з перших столiть II тис. н. е. складати з чотирьох частин: Київської Pycи (власне пiвденноруських князiвств), Новгородської республiки, Руської Пiвночi та центральноруських князiвств, пiд якими розуміють утворення поволзького регіону [2, с. 9].
Подальший розгляд спочатку росiйської цивілізації, а згодом i глобальної євразійської, відбувається вже без пiвденноруського в минулому peгioну (за винятком короткої згадки про Галицько-Волинську Русь). Начебто, схема «Київ – Литва – Польща» (з наступним поверненням до Києва) починає знаходити розумiння i в окремих представникiв сучасної європейської історичної науки.
Однак можна констатувати: Перша держава схiдних слов’ян, що сформувалася в І тис. н. е. i була знищена навалою монголо-татар на чолi з ханом Батиєм в першій половинi ХIIІ ст. упродовж свого iснування була не статичною, а динамічною структурою, що у своєму розвитковi пройшла кiлька етапiв. Проблема її виникнення залишається однiєю з найактуальнiших у вiтчизнянiй iсторичнiй науцi.
РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ
Імперія Росія обґрунтовує власну політику наступними теоріями і концепціями.
1. Концепцiя генеалогічної безперервності: від Володимира – Новгорода – Києва – до Московії.
2. Концепція конфесійного правонаступництва: язичництво – християнство – православ’я. Андрій Первозванний на Київських горах проголосив Русь, князь Володимир хрестив Русь, Ярослав Мудрий зібрав Русь. А далі – боротьба за київський престол.
3. Концепція політичного реалізму та неореалізму – сила є єдиним джерелом зміцнення держави і панування над світом. Росія є недосяжною для інших держав за однією найважливішою ознакою – вона володіє гігантською, найбільшою державною територією. Росія має гігантські ресурси, що дають силу і потенціал російській могутності. Однак цей потенціал приховує в собі й перешкоду розвиткові Росії, оскільки саме в ньому полягає загроза національній безпеці.
ІСТОРИЧНА ГЕНЕАЛОГІЯ
Становлення російської імперії: короткий історичний екскурс
1276 р. – Володимирське князівство.
1471 р. – Новгородська республіка – битва на р. Шелонь: Іван III. Причина загарбання – бажання Новгородської Республіки приєднатися до Литви.
1552 р. – Казанське ханство, 1556 р. – Астраханське ханство – Іван ІV Грозний.
ХVII ст. – приєднання українських земель, Східної Білорусі, Балтії.
Б. Хмельницький.
1700-1721 рр. – війна зі Швецією – Північна війна. Іван Мазепа.
1721 р., вересень – Сенат проголосив Петра I імператором і надав йому титул імператора.
22 жовтня 1721 р. – проголошено Російську імперію. Приєднано/загарбано Ліфляндію, Естляндію, Карелію, острови на Балтійському морі.
1722-1723 рр. – Російсько-перська війна – узбережжя Каспію – плацдарм для походу на Індію. Смерть Петра I завадила здійснити похід на Мадагаскар, що планувався у 1723 р.
Двірцеві перевороти, війни.
Катерина II. «Ці провінції (загарбані території) треба поступово і ненав’язливо обрусєть».
Приєднання земель, однак НЕ облаштування. Асиміляція народів.
Знищення демократичних паростків, революційних виступів.
Росія – жандарм Європи: Суворов 1794 р. – придушив у крові польські повстання. Тадеуш Костюшко.
1772, 1791, 1793 рр. – знищення Польщі: три поділи Польщі. Приєднання Правобережної України.
1775 р. – Запорозька Січ. Катерина ІІ. Нищення.
1791 р. – розгром Туреччини – Крим, Кубань, Східна Грузія. Уведення кріпосного права.
1809 р. – приєднання Фінляндії. 1812 р. – поразка Наполеона.
Травень 1812 р. – Бухарестський мирний договір із Туреччиною. Приєднано Бессарабію, Сухум, Придністровські землі.
1815 р. – Віденський етап поділу Європи.
1828 р. – війна з Іраном. Нахічевань, Каспій. Росія будує каспійський флот.
1853-1856 рр. – ПЕРША серйозна поразка Росії – Кримська війна – тоді Росія звертає увагу на Далекий Схід.
Друга половина ХІХ ст. – Кавказ + Приамур’я + Примор’я + Середня Азія.
1864 р. – Кокандське ханство, Бухара, Ташкент.
1917 р. – розпад імперії. Польща, Фінляндія, три країни Балтії, в інших
–перемога більшовиків.
1922 р. – СРСР. Радянська Росія насильницькі об’єднала 7 псевдодержав.
1991 р. – розпад радянської імперії.
ПРИЧИНИ КОЛАПСУ ІМПЕРІЇ
1. Основний чинник розпаду імперії у 1917 р. і розпаду табору СРСР у 1989 р. (Початок кінця СРСР – вихід Угорщини з Варшавського договору 1989 р.) – конфлікт між імперською державою і російською нацією, що народжувалася і ставала на ноги.
2. Чинник – експансіонізм – інтернаціоналізм (СРСР). Економіка, ідеологія, руський язик, творення людини/особи – совєтікуса без роду, без племені.
3. Чинник – суверенітет Росії – смертельна загроза СРСР – 12 червня 1990 р. Росія проголосила (випередивши Україну) свій власний суверенітет, тобто незалежність від СРСР (втомилася тримати на своїх плечах республіки).
Суверенітет Росії виявився найнебезпечнішою загрозою для СРСР.
Суверенітет Росії став непоправним ударом по імперській Росії, її менталітету, її свідомості, її громадян. Таким рішенням Росія себе поставила на рівень з іншими радянськими республіками і народами.
Таким рішенням Росія «опустила» себе до рівня звичайної республіки. Цього факту і зараз не може пережити імперське керівництво Кремля (Путін не може пробачити й Б. Єльцину) і намагається всілякими засобами виправити помилку, наздогнати час, подолати історичну прірву.
І нарешті – повернути собі НОВОІМПЕРСЬКУ ЗНАЧУЩІСТЬ.
Отже: 7 століть – формування імперської Росії,
70 років – формування совєтської Російської імперії,
7,5 місяців – формування демократичної Росії.
Росія вибудовує авторитарно-бюрократичну модель абсолютизму, де демократичні та громадські інститути набули суто декоративного вигляду.
Характерні риси: тиск – до шантажу. Втручання у внутрішні справи під прикриттям подвійних стандартів світових потуг.
Політичний інструментарій сучасної Росії – розділяй і володарюй, підкуп і хабарі.
ПРОПАГАНДА СУЧАСНОЇ НОВОРОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ:
1. У колапсі СРСР винна Україна, яка має заплатити «по векселях».
2. Геополітична незалежність України є загрозою для Росії. Для того, щоб виправдати своє втручання, «Раша тудей» розповсюджує нісенітницю про те, що Україна є геополітичною аномалією.
3. Росія без України не зможе відродитися як велика держава (Збігнев Бжезинський. Росія без України НЕ відбудеться).
4. Російська локшина на українські вуха: Єдині народи створять НАДНАРОД – СУПЕРЕТНОС – перед яким тремтітиме весь Світ!
ІСТОРІЯ «СТРАТЕГІЧНОГО ПАРТНЕРСТВА»
Історія «стратегічного партнерства» Росії – України за російським сценарієм доби незалежності вкладається у відомі хронологічні межі.
Єльцинський період розвитку Росії – 1991-1999 рр., в якому виокремлюються два хронологічні відрізки часу: 1991-1995 рр. і 1996-1999 рр.
Перший характеризується динамікою пострадянського розлучення.
Політика Росії щодо України розвивається на тлі однотипних для обох країн кризових процесів і внутрішніх проблем, розв’язання яких накладає відбиток на характері рівні двосторонніх відносин.
Формування державних інститутів – на тлі глибокої економічної кризи паралельно з глибокою трансформацією зовнішньополітичних і зовнішньо-економічних відносин, осмисленням історичної ситуації, що склалася після біполярності, пошуком і формуванням національної ідентичності в кожній країні. Складність процесів державотворення відбивається й на розбудові російсько-українських відносин, що вимагає від обох сторін поступовості, осмислення, компромісності і, врешті-решт, часу.
Така нестійка і кризова політична і економічна ситуація призводить до проявів загострення двосторонніх відносин, несподіваною для українського середовища появою в російській політиці «пробних» шарів, спрямованих на перевірку України на міцність. Йдеться про територіальні зазіхання: Крим, м. Севастополь. Непростими для розв’язання були й питання ядерної спадщини, поділу Чорноморського флоту, питання Криму, борги й активи СРСР, гуманітарні проблеми тощо [3].
Під час загострення відносин Україна відчувала себе вразливою і незахищеною, намагалася віднайти захист в інших потужних країнах і міжнародних організаціях. Росія, навпаки, володіючи нафтовими і газовими ресурсами, відчувала впевненість і зневагу до слабких конкурентів на світовому політичному й економічному ринку, до яких зарахувала й Україну, споглядаючи за її політичними «іграми» – наближенням до НАТО і ЄС.
У 1991-1995 рр. окреслилися дві тенденції в політиці Росії. Перша – намагання перетворити Росію на провідну могутню економічно незалежну й самодостатню державу через впровадження ліберальної економічної і політичної моделі, сформувати демократичне суспільство тощо. Цей процес дуже важко давався Росії. Цьому курсові протистояли антиєльцинські сили, що сконцентрувалися ще за часів керівництва СРСР М. Горбачовим. Саме вони намагалися повернутися до імперських засад, відновити Радянський Союз, денонсувати Біловезькі угоди, повернути Росії втрачені землі колишньої російської імперії. Саме вони не визнавали незалежність України і блокували підписання Великого Договору. Про це нагадують події у Вільнюсі, азіатських республіках, Грузії, Вірменії, а також в Україні.
В усіх республіках точилася гостра боротьба за владу між прорадянською елітою, яка впроваджувала критерії верховенства Росії на пострадянському просторі, і демократичними паростками, які тільки-но зароджувалися. Зазначимо, що Росія у цьому питанні значно вигравала, оскільки в Москві були зосереджені (не враховуючи економічний потенціал) найліпші, найталановитіші кадри з усіх республік (переважно з України).
Стали наявними відмінності між елітними політичними групами Росії й України. Значна частина російської еліти не відійшла від своєї зверхності, коли все українське піддається критиці і неприйняттю, подається у вигляді другорядності й меншовартості, а російське (за російським сценарієм) – має світове значення. Особливо гостро постала на порядку денному проблема історичної пам’яті: росіяни виступають у ролі старшого брата з «єдиної колиски трьох народів – російського, українського і білоруського», чому, на превеликий жаль, підігрують і деякі українські вчені.
Другий відрізок часу першого етапу припадає на 1995-1999 рр. З досягненням Росією відповідного рівня розвитку з певними ознаками подолання кризових явищ після критичного 1998 року, її владна і політична еліта перестала бути залежною від інших республік. Росія нагадала про свою першість і могутність, що вилилося в появу важливого документа російської зовнішньої політики «Стратегічний курс Російської Федерації щодо країн – учасниць СНД» від 14 вересня 1995 р., затверджений Указом російського президента [4]. Цей документ проголосив і закріпив інтереси Росії на пострадянському просторі в цілому і у тому числі через захист своїх
«співвітчизників», до яких Росія зараховує всіх російськомовних осіб і та- ких, що сповідують «російську ідею».
Нагадаємо також, що зміни в політиці Росії щодо України стали наявними і можливими тільки після того, як Україна передала власну тактичну й стратегічну ядерну зброю Росії. Такий поворот російської політики був несподіваним для України, яка розглядала Російську Федерацію як першого стратегічного і надійного партнера. Про критерії заявленого стратегічного партнерства між державами слід було забути.
Напряму не втручаючись у внутрішні справи української держави, Росія вибудовувала начебто «відсторонену» політику – типу «спостерігай, однак не дозволяй». Фактично, Україна зробила у міжнародному вимірі саме стільки, наскільки її «відпустила» Росія. Українські економічні та зовнішньополітичні успіхи поки не дратували, однак також не давали спокійно жити російському політичному істеблішменту.
Тільки після виконання Україною російських умов щодо Чорноморського флоту, що досягалося поступово і наполегливо, Росія у 1997 р. підписала Великий Договір, яким офіційно визнала територіальну цілісність і суверенітет України, однак не ратифікувала документ, поки не закріпила власні інтереси в українському просторі: ратифікація Угод по Чорноморському флоту, Угода про «нульовий» варіант, членство України в Міжпарламентській асамблеї СНД, утворення ЄврАзЕС тощо.
Економічний колапс Росії (дефолт) у 1998 р. дещо відволік владні російські структури від розв’язання «українського питання». І до початку 2000 рр. можна спостерігати активізацію України на євроатлантичному і євроінтеграційному напрямах.
Другий етап розвитку політики Росії щодо України або «путінський» складається з двох підетапів: І – 2000-2008 рр. і II – 2009-2013 рр.
Перший пов’язуємо з початком нової стратегічної концепції політики путіна/медведєва. В цьому історичному відрізку часу також виокремлюються два хронологічні періоди: 2000-2003 рр. і 2004-2008 рр. Перший відрізок часу – апробування сил новим російським президентом, ламка «внутрішніх» правил гри в самій Росії, переформатування владних гілок, фінансових потоків, жорстка централізація влади.
У зовнішній політиці – досягнення беззаперечних успіхів як результату високих цін на нафту і газ: розмова зі світовими наддержавами одним голосом, завоювання місця у «вісімці» і «двадцятці», перетворення Росії на одного з провідних акторів у світі й першого гравця в СНД. Росія не втручається активно в українські справи, робить це через економічні й політичні важелі, що підтверджується курсом на можливе розчленування України через утворення на її території незалежних республік [5].
Український президент Л. Кучма знаходить необхідний тимчасовий компроміс із російським керівництвом, паралельно ухвалюючи державні документи щодо євроінтеграційного та євроатлантичного курсу України (2002- 2003 рр.). В України з’являється можливість стати повноправним учасником Північноатлантичного Альянсу, а також наблизитися до ЄС.
Однак епопея, розв’язана Росією навколо острова Тузла нагадує Україні про російські інтереси в українському просторі, які чітко виражені в російській сентенції, озвученій «рупором Кремля» В. Жириновським: от скинемо на вас одну ядерну бомбу і подивимося, хто в домі хазяїн….
Як наслідок, Україна знову балансує між Росією і Заходом, обіцяючи першій Керч-Єнікальську протоку, а другому – не дратувати Росію…. Український президент – ізольований через справу про кольчуги, провідні європейські країни ігнорують Україну, зосередившись на взаєморозумінні з Росією, оскільки вже «на носі» 2004 рік – рік прийняття в ЄС десяти нових учасників, більшість з яких є вихідцями з колишнього радянського блоку. Європа до останнього моменту була не певна, що їй вдасться так легко «вирвати» колишніх сателітів із прорадянської зони впливу.
Україна не в змозі самостійно пробити стіну свого замовчування та ізоляції. Концепція «ширша Європа», запропонована Європейським Союзом, яка охопила також країни Середземномор’я, Африки й Азії, не задовольняє Україну. Однак іншого на той час не пропонувалось, а термін чинності Угоди України і ЄС про партнерство і співробітництво добігав кінця (1998-2008 рр.).
Тим часом, 2004 р. в результаті свого розширення ЄС географічно і стратегічно досяг кордонів України і став виявляти більший інтерес до її справ. З посиленням цього інтересу (особливістю політики Росії щодо України часів президента В. Ющенка) починається новий відлік часу – другий хронологічний період другого етапу – 2004-2008 рр.
Революції у пострадянських республіках, не контрольовані російською стороною зміни влади розглядаються Росією як провали її зовнішньої політики (за що карають перших російських чиновників, позбавляючи їх відповідних посад). Відносини з Україною переведено на прагматичні рейки, ведуться різнопланові торговельні та інформаційні війни, Україна через економічні важелі газу і нафти, великі борги поступово ізолюється від західних партнерів. Росія все замикає на себе і через економічні важелі енергоносіїв прив’язує також і Євросоюз.
Росія розгортає співпрацю з НАТО (Рада Росія – НАТО), широко спів- працює з ЄС, активізує азіатський вектор зовнішньої політики, знайшовши спільну мову і підтримку з боку Китаю (2005 р.). Ситуацію добре ілюструє висловлювання В. путіна про те, що Росія – «ведмідь, якого не можна за- ганяти в глухий кут…», ведмідь шаленіє, коли відчуває безвихідь [6].
Реалізується стратегія В. путіна – курс на економічну самодостатність Росії, що означає розбудову в країні замкненого виробничого циклу і незалежність від імпортних поставок. У результаті різко скорочується товарообіг з Україною та всіма іншими країнами СНД, скорочуються російські замовлення з України, яких Росія вже не потребує. Проводиться курс на згортання російсько-української співпраці. Однак, зростає товарообіг з іншими регіонами світу, насамперед з ЄС, з яким В. Путін пообіцяв у 2005 р. довести зазначений щорічний показник до 50 млрд дол.
Тактика і стратегія Росії щодо України, трактовка подій в Україні та її зовнішньої політики визначається інтересами великого російського капіталу, тобто російським олігархатом, який править «бал» на владному олімпі Російської Федерації. Саме газонафтові капітали перших осіб російської влади є підґрунтям керування українськими справами, збереження впливу на український політикум, посилення російського капіталу на українському ринку. При цьому слід враховувати, що на офіційному – найвищому рівні і для закордону РФ неодноразово підкреслювала свою безумовну відданість «стратегічному» партнерству, підписаним угодам і «глибоку повагу» до чинних, юридично оформлених і визнаних Росією кордонів України. Також слід брати до уваги й те, що переважна більшість основних стратегічних документів, на яких будується сучасна зовнішня політика Росії, а саме «Концепція зовнішньої політики РФ», «Концепція національної безпеки РФ», Стратегія національної безпеки РФ та «Військова доктрина РФ» тощо містять чіткі орієнтації щодо російських інтересів в Україні.
Третій етап політики РФ щодо України – 2009-2013 рр. вирізняється остаточною підготовкою плацдарму для певного «стрибка» до святкування перемоги – перехід України в повне підпорядкування Російській Федерації або поглинання України Росією. Все для цього підготовлено: український президент провадить політику «что прикажете?», український політикум куплений і спільними підприємствами, і значними хабарами, і часткою російської власності. Все о’кей! Росія забула про балаканину щодо двох інтеграцій (євразійську та європейську) і чітко зазначила одну – російську (!). Про що перехідний російський президент Д. Медведєв заявив: не можна одразу сидіти на двох стільцях (тобто розвивати обидва вектори зовнішньої політики: і європейський, і азійський). Україні треба визначатись.
З політичними орієнтирами України на той час проблем не було, що підтвердив і тодішній український президент, проваливши підписання Угоди про асоціацію України – ЄС на Вільнюському саміті Європейського Союзу.
Майдан розставив крапки над «і». Повернув Україні надію розвитку, самостійності і незалежності.
Найскладнішими виявилися післямайданівські проблеми, час очищення, час відновлення, час повернення до себе.
Людмила Чекаленко
