Частина друга
Українську делегацію на переговорах очолював Д. Дорошенко. Згідно з договором у тимчасовому користуванні Донського керівництва залишалися залізниці. Окремий пункт документа стосувався становища українського населення на Дону, яке дістає усі права щодо своєї мови, школи й культури, як і всі інші громадяни.
Питання належності Криму. Українські і німецькі війська оволоділи півостровом наприкінці квітня 1918 р., після чого німецьке командування наказало українцям залишити Крим. Тут було утворено маріонетковий уряд самостійного Криму і відновлено колишні російські закони. Важливість питання Криму для української держави порушив у своїй ноті німецькому командуванню гетьман П. Скоропадський 10 травня 1918 р.
Антиукраїнська політика створеного кримського уряду призвела до економічної блокади півострова: було припинено морський і залізничний рух і торгівлю. Це змусило кримський уряд поквапитися з прийняттям виважених проукраїнських рішень і привернуло увагу німецької сторони, військо якої могло опинитися без продовольства.
У результаті проведених переговорів з кримською делегацією (Київ, вересень 1918 р.) було вироблено прелімінарні умови входження півострова до складу України – на правах автономного краю. До компетенції українського уряду передавалися зовнішня і внутрішня політика, керівництво армією і флотом.
Однак повстання Директорії проти гетьмана П.Скоропадського (листопад 1918 р.) поклало край намірам приєднати Крим. У квітні 1919 р. в Криму відновлюється радянська влада і створюється Кримська Радянська Республіка у складі РСФРР.
На території Бессарабії у 1917 р. було проголошено Молдавську Народну Республіку, що виявилося своєрідним політичним фарсом з метою приєднання Бессарабії до Румунії. 3 березня 1918 р. керівництво УНР надіслало урядам Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії та Румунії ноту протесту. 13 квітня 1918 р. Мала Рада прийняла „Заяву румунському урядові”, в якій засуджувала анексію Бессарабії.
Уряд П.Скоропадського вжив рішучих дій щодо заборони вивезення товарів до Румунії і Бессарабії, фактично запровадивши проти них економічні санкції. Румунія зосередила на правому березі Дністра прикордонні війська і створила низку митних прикордонних пунктів, що свідчило про перенесення сюди державного кордону. У листопаді 1918 р. румуни захопили й українські землі Північної Буковини і північної частини Хотинщини.
Позиція Директорії, що прийшла на зміну влади гетьмана П. Скоропадського, щодо кордону з Молдовою можна схарактеризувати як нейтральну: влада не мала ані бажання, ані можливостей відвойовувати українські землі.
На противагу цьому більшовицький уряд В.Леніна розпочав активну боротьбу за захоплення території Бессарабії: було накладено арешт на золотий запас Румунії, евакуйований до Москви; в односторонньому порядку перервані дипломатичні відносини з Румунією. Перемога радянських військ у Києві на чолі з генералом М. Муравйовим примусила румунську сторону піти на певні поступки у бессарабському питанні. Проте наступ А. Денікіна на Україну і Москву не дозволив здійснити російські наміри щодо Бессарабії. Таким чином бессарабське питання затягнулося для Росії до 1940 р., а для України – до 1990х років ХХ ст.
12 листопада 1918 р. було підписано угоду про перемир’я між Німеччиною і країнами Антанти, що означало кінець Першої світової війни. Німецька та Австро-Угорська армії втратили свої окупаційні функції.
У ніч на 14 листопада 1918 р. відбулося таємне зібрання лідерів українських партій, які утворили Директорію з метою усунення режиму гетьмана П. Скоропадського та відновлення УНР. Директорію очолив В. Винниченко, а її збройні сили підпорядковувалися С.Петлюрі. За кілька тижнів Директорія взяла під контроль всю Україну.
Поява Директорії була неочікуваною для сусідів України. Антанта планувала заповнити вакуум влади в Україні, ввівши на її територію 12-15 військових підрозділів та окупувавши Київ і Харків.
У листопаді озброєні сили С. Петлюри зіткнулися з опозицією польських військ Ю. Пілсудського, який хотів якнайдалі відсунути невизначені кордони нової польської держави. Водночас червона армія Л. Троцького оточила Україну з півночі та сходу, а Біла Гвардія А. Денікіна – з півдня.
Наступна спроба відродити Україну вже пролунала із західних земель – зі Львова.
Поразка у Першій світовій війні призвела до дезінтеграції Австро-Угорської імперії і створення незалежних держав. 18 жовтня 1918 р. у Львові було утворено Українську національну раду. Вона оголосила про намір створити державу на етнічних українських землях в межах імперії.
Польща, що почала відроджуватися, також висунула претензії на ці території. З огляду на це, Національна рада поспішила зайняти всю територію Західної Галичини. 1 листопада 1918 р. українські війська заволоділи Львовом. 13 листопада 1918 р. було офіційно проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. Голова Національної Ради Є. Петрушевич став президентом ЗУНР, а К. Левицький очолив Державний секретаріат.
ЗУНР з перших днів існування стала об’єктом зазіхань з боку сусідніх країн: Румунії (на Буковину), Польщі (на Східну Галичину). 22 листопада 1918 р. розпочався наступ регулярних частин польської армії, підтриманий польськими легіонерами у Львові, та військ королівської Румунії. Під тиском ворога уряд ЗУНР був змушений переїхати спочатку до Тернополя, а наприкінці грудня – до Станіслава. У таку важку годину було вирішено об’єднати українські держави: 22 січня 1919 р. проголошений акт злуки УНР і ЗУНР. Прийняття цього документа мало велике значення, демонструючи прагнення українського народу до створення єдиної, незалежної, соборної України. Декларація возз’єднання була схвалена Установчими зборами, скликаними з представників усіх регіонів України.
Однак Польща не визнала свої східні кордони, які були визначені в грудні 1919 р. на міжнародній конференції країн-переможниць (Версальські рішення) і закріплені в „Декларації про тимчасові східні кордони Польщі”. Екстремістські політичні угруповання намагалися відновити Польщу в межах 1772 р. за рахунок українських і білоруських земель. Заручившись підтримкою Антанти, в травні 1919 р. польський уряд уклав з Директорією прелімінарну угоду, відповідно до якої Україна зобов’язувалася відмовитися від будь-яких прав на Східну Галичину та деякі інші західні райони. У квітні-серпні 1919 р. польські війська, озброєні Антантою, окупували Східну Галичину та Західну Волинь, захопили всю Білорусію.
Значно раніше, на початку січня, радянська Росія розпочала наступ на УНР і 5 лютого зайняла Київ. Директорія спочатку залишалася у Вінниці, потім переїхала до Жмеринки, Проскурова та Рівного. На початку травня С. Петлюра та інші керівники УНР емігрували.
Традиційно радянська влада вирішувала питання інших українських земель. Із підписанням Договору про кордони з РСРР (10 березня 1919 р.) за межами України опинилися території компактного проживання українців прикордонних районів Гомельської, Брянської, Курської, Воронезької губерній, а також Дону і Північного Кавказу. Реакція населення цих територій виявилася як у численних заявах громадян про бажання жити в Україні, так і у відповідних рішеннях місцевих органів влади. Перепис населення 1922 р. показав значну кількість українців в прикордонних регіонах Росії.
За таких умов у 1927 р. на території Росії залишилося понад 2 млн українців, які проживали в Курській, Воронезькій губерніях та Північно-Кавказькому краї.
Так, важкими були випробування початку минулого століття.
Не все вдалося першим українським дипломатам. Були й помилки і прорахунки, брак практичного досвіду, однак їм вдалося зробити надзвичайно важливе – заявити про появу незалежної Української держави, укласти з іноземними країнами низку дипломатичних документів, розповісти світові про миролюбні засади нашої політики, які не змінив ані час, ані випробування. І сьогодні дипломатія України йде стежкою, прокладеною першими представниками дипломатичного корпусу УНР.
Дипломати сучасної України озброєні відповідною практикою, краще навчені і обізнані. Все це надало нам можливість розмовляти зі світом на рівних, через практичну дипломатію довести проголошені ідеали, у зарубіжних дипломатичних колах посісти почесні місця мужніх борців за суверенність України. І світ відповідно відгукнувся, підтримавши Україну і надавши допомогу в нашій боротьбі із загарбником.
Сьогодні історія нас вчергове вчить захищатися і боронити власну землю. Тепер прийшла гаряча пора такої боротьби.
Україна – українці отримали хоча й важкий, але шанс на своє утвердження. У порівнянні з минулими історичними подіями – у ХХІ столітті нам ефективно допомагає людство. Не одна держава, а десятки держав, що захищають мир, себе, нас, засади міжнародного права. І спільними зусиллями ми переможемо.
Людмила Д. Чекаленко,
ДУ “Інститут всесвітньої історії НАН України”
