Частина перша
Перша світова війна 1914–1918 рр. призвела до розпаду російської імперії та появи Української Народної Республіки (УНР) в межах федеративної росії. Українському урядові не вдалося укласти мирний договір з більшовицькою Росією, яка наприкінці грудня 1917 р. розпочала проти України військові дії.
М. Грушевський висунув тезу щодо створення національної територіальної автономії України в складі Росії.
Під впливом російської агресії керівники Центральної Ради нарешті втратили ілюзії щодо можливості існування України в обіймах росії і 12 січня 1918 р. М. Грушевський видав IV Універсал Центральної Ради, який проголосив незалежність УНР.
До проголошення УНР 4 січня 1918 р. у київському готелі «Савой» [1] в Києві відбулося перше засідання міністерства закордонних справ, яке пізніше перебралося до будинку по вул. Терещенківській, 9. Першим міністром закордонних справ України, що очолив Генеральне секретарство міжнародних справ УНР, було призначено Олександра Шульгіна з Української партії соціалістів-федералістів.
Олександр Якович Шульгін (1889 – 1960 рр.) очолював зовнішньополітичне відомство з 26 грудня 1917 р. по 22 січня 1918 р. Після відставки, оскільки розійшовся у поглядах на майбутній розвиток України з В. Винниченком, був призначений послом УНР в Болгарії. Це призначення фактично врятувало Шульгіна О.Я. від сталінських репресій. Емігрувавши, очолював Українське товариство прихильників Ліги Націй. Виступав проти прийняття СРСР до її складу. 1946 р. був обраний головою Українського академічного товариства в Парижі. Під час окупації Франції німецькими військами був заарештований, пізніше виїхав до США, де і похований. На київському будинку по вул. Терещенківській, 9 вміщено пам’ятну дошку з барельєфом О.Шульгіна.
З протоколу засідання Центральної Ради (фрагменти). Із збереженням орфографії оригіналу.
22 грудня 1917 р. Голова Генерального секретаріату (Уряду) УНР В. Винниченко і Генеральний секретар міжнаціональних (міжнародних) справ О. Шульгін підписали „Законопроект про створення Генерального секретарства міжнародних справ”.
Україна проголосила гуманні ідеї боротьби за мир, захисту прав людини. В основу зовнішньої політики держави було покладено принцип миротворчості. Нижче наводимо відозву УЦР до всіх народів світу про встановлення миру від 21 листопада 1917 р.: „Від імени Української Народньої Республіки Українська Центральна Рада визнавши потрібним приступити до перемирря, одночасно повідомляє про це Союзні Держави. Центральна Рада також приступає до активного переведення справи миру. Тим Центральна Рада виповняє віддавна висловлену волю Українського народу і вже не раз винесені нею постанови про негайний мир, в чому досі ставало на перешкоді Тимчасове Правительство. Для того Центральна Рада постановляє:
1. послати представників від Генерального Секретаріату на фронти для ведення переговорів в справі перемирря.
2. звернутися зараз же від імени Української Народньої Республіки як до союзних так і до ворожих держав з пропозіцією розпочати мирні переговори, довівши про це до відома нейтральних держав;
3. одночасно повідомити про це Раду Народніх Комісарів та правительства иньших республік Росії для коордінації ведення сеї справи.
Разом з тим Центральна Рада приступає до негайного вироблення конкретної програми миру для предложення її від імени Української Народньої Республіки Народам Росії а також Союзним і ворожим державам, як основу для переговорів. Українська Центральна Рада закликає всі народи Росії прийняти в тих переговорах як найактивнішу участь”.
Більшовики вороже поставилися до процесу державотворення України. Вони вбачали в ньому реальну загрозу утвердженню і збереженню своєї влади. З цього приводу один з більшовиків-українців М. Скрипник зазначав, що для більшості членів партії Україна не існувала як національна одиниця.
Розвиток подій змусив Центральну Раду шукати підтримки за кордоном. Деяку надію на порятунок давали переговори, які розпочалися в Бресті.
Визнання України Заходом. 26 (13) січня 1918 р. делегації країн Четверного союзу визнали Україну незалежною державою, право спроможною вступати в міжнародні відносини. 3 лютого між Україною і Австро-Угорщиною було укладено окрему таємну угоду, за якою австро-угорський уряд зобов’язувався не пізніше 20 липня 1918 р. провести поділ Галичини на українську та польську частини та, об’єднавши першу з Буковиною, створити окремий коронний край. За це Україна зобов’язувалася поставити Австро-Угорщині до 1 липня 1 млн т збіжжя. Німеччина підтримала прагнення України об’єднати свої землі.
Навмисне затягування Росією переговорного процесу. 9 лютого 1918 р. у Брест-Литовську було підписано першу мирну угоду в світовій війні між УНР та чотирма державами німецького блоку – Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною. Кордони України встановлювалися відповідно до західних етнографічних меж розселення українців. Проти зазначеної лінії кордону виступила Польща, яка вимагала встановлення кордону по р. Буг, таким чином Холмщина залишилася б Польщі. Деякі політичні кола зазіхали на Волинь і Поділля. Навіть поступка УНР щодо майбутніх переговорів не завадила полякам заявити про невизнання Брестського миру. Після підписання договору українська сторона просила надати їй допомогу зброєю і боєприпасами у боротьбі з радянською Росією.
Питання оформлення державних кордонів постійно перебувало на порядку денному українського уряду й у 1918 р. Найскладнішими виявилися переговори з цього приводу з російськими (більшовицькими) представниками. Згідно зі ст. 6 Брестського миру уряд радянської Росії зобов’язувався вивести з території України свої війська, визнати УНР і розпочати з нею переговори про підписання мирного договору і встановлення державних кордонів. Особливість полягла в тому, що на півдні Брянщини, заході Орловської, Курської і Воронезької губерній мешкала значна кількість українців, а певна кількість росіян проживала на Донбасі, Харківщині і Катеринославщині. З іншого боку, більшовики не уявляли собі будівництво соціалізму в Росії без українського хліба, вугілля та індустрії Донбасу. Це було однією з причин нападу на Україну радянської Росії в січні 1918 р. Втручання країн Четверного союзу швидко змінило ситуацію: в Україні радянська влада впала, радянські частини зазнали поразки і 23 травня 1918 р. розпочали переговори. Керівники російської делегації – відомі політики Х. Раковський і Д. Мануїльський всіляко затягували переговорний процес, щоб виграти час. Позицію радянської делегації чітко окреслив Х. Раковський, на переконання якого Україна не могла вважатися самостійною державою, оскільки спадкоємницею царської Росії є радянська Росія, і саме вона має право на всі території, що входили до складу імперії.
УНР продовжує політику за класичним сценарієм дотримання міжнародного права. 12 червня 1918 р. договір з радянською Росією було підписано і 14 червня сторони розпочали обговорення питання щодо кордонів. Українська делегація, спираючись на міжнародну практику, запропонувала застосувати етнографічний принцип, радянська делегація – принцип самовизначення населення. 22 червня резолюцію було узгоджено: за основу обрали етнографічний принцип, а в спірних місцевостях – волевиявлення. До України мали відійти 10 повітів Воронезької, Курської та Орловської губерній, чотири повіти Чернігівської губернії та третина Донської області. Російська делегація знову заперечила і запропонувала передати вирішення цього питання спеціальній комісії, оскільки етнографічний принцип не влаштовував росіян. Особливе занепокоєння у більшовицьких представників викликала ініціатива української сторони провести переговори з державою Великого Війська Донського.
Насильницьке приєднання українських земель до Росії. Від слів росіяни перейшли до дій: у прикордонні з Україною регіони посилалися загони червоноармійців, які примусом добивалися від місцевого населення згоди на приєднання до Росії. Тих, хто не погоджувався, садили до в’язниці, загрожували розстрілами. Пристрасні дебати розгорнулися і навколо питання належності Донбасу: віддати Донбас, на думку Д. Мануїльського, означало для Росії економічну катастрофу.
Слабкість позиції Німеччини посилила домагання радянської Росії, яка активно готувалася до війни з Україною, про що свідчить збирання коштів серед населення і громадських організацій на перемогу радянської влади „над українськими націоналістами”, фінансові видатки на ведення бойових дій в Україні, створення групи військ Курського напрямку, яка мала вести бойові дії.
Україна проголосила гуманні ідеї боротьби за мир, захисту прав людини. В основу зовнішньої політики держави було покладено принцип миротворчості. А треба було творити збройні сили, армію, щоби захиститися …
Проголошені принципи були не цікаві Заходу, їх мало хто чув і серйозно не сприймав…
Питання оформлення державних кордонів. Українська влада визначала кордони з Білорусією і Кримом. За підтримки німецького командування українська держава розповсюдила свою владу практично на всі території, на які претендувала. У переговорах з військом Донським спірною територією виявився Таганрозький округ і території понад р. Калитва, які до 1887 р. входили до складу Катеринославської губернії і переважну частину яких становили українці.
Далі буде
Людмила Д. Чекаленко,
ДУ “Інститут всесвітньої історії НАН України”
