З ХVП століття південні землі сучасної України згідно з офіційними документами і традицією вважалися власністю запорозьких козаків.
У результаті перемоги Туреччини у 1710–1711 рр. Азов і прилеглі регіони, фортеці Таганрог, Камінний затон, Богородиць на р. Самарі Росією були втрачені.
За Прутським договором від 12 липня 1711 р. запорозькі козаки у 1712–1713 рр. вийшли з російського підданства. Територія, яку запорожці вважали своєю, опинилася під владою Туреччини. Пізніше запорожці, що були покарані за участь на боці Івана Мазепи в російсько-шведській війні, звернулись до царського уряду за дозволом повернутися на свої землі. Однак, російський уряд дозволив повернутися тільки окремим козакам, «якщо вони розуміють свою провину».
Довідково: йдеться про війну з царатом на боці Швеції під час переходу запорозьких козаків з гетьманом Костем Гордієнком – 8000 осіб на сторону Мазепи під час російсько-шведської війни. Однак оселитися їм у Старій Січі царат не дозволив.
З ХVП століття відбувався безперервний рух населення на запорозькі землі на «вольності». Прибували з Гетьманщини, Слобожанщини, Правобережної України, селяни вступали до козаків або оселялися хуторами та слободами.
За Адріанопольським трактатом 13 липня 1713 р. Росія втратила територію Запоріжжя. Кордон встановлено на Лівобережжі Дніпра між річками Орель і Самара. Було підтверджено умови Прутського миру про повернення Туреччині Азова з околицями: Росії заборонялось зводити у прикордонні фортеці. Туреччина визнала за нею лише Лівобережну Україну і Київ.
Під час наступної російсько-турецької війни – 1735-1739 – у вересні 1739 р. за Білгородським трактатом Росія закріпила за собою Азов без права будувати там укріплення і невелику територію на Правобережній Україні. Водночас, як і раніше, вона не отримала виходу до Чорного моря і права тримати флот на Чорному і Азовському морях. Кордон пройшов по р. Конка. Близько кордону з турецькою стороною з’явився хутір запорозьких козаків, які і стали засновниками поселення в цих землях.
З 1731 року київський генерал-губернатор почав будувати Українську лінію укріплень і для цього знадобилися робочі руки. Прискорило рішення і побоювання, що запорожці перейдуть під польську владу, підтримають ворожого Росії кандидата на польський трон Станіслава Ліщинського.
Запорожці погодились на пропозицію Росії: перейшли на приток Дніпра річку Підпільна і заснували Нову Січ. Нагадаємо, що автор першої української Конституції гетьман Пилип Орлик застерігав козаків не йти під протекторат Росії, однак вони, обравши нового гетьмана Малашевича заселили землі, що за Прутським миром належали Туреччині. Тим самим, «принесли» ці землі Росії, оскільки опинилися під її протекцією.
Запорожці не дочекалися офіційного документа від царського уряду, тільки мали грамоту цариці Анни, а їхнє звернення до російського уряду від 1735 року містило твердження, що ця земля завжди належала Війську Запорозькому.
У цій правовій невизначеності – відсутності відповідного договору з царським урядом – кожна сторона трактувала ситуацію, що склалася, на власну думку: козаки вважали законним повернення всіх своїх вольностей разом із землею, а царський уряд трактував їх повернення, як вступ у російське підданство.
Білгородський трактат між осією і Туреччиною від 1738 року значно погіршив положення запорожців. З додатковим документом «Інструмент» від 1740 року, що уточнював цей договір, закріпив за Росією право на землю, що належала запорожцям.
Однак ззовні все залишалося без змін: кілька комісій, зокрема 1745 року польські, російські та запорозькі, встановили кордон Запоріжжя і Польщі на підставі грамоти польського короля Стефана Баторія.
Довідково: Інформація про належність земель запорожцям, наскільки відомо, була підкріплена повідомленнями про те, що «Грамотою Стефана Баторія границя запорозьких володінь зазначалася від міста Трехтемирів на південь по Дніпру; і наприкінці ХVП століття північний кордон запорозьких володінь простягався вздовж річок Тясмин та Самара».
До того ж: «В універсалі Богдана Хмельницького від 15 січня 1655 року визначено північні кордони на підставі згадуваної жалуваної грамоти короля Стефана Баторія: від Трехтемирова Дніпром до Чигирина ; а в договорі 1696 року кордон прокладений по річці Тясмин; в Карловицькій угоді 1699 року границя зазначена по течії річки Синюхи.
Ці кордони не заперечували ані гетьманщина, ані Московщина». Польські джерела також містять подібну інформацію, див.: Trechtymirów nad Dnieprem. Stefan Batory, chcąc przygraniczne prowincye ubespieczyć od pogańskich zapędów, urządził 1578 r. Kozaków, nadał im miasto z przyległościami, przeznaczając zamek na mieszkanie dla attamanów czyli ich hetmanów, na żołnierski trybunał, zbrojownią i skład sprzętów wojennych.
Переклад: Трехтимирів над Дніпром. Стефан Баторій, з метою спокою від наїздів на прикордонні провінції зобов’язав (наняв) 1578 р. Козаків охороняти, передав їм місто з околицями, призначив замок на проживання для отаманів або їхніх гетьманів, солдатський трибунал, арсенал і склад військового спорядження.
1750 року Запоріжжя було передано відомству гетьмана Розумовського, водночас залишалася влада і київського генерал-губернатора.
Видатний український державний, культурний та релігійний діяч, наприкінці життя – політичний в’язень російської імперії, кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський, розуміючі важливість землеволодіння запорожцями, намагався, фактично змагаючись з росією заселити прикордонні землі українськими козаками. Оскільки біля порогів царський уряд збирався поселити Самарський полк. П. Калнишевський випередив владу і поселив тут над річкою Інгульцем вихідців з Правобережної України. В північній смузі оселялися козаки з сусідніх полків: Миргородського, Полтавського, Переяславського. Їх приваблювала родючість землі та ліси.
Поступово людність просувалась все далі на південь. Поселення доходили до річок Орелі і Самари. Російський уряд охоче підтримував прибульців, розсилав своїх агентів по Польщі для агітації українських селян вертатися в Україну.
Отже, за Білгородським трактатом Туреччина віддала Росії землі, які були власністю запорожців – південна межа російської імперії просунулася на південь по лінії від гирла ріки Кінські Води до Великої Берди. Отже, протягом 1740-х років північна смуга запорозьких вольностей була втрачена для запорожців. На цих землях панував Київський генерал-губернатор, як єдиний військовий командувач Російської імперії в Південній Україні.
Стало відомо, що у війську сучасних рашистів воюють серби.
Звідки вони?
У середині ХVШ століття російський уряд, реалізуючи політику асиміляції корінного населення – у даному випадку українців, поселив на їхніх землях сербів – мешканців тодішньої Австрії, які просили дозволу переселитися в Росію, тікаючи від австрійських утисків.
І вже 1751 року на запорозьких землях з’явилися сербські колонії, яким виділили значну кількість земель – від ріки Кагарлик до річки Тури, від річки Березівки до Омельника. Під командою сербського генерала Хорвата сформувалися полки: пандурський піхотний та гусарський. Вся ця територія дістала назву «Нова Сербія». Нова Сербія підлягала владі Сенату. Вищою місцевою владою над нею був Київський генерал-губернатор. Територія Нової Cербії була поділена на роти або шанці. Осередком кожної роти було укріплене місто. Основним осередком управління сербських полків був Новомиргород, де перебували Хорват та полкові адміністративні установи. Адміністративним центром стала збудована на річці Інгул фортеця св. Єлисавети.
У 1753 році до російського уряду звернулася нова група сербів з проханням поселитися в Російській імперії. Вже під командою інших сербських полковників – Шевича і Прерадовича. Російський уряд надав їм землі між річками Сіверським Донцем, Лозовою, Луганю та Бахмутом. Ця територія дістала назву Слов’яносербія, що була подібна до Нової Сербії.
Сербське населення мало більше привілеїв, ніж українське. Сербам давали більше землі, гроші на господарство, військовим – платню, пенсію, право безмитної торгівлі і вивільнення від усіляких податків…Захищали військові поселення російські регулярні частини.
За наказом Сенату козаків було виселено з цих земель, а їхні маєтки передано сербам. Українці могли залишитися тільки як прислуга (джури) і найманці у сербів. Все це викликало відплив – еміграцію українського населення на Запоріжжя, на Дон, хоча Сенат і видавав накази обмежувати вихід українців і силком повертати їх додому.
З метою перекрити українську міграцію, у 1753 році сенат видав новий наказ – оселити «українських козаків» на смузі землі за 20 кілометрів на південь від Нової Сербії, тим самим створивши Новослобідський полк, яким керував Сенат, а не гетьман. Полк, у якому було мало українців, поділено на 20 сотень, пізніше перетворено на Пікінерний, а сотники отримали офіцерські звання і дворянство.
Поселення і переселення сербів не дали бажаного результату: ані військового захисту, ані розвитку сільського господарства. Тому 1764 року царський уряд ліквідує окремі сербські поселення і створює єдину Новоросійську губернію. При цьому не забувши приєднати до губернії 30 сотень українських земель Полтавського, Миргородського, Лубенського та Переяславського полків з селами, хуторами – усього понад 40 тис мешканців.
У 1770 році до Новоросійської губернії приєднали широку смугу запорозьких земель з низкою фортець – від Дніпра до Азовського моря.
Таким чином катерина П поступово позбавила незалежності і скасувала спочатку Гетьманщину, пізніше Слобідську Україну. Новоросійську губернію поділила на дві частини: Єлисаветинську і Катеринославську. До останньої пізніше увійшли запорозькі землі на північ від нової Дніпровської лінії.
На території Новоросійської губернії було поселено гусарські полки. В Єлисаветградській провінції – Чорний та Жовтий (від кольору уніформи), пікінерський полк, Молдавський і Бузький. В Катеринославській – Дніпровський, Донецький, Луганський пікінерські полки і Самарський гусарський. В Бахмутському повіті – Бахмутський гусарський полк.
У 1764 році Сенат прийняв «План заселення Новоросійської губернії», були також маніфест 1762 року, який закликав чужинців переселятися в Росію. В результаті в Єлисаветградській провінції 75% поміщиків були офіцерами місцевих полків, зокрема російські, сербські і незначна кількість українців. У Катеринославській зустрічаємо великих землевласників, серед яких обозний Кочубей (5000 десятин землі) тощо. Стримували поселенців часті набіги запорожців, татар, поляків. Тільки у 1769 р. татари зруйнували 50 слобід Єлисаветградської провінції, людей і худобу забирали з собою…
Основну масу сільського населення Новоросійської губернії складали українці, а також були болгари, волохи, молдавани, вірмени, греки, євреї і росіяни. Селяни залюбки оселялися в цих провінціях, оскільки за спиною були запорозькі вольності і в разі ускладнень вони могли спокійно перейти в інші землі. З метою позбутися панщини вони записувались у військові (пікінерські полки).
На цих землях було неспокійно. Постійні повстання на Правобережній Україні 1768 року – Коліївщина – знайшли відгуки на Запоріжжі та в Новоросійській губернії. З цим рухом зв’язаний бунт пікінерів 1769 року, що відмовилися йти на війну з Туреччиною. Їх підтримали запорожці. 1770 року регулярні царські війська і донські козаки виступили проти пікінерів: розправлялися жорстоко, багато людей було знищено, заслано до Сибіру.
Царат поступово захоплював запорозькі землі. Сили були нерівними.
1775 року Катерина П ліквідувала Запорозьку Січ. Новоросійська губернія залишила за собою цю назву й надалі.
Отже, історія поселення запорозьких козаків доводить право власності України на згадані землі, підтверджене грамотами польських монархів і українських гетьманів, на які посилалися запорожці.
Серпень 2022 рік
