ЧИ СПРАВЕДЛИВО ПОДІЛИЛИ ВЛАСНІСТЬ СРСР?

Україна вимагає від Росії повернути третину

закордонного майна колишнього СРСР, – повідомив

пан Посол України у Великій Британії Вадим Пристайко.

«Міжнародний кур’єр» додає розширену

інформацію із зазначеного питання.

Україна вимагає від Росії повернути все, що награбовано Москвою

Відповідно до Договору про правонаступництво з державного боргу й активів колишнього СРСР від 4 грудня 1991 р. Україні належить частка в 16,3% або 12,1 млрд дол., 7,8 млрд переводних рублів, якими розраховувались всередині країни замість доларів США; 42,1 т золота і на 600 млн рублів закордонного майна. Наприкінці 1991 р. пасиви колишнього Союзу оцінювали в 93,7 млрд дол., а активи — у 110,1 млрд, депозити Зовнішекономбанку становили близько 700 млн дол.

Згідно з протоколами до договору сума зовнішнього боргу СРСР становила 81 млрд дол.; активи: майно за кордоном — 3,5 млрд руб. за балансовою вартістю; борги країн (3 світу), що розвиваються — 74 млрд дол., борги колишніх соціалістичних країн — 47,9 млрд переводних рублів, золото — 259 т. З іншими статтями це становило майже 400 млрд дол. США.

Водночас було оголошено й розмір боргів: близько 100 млрд дол. Україна готова була взяти на себе виплату 16,37 % боргів Союзу: 13,5 млрд дол. і 2,8 млрд переводних рублів. Тоді Україна підрахувала: в разі повернення грошей боржниками Союзу, вона виплатить зазначені суми з боргів СРСР. Захід пішов Росії назустріч. Лондонський клуб, який об’єднує найбільші фінансово спроможні держави, надав Росії відстрочку у виплаті боргів. Німеччина відклала сплату боргу ще на вісім років.

Однак Росія так і не поінформувала українську сторону про наявне нерухоме радянське майно за кордоном. На початку 1993 р. вона оприлюднила указ президента РФ Б. Єльцина “Про державну власність колишнього Союзу РСР за кордоном” від 8 лютого 1993 р., яким в односторонньому порядку привласнила всі права на нерухомість, що була за кордоном, а також взяла на себе всі зобов’язання, пов’язані з її використанням.

Таким чином, у порушення міжнародно-правових норм були перекреслені всі попередні домовленості щодо поділу власності колишнього СРСР.

9 грудня 1994 р. уряди Росії та України підписали угоду про нульовий варіант, за яким РФ визнана правонаступницею із зовнішнього боргу та активів, у тому числі закордонної власності. Однак, український парламент – Верховна Рада – не ратифікував зазначеної угоди, оскільки вона була підписана без урахування державних інтересів України.

Верховної Ради України висунула наступні вимоги, за яких Угода могла набути чинності:

– погашення РФ заборгованості колишнього Зовнішекономбанку СРСР перед резидентами України. Нагадаємо: на початку 1990-х років усі внески українських громадян з Ощадбанків/Сбербанк були переведені до Зовнішекономбанку /Внешэкономбанк, розташованого у Москві;

– укладення та набуття чинності міжурядової угоди про принципи реструктуризації заборгованості України з державних кредитів, наданих РФ;

– нотифікації Українською стороною ратифікації РФ угоди про взаємне визначення прав і врегулювання відносин власності від 15 січня 1993 р.;

– розподілу та повернення Росією належної Україні частки активів та пасивів колишнього Держбанку СРСР;

– виконання РФ своїх зобов’язань щодо забезпечення вступу України у права власника об’єктами власності колишнього СРСР відповідно до угод від 23 червня 1992 р. та від 3 серпня 1992 р.;

– підписання і набуття чинності Угоди про оцінювання та розподіл Алмазного фонду та оцінювання, розподіл або грошову компенсацію золотого запасу колишнього СРСР станом на 1 грудня 1991 р., згідно з частками, передбаченими договором про правонаступництво від 4 грудня 1991 р., і фактичне повернення їх Україні;

– підписання та набуття чинності Угоди про повернення в Україну цінностей, які є національним надбанням українського народу за переліком;

– застосування РФ режиму вільної торгівлі у відносинах з Україною.

Зазначені вимоги містяться у Постанові Верховної Ради України від 19 лютого 1997 р. “Про порядок ратифікації угоди між Україною і Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступності по зовнішньому державному боргу й активах колишнього СРСР”.

Відповідно до цієї Постанови російська сторона була зобов’язана надати повну інформацію про балансову вартість закордонної власності СРСР, яку підтверджують висновки міжнародного аудиту, та про стан балансу Державного банку СРСР, Зовнішекономбанку СРСР, а також інформацію про обсяги золотого запасу і Алмазного фонду колишнього СРСР.

Третій пункт цього документа стосується питань об’єктів, зокрема союзного підпорядкування, які станом на 1 грудня 1991 р. розташовувалися в Україні. Слід зауважити, що за попередніми даними таких об’єктів з обох сторін налічувалося понад 150. Таким чином, питання про закордонну власність виходить за межі лише дипломатичних об’єктів.

У відповідь російська сторона запропонувала Україні підписати протокол, у якому зазначалася вже інша – менша кількість об’єктів власності, в основному в країнах, що розвиваються. Під час чергового раунду переговорів в серпні 2002 р. було обговорено проект угоди про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР.

Сторони домовилися підготувати перелік об’єктів закордонної власності колишнього СРСР, що можуть стати предметом переговорів.

За інформацією РФ на 7 травня 2003 р. об’єкти повністю перереєстровані у 87 країнах, а в 13 країнах: Австрії, Бельгії, Болгарії, Ірані, Люксембурзі, Німеччині, Польщі, Японії та ін., — справа не вирішується через позицію Києва, який, за російською версією, “незаконно претендує на зарубіжні активи колишнього СРСР”.

Українська сторона застосувала доволі ефективний варіант залучення уваги міжнародної спільноти до ситуації з непорядною поведінкою Росії. А саме: до низки країн було спрямовано дипломатичні ноти, в яких сторони інформувались про домовленості між Україною і Росією щодо повернення власності, а також і про те що частина цієї власності має бути передана Україні напряму.

Московська верхівка була збентежена таким поворотом справ і почала вимагати відкликати українські ноти, якими МЗС України попередив низку зарубіжних країн про недотримання Росією своїх зобов’язань щодо розподілу закордонної власності колишнього СРСР.

Зазначимо також: проблеми Росії щодо власності за кордоном виникли не тільки з Україною. Не було оформлено відповідні об’єкти в Ірані; проблеми з радянською нерухомістю виникли з країнами Балтії: як республіки СРСР вони мали дипломатичні резиденції у Франції і не мали наміру їх повертати.

До війни РФ активізувала спроби отримати частку об’єктів на території України. Водночас російська сторона не визнавала права власності України на об’єкти на своїй території, які перебували на республіканському балансі України.

Нагадаємо схему щодо нерухомості: на території СРСР кількома республіками будувались спільні для експлуатації об’єкти – санаторії, дитячі табори відпочинку, навіть спільні колії залізниць. Така ситуація викликала низку проблем із визначенням приналежності цих об’єктів у майбутньому.

Болючою була проблема, пов’язана з передачею Україні постійного представництва колишньої Української РСР у Москві, де тепер розміщується Посольство України в Росії, та приміщення Українського культурного центру в російській столиці, за яке українська сторона сплачує чималі орендні кошти. Російською стороною вівся складний торг щодо передачі Україні деяких об’єктів нерухомості, що належали колишньому СРСР. За спогадами ветеранів дипломатії, екс-міністр закордонних справ Союзу А. Громико якось відповів щодо часткової передачі радянської нерухомості в США: віддати Україні наші тенісні корти? Такого – ніколи не буде! І… не віддав.

Іншим питанням до розв’язання у двосторонніх відносинах є заборгованість Зовнішекономбанку СРСР перед юридичними і фізичними особами України.

Нагадаємо, що перед розпадом СРСР Україна за наказом кремлівської влади переказала до Москви акумульовані на рахунках ощадбанків української республіки значні кошти вкладників. Росія пообіцяла, що поверне ці кошти людям, як тільки впорається з боргами.

Минув час. Росія швиденько начебто «перепродала» левову частку Ощадбанку СРСР австрійському банку, який, як повідомили громадян-вкладників, не несе відповідальності за попередні фінансові операції вже не чинного суб’єкта. У ситуації, що склалася, Україна в рахунок погашення сум була змушена сплачувати своїм ошуканим вкладникам із бюджетних коштів мізерну суму (приблизно по 50 гривні).

Хоча за чинною міжнародною практикою Україна через міжнародну судову систему може домогтися від РФ повернення зазначених коштів, тим більше від Російської Федерації за визначенням – країни агресора і терориста.

Пошук та реституція втрачених культурних, історичних цінностей. Це проблема, яку висунуло перед українським народом саме життя, розв’язання її є необхідним для усвідомлення молодим поколінням високого рівня розвитку культури, мистецтва, історичних надбань країни, всього, що формує світогляд громадянина України.

Спектр національної культурної спадщини України надзвичайно широкий. Це матеріальні і духовні надбання: атрибути Української держави різних історичних епох, археологічні знахідки, архітектурні залишки та скарби періоду Київської Русі, державні атрибути, зброя, клейноди українського козацтва, мозаїки, фрески, ікони, художні твори, архівні документи, особисті речі видатних історичних діячів, рукописи та стародруки, вироби декоративно-вжиткового мистецтва, етнографічні пам’ятки тощо.

Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей, створена 1992 р., бере участь у розробці стратегії та реалізації рішень щодо повернення історико-культурних реліквій, вивчає міжнародно-правові норми, що забезпечують цивілізаційні шляхи вирішення цього питання, складає реєстри пам’яток національної культури, що опинилися на територіях інших держав, вивчає можливості їх повернення.

Зауважимо, що за часів СРСР усе, що мало більш-менш історичну, наукову чи художню цінність переправлялося до центральних російських сховищ. Частина творів мистецтва з України потрапила до Росії як військові трофеї, що їх повернули радянські війська з Німеччини: під час Другої світової війни з України вивезено 40 залізничних вагонів з історичними цінностями.

Свого часу до Росії після знищення козацтва було вивезено атрибути державної влади України — клейноди Запорозької Січі, бібліотеку й інкрустовану коштовним камінням бандуру Івана Мазепи, колекції Пилипа Орлика, Євангеліє Павла Полуботка, особисті речі Петра Могили, матеріали розкопок багатьох курганів скіфської культури, серед яких курган Чортомлик Дніпропетровської області (матеріальні знахідки IV ст. до н. е.), курган Солоха Запорізької області (ІХ ст. до н. е.), скарби золотих і срібних виробів Х–ХII ст. (25 кг), віднайдені на Полтавщині, фельдмаршальський жезл графа Рум’янцева-Задунайського, який він подарував Успенському собору Києво-Печерської лаври.

Давньогрецькі мозаїки, у т. ч. мозаїчне панно “Дмитро Салунський”, а також частина фресок із Михайлівського Золотоверхого собору Києва, знищеного у 30-х роках ХХ ст., також опинилися поза межами України. Тільки в 1950 р. із Львівського історичного музею було вивезено 116 експонатів із золота та срібла (близько 12 кг). А в 1991 р. до Росії вивезено старовинні монети й прикраси зі скарбу, знайденого на Черкащині, та чимало іншого.

Повернення історичних цінностей на батьківщину — окреме питання, що розглядалося пострадянськими країнами.

Російська Державна дума 20 травня 1992 р. в односторонньому порядку денонсувала Мінську угоду про повернення історичних цінностей країнам їхнього походження. Росія відмовилася виконувати положення угод про повернення цінностей. Нереалізованою залишилася й пропозиція Білорусі про утворення комісії для розв’язання проблем власності історико-культурних цінностей.

Рішення цивілізованих держав, зокрема і України про повернення історичних цінностей спираються на положення резолюцій Генеральної Асамблеї ООН про реституцію культурних цінностей країнам їхнього походження, а також Конвенції від 14 листопада 1970 р. про заходи щодо заборони й попередження ввезення, вивезення і передачі права власності на культурні цінності: тільки у 1972–1989 рр. Генеральна Асамблея ООН прийняла з цього приводу 14 резолюцій.

Росія приєдналася до низки міжнародних документів з питання повернення цінностей, але не виконує їх.

Проф. Чекаленко Людмила Д.,

Державна установа «Інститут всесвітньої історії

Національної академії наук України»

Поделиться:

Залишити відповідь

Схожі записи

Почніть набирати текст зверху та натисніть "Enter" для пошуку. Натисніть ESC для відміни.

Повернутись вверх