Вступ
Натепер, в сучасних наукових колах все частіше, нестримно і без цензури стає актуальним порівняльний аналіз тиранічного володарювання Адольфа Гітлера та володимира путіна у контексті міжнародних відносин. Виникає сакраментальне питання: що ж спільного між політикою третього рейху та сучасним імперським виміром Кремля? На ці та інші суміжні питання ми намагаємось дати відповідь у даній статті.
Історики знаходять підтвердження схожості згадуваних тоталітарних режимів. У 2008 році відомий вчений Збігнєв Бжезінський в інтерв’ю виданню «DieWelt» зрівняв зовнішню політику тогочасного прем’єр міністра росії путіна з діями А. Гітлера 1930-років. На його думку виправдання воєнних злочинів у Грузії захистом російських громадян проживаючих у Південній Осетії можна співставити з тим, як нацисти використовували пригнічення, гоніння етнічних німців в Судетській області як причину для вторгнення в Чехословаччину в 1938 році.
екс-президент Чехії Вацлав Гавел в одному з інтерв’ю заявив: «бажання стати великими було притаманне як фашистам, так і комуністам, схоже поводили себе і давні імперії. Візьмемо до прикладу Османську чи Римську імперії. Вони займали та контролювали величезні території, але їх правителі були переконані, що їх держави повинні і надалі розширюватись». Діяч також підкреслив: «причини для поширення свого впливу серед найближчих сусідів можуть кардинально відрізнятись, але у своїй основі вони всі схожі одна на одну».
В історії ніколи нічого не повторюється в точності, але у кожної історичної події є свій аналог, який повторює минуле. Відрізняються лише стратегічні цілі та ідеологічні доктрини. Однак спільне бажання до світового панування є практично ідентичним. Схожою також є несамовита пропагандистська машина.
Основи метаморфоз та пропаганда
Докорінні зміни, перетворення звичайного політичного режиму на тиранічний, тоталітарний починається з головування однієї домінуючої партії не просто в парламенті, а в масштабі всієї країни. Обов’язковою стає партійна приналежність. Психологія даного феномену така: «ті хто не з нами, ті проти нас». Наступний етап – втрата громадянського суспільства. Відсутність ліберальних ознак змушує країну «задихатись» від системи авторитаризму. Люди перетворюються на аморфну й залякану масу, яка готова виконувати всі примхи вождя. Опозиційні партії стають під забороною, найбільш затяті інакодумці піддаються репресіям або ж фізично знищуються. Саме такі процеси відбувались у Німеччині початку 30-их років, і саме ці процесі стрімко вплітаються у реальність сьогодення в РФ.
А. Гітлер намагався справити враження миролюбного правителя, замиливши очі світовій громадськості проведенням олімпіади в Німеччині. Тоді йому вдалось ввести в оману багатьох, адже на деякий час зачаївся привид антисемітизму. У свою чергу путін просуває «гуманні» наративи захисту російськомовних громадян по всьому світу, бореться з невідомими, які зазіхають на багату культурну спадщину радянського союзу.
Свобода слова, друк, а також приватна власність для тогочасної Німеччини були примарними. Хіба не це зараз впроваджується Державною думою країни агресора? Заборона більшості соціальних мереж, опозиційних медіа, під репресіям потерпає сектор бізнесу. Підприємцям заборонено виводити кошти за межі країни, аби втримати баланс в макроекономічній сфері.
Повертаючись до історії згадуємо, що німецьке суспільство також потерпало від глибокої економічної кризи. За прогнозами найбільш кваліфікованих міжнародних експертів в сфері економіки така ж участь буде неминучою і для переважної більшості російського населення.
Пошуки ворогів чи прояв ксенофобії
Ставлення путіна до українців з агресивною відразою до всього для них рідного, автентичного, національного нагадує активно-агресивне, патологічне, ненависне, брезгливе ставлення А. Гітлера до національних меншин, зокрема до іудеїв. Так звана «денацифікація», яку вимагає очільник кремля –це початкова фаза геноциду. Адже як можна вимагати від незалежної європейської країни позбутись атрибутів національної самоідентифікації, самосвідомості?
Окремим пунктом варто відзначити розпад особистості та хворобливу свідомість управлінських рішень обох персон у разі відчуття втрати контролю над ситуацією на фронтах ведення війни. У стані агонії людина вже не перебирає геноцидними діями. Їй байдуже до мільйонів долей людей. Запаморочений розум здатний знищити усіх, і навіть себе. Не варто недооцінювати історію.
Знавець проблематики розірваних війною людських долей, втікачів з рідних земель, які повік залишились біженцями Е.М. Ремарк у безлічі особисто вимучених повістях описував те, як тяжко боронити рідну землю, як складно бігти від війни, бути всюди чужим і всюди потроху, фіктивно своїм. На даний момент Україну покинуло вже близько двох мільйонів громадян, залишивши рідні стіни, рідних, літніх батьків у пошуках спокою…
Отже, шановні читачі, висловлене є історико-політичним дискурсом. Користуючись нагодою, вважається доцільним поділитись з Вами не менш важливими, цікавими фактами щодо двох тоталітарних режимів у співвідношенні минулого й актуального стану речей.
Нажаль, очевидна схожість озлобленої, психотравмуючої біографічної історії, інструментів пропаганди, методів утримання влади залишаються непоміченими для багатьох представників або звичайних мешканців цивілізованих держав. Адже путін вголос не скаже, що він не лише чимало запозичив від світогляду А. Гітлера. Ми можемо спостерігати невпинне експериментування та копіюванняним фашистських технологій:
- нав’язування закоренілогота незламного культу особи у державі, що буде тривати до самої смерті «вождя»;
- формування сліпого захоплення у народу будь-якими діями диктатора внаслідок перекритих каналів доступу до правдивої інформації, невпинної цинічної брехні тренованих церберів-пропагандистів (М. Симоньян, О. Скабєєва, В. Соловйов, Т. Канделакі та інші), брязкання зброєю на військових парадах, використання «георгієвських стрічок» і гасел «діди воювали» (до речі, улюблений девіз російських рецидивістів й наркоманів);
- застосування методів безпринципної боротьби з усіма, хто насмілився кинути виклик або стати на шляху нездоровим планам та амбіціям обох тоталітарних лідерів;
- використання схожої риторики під час виступів, промов, окремих комбінацій слів та копіювання харизматичних прийомів для впливу на різні верстви населення (починаючи з алкоголізованих безробітніх і завершуючи олігархічною верхівкою);
- впровадження ненажерливого і нестримного терору як інструмента утримання влади та розширення територій;
- висвітлення власної історії та управлінських рішень з абсолютно викривленими фактами, без адекватної аргументації, що подаються як сакральна істина для обраного ними осередку;
- наднахабне позиціонування РФ як зверхдержави, що має паралель з генеруванням Гітлером стандартів «арійської раси» і неприйняттям визначених ними «меншинств» (демократія = ганебна форма правління);
- експериментування збудь-якими типами зброї проти цивільного населення (своїх і чужих) та виправдання власних дій «благими» намірами;
- неконтрольоване продукування ідей політичного та військового реваншу;
- штучно створений світогляд у двох націй: небажання жити за новою схемою (ностальгія за «сталевим кулаком»), обвинувачення інших держав у їх «гнилості» та поточних соціальних бідах. Кого ж ще можна звинуватити як не процвітаючі демократичні країни? Так і донині кожен другий росіянин завдяки столітньому (починаючи з часів Катерини Великої) інформаційному вакууму та щоденної промивки мізків вірними псами Путіна сформували ворожнечу, ненависть та заздрість;
- зловживання статусом безсумнівного переможця, незалежно від наслідків втручання у внутрішні справи інших держав: «переможець усіх воєн», «визволитель та об’єднувач земель», «захисник віри йвищої нації»;
- запровадження диктаторського підходу щодо гонки озброєння внаслідок нетерпимості до малих держав (Україна, Грузія, Молдова, Чечня, Сирія) і агресивно-паранойяльної налаштованості до інших альянсів та їх представників (ЄС, НАТО, США);
- реалізація планів підривної діяльності та зовнішньої експансії сусідніх держав «з оборонною метою» (так це пояснюється для кожного середньостатистичного росіянина);
- втілення поступової тактики захоплення територій надуманих «ворожих» держав, яким не пощастило геополітично, за принципом бліцкригу;
- лобіювання расової політики, спрямованої на так званих «нечистокровних» українців без права на власну національність: «малороси», «холопи», «бандерівці», «фашисти», «антисеміти»;
- невиправдане транслювання фашистській верхівці «бункерних» відчайдушних сподівань на перемогу.
Безсумнівно, путін – це не Гітлер, але ми не можемо ігнорувати банальність істини, що схожість мислення породжує схожість мовлення. У діях і пропаганді цих диктаторів надто багато співпадінь. На жаль, світ свідомо закриває на це очі, забуваючи, що історія повторюється і результати будуть невтішно очевидними.
