(Стаття підготовлена з використанням архівних матеріалів)
«Періодично лунають голоси: мовляв, незалежність впала на нас з небес, наче манна небесна. Натякають при цьому на ГКЧП, який буцімто сприяв розвалу Радянського Союзу. Це абсолютно невірно, адже за волю України поклали голови мільйони співвітчизників як під час національно-визвольної боротьби, так і внаслідок штучних голодоморів, депортацій, репресій. Сьогодні ми вшановуємо пам’ять полеглих борців, і робимо все можливе, аби Українська держава нарешті стала сильною та впливовою, здатною як виконувати взяті на себе перед міжнародним співтовариством стратегічні зобов’язання, так і забезпечити власним громадянам загальноприйнятний у цивілізованому світі рівень демократичних свобод та соціальних гарантій», — так про створення Української держави заявляв видатний український дипломат і державний діяч Геннадій Йосипович Удовенко.
Сказано майже двадцять років тому. Але неначе сьогодні…
Головний реформатор ООН
У наш час, напередодні тридцятої річниці незалежності України, наведені слова Геннадія Удовенка є більш ніж актуальними. Адже в умовах, у яких знаходиться Україна, дуже важливо розуміти шлях та зусилля в здобутті нею свободи.
Удовенко це добре знав і усвідомлював. Ба більше, він сам докладав чималих зусиль задля того, щоб Україна врешті-решт повністю скинула з себе чужоземне ярмо.
Втім, попри формальне здобуття Українською державою омріяної свободи, боротьба за фактичну незалежність не припинилася й досі. У повній мірі необхідність доведення справи до кінця стала зрозумілою після того, як Україна стала жертвою агресії Російської Федерації, з сукупними втратами людських життів, окупацією території, економічними труднощами тощо.
Геннадій Удовенко, якому 22 червня цього року мало би виповнитися дев’яносто років, не дожив до цих подій. Однак про загрози, що йшли як від східної держави-сусідки, так і від інших факторів, неодноразово попереджав при своєму житті.
Щоб зазначене продемонструвати наочно, варто повернутися на три десятиліття назад — у 1991 рік — коли, власне, було ухвалено Акт проголошення незалежності України.
Геннадію Удовенку, який тоді перебував на посаді постійного представника України при ООН у Нью-Йорку, випала доля вступати у перші дипломатичні бої за те, щоб Україна з’явилася на політичній мапі світу. Саме йому довелося використати основні положення Організації для протидії тим високим урядовцям, які активно протистояли процесу розвалу Радянського Союзу.
Зокрема, Удовенко пригадував відомий виступ у сесійній залі Верховної Ради України президента США Джорджа Буша-старшого, в якому той закликав підтримати президента СРСР Михайла Горбачова і утримати українське суспільство від незалежницьких тенденцій (відома промова «Котлета по-київськи»). Але, як зазначав Удовенко, «невблаганний плин часу вніс у перебіг тодішніх драматичних подій свої переконливі корективи. Українська держава сталася, і повороту до старого вже не буде», попри намагання, за словами дипломата, «звести творчу енергію українців до нуля».
Україна дійсно відбулася. Більше того, вона почала активно долучатися до реформування системи міжнародних відносин.
Свій чималий внесок під час головування на сесії Генеральної Асамблеї ООН зробив і Удовенко, який особистим досягненням вважав започаткування ним інституту неформальних засідань, на які приходив кожен, хто хотів брати в них участь. За словами дипломата, коли кандидатуру Кофі Аннана підтримували на посаду генерального секретаря, головною умовою йому визначили реформування ООН, а саме пристосування її до викликів сучасності, зламання системи, яка існувала протягом 50 років.
Задля того, щоб була можливість долучити усі держави до цього процесу й було започатковано інститут неформальних засідань Асамблеї. Через що Удовенка навіть називали головним реформатором ООН, що неабияк підняло авторитет молодої Української держави у світі.
«Кримнаш»-1998
Попри певні перемоги, перешкоди на шляху незалежницького курсу України тільки починалися. І про це Геннадій Удовенко також говорив. Чого, на жаль, нерідко не помічала (чи робила вигляд, що не помічає) сумнозвісна «багатовекторна» парадигма зовнішньої політики України зразка кінця 1990-х – початку 2000-х років, яка, врешті-решт, й обеззброїла український народ перед лицем серйозної зовнішньої загрози.
Удовенко, вже будучи на посаді міністра закордонних справ України, помітив, що окремими депутатами Державної Думи РФ, під час пленарного засіданні 23 жовтня 1998 року, були допущенні антиукраїнські висловлювання, що розцінювалося як територіальні претензії до України.
Насамперед йшлося про голову Комітету у справах СНД Георгія Тихонова, який заявив, що місто Севастополь згідно всіх юридичних російських і міжнародних документів ніколи не передалося Україні. А депутат Василь Шандибін висловився, що Крим є російською землею. Також мали місце заклики застосувати силу проти України.
Цікаво, що сталося це в рік набуття чинності договору про дружбу, співробітництво і партнерство між двома країнами, який, зокрема, закріплював принцип стратегічного партнерства, визнання непорушності існуючих кордонів, поваги до територіальної цілісності та взаємні зобов’язання не використовувати свою територію на шкоду безпеці один одного. Про що Удовенко не забув нагадати й додав, що обговорення зазначених питань в Думі не створює сприятливих умов для всебічного розвитку дружніх взаємовигідних відносин з РФ відповідно до Договору, засудивши тих російських законодавців, які не визнавали територіальну цілісність України в межах наявних державних кордонів.
Вищезазначені заяви російських високопосадовців пролунали ще за п’ять років до конфлікту навколо острова Тузла і за шістнадцять до окупації Росією Кримського півострову. Фактично, російське ідеологічне кліше «Кримнаш» вже тоді мало місце — задовго і до «майданів» в Україні, і до т. зв. «натовських чобіт» у Криму, і до інших уявних casus belli, якими Володимир Путін так ретельно годував та продовжує годувати своїх співвітчизників, аби виправдати вторгнення російських військ в Україну у 2014 році.
Чи було Києвом почуто і російські погрози, і перестороги Удовенка, коли було іще не пізно? Питання риторичне.
А Геннадій Удовенко, між іншим, говорив про це постійно. Так, ще у 2001 році, якраз в пік вищезгаданої «багатовекторності», він виразив глибоке занепокоєння певними тенденціями в двосторонніх відносинах між Україною та Росією, а саме неодноразовим втручанням у внутрішні справи України, з супутніми вимогами до Києва стосовно певних кадрових призначень.
Голова «Народного Руху України» (саме на цій посаді Удовенко тоді перебував) підкреслював, що мала місце «тенденція втягування України в російську орбіту з нехтуванням стратегічних національних інтересів». Так, у контексті державного візиту глави Держави Ватикан Папи Івана Павла ІІ до України, «НРУ» звернувся до Міністерства закордонних справ України із заявою, в якій висловив протест «проти втручання Московського синоду у внутрішні справи України». Удовенко заявив, що візит Івана Павла ІІ має відбутися (що й сталося у червні 2001 року).
За словами Удовенка, Україна, проходячи складний шлях утвердження своєї державності, своєї самостійності, зіткнулася з викликами, які створили радикальні екстремістські сили, що поставили собі за мету «повалення режиму, встановленого в грудні 1991 року» (як процитував Удовенко деяких представників цих сил), тобто встановлення незалежної Української держави.
Голова «НРУ» зазначав, що над Україною в черговий раз нависла небезпека втрати самостійності, національної ідентичності та повернення до влади тоталітарного режиму, навівши приклад Молдови. Також політик виступав проти підштовхування України до російсько-білоруського союзу, що могло мати місце, у випадку підтримки законопроєкту, внесеного до ВРУ про приєднання України до Союзного договору.
Акцентуючи увагу на важливості європейського вибору України, Удовенко висував його у якості пріоритетного напрямку української зовнішньої політики, а саме інтеграцію у європейський політичний та економічний простір та євроатлантичну інтеграцію, неухильне входження України в світову демократичну спільноту. Він навіть підтримав інавгураційну промову президента України Леоніда Кучми у частині визначення в якості головного напряму української зовнішньої політики курсу на європейську інтеграцію.
Та чи справа пішла тоді далі декларацій? Питання знову риторичне.
Рецепти успіху від Майстра
Втім, здається, найбільшу проблему на шляху утвердження України в якості самостійного актора на міжнародній арені Удовенко вбачав саме всередині неї самої. Так, він виразив стурбованість ситуацією, що склалася в державі, а саме безперервною боротьбою за владу. Останнє, за його словами, породжувало неспокій у суспільстві і могло мати наслідок в якості загрози існуванню української державності як такої.
Голова «Руху» вкотре послався на події, що мали місце в Молдові (малось на увазі прихід до влади Володимира Вороніна, хоча і зараз це питання є досить актуальним), що викликало в нього ряд запитань та пересторог стосовно подальшої долі України й подальшого розвитку подій в державі. Адже, на його думку, існувала небезпека розв’язання кампанії за сценарієм лівих сил по зміні державного устрою, реалізація якого могла знищити всі здобутки нашої країни на шляху до демократії і реформ.
Зазначене можна ототожнити з подіями сьогодення, а саме із стратегією російського президента Володимира Путіна щодо України (так звана «додонізація» — від прізвища нещодавнього проросійського керманича Молдови Ігоря Додона). Адже не секрет, що Путін воліє дочекатися, коли незадоволені та розчаровані у реформах українські громадяни проголосують на виборах за тих, хто не просуватиме потрібних змін, а навпаки, ратуватимуть за повернення домінування російських геополітичних інтересів в Україні.
Варто наголосити, що Удовенко ділився власними поглядами щодо того, як зробити Україну по справжньому вільною та заможною державою. Зокрема, він зазначав, що окрім політико-економічних проблем, потрібно вирішувати й питання ідеологічного характеру, нарікаючи, що досі не сформовано державну ідеологію, основою якої, на його думку, мала б стати українська національна ідея.
За словами дипломата, «національна ідея має ґрунтуватись на факторі зміцнення державного суверенітету, в тому числі і на цивілізованому облаштуванні державного кордону, передусім з Російською Федерацією, на поступовому розширенні сфери застосування української мови, на плеканні власних Збройних сил тощо. Потреба в об’єднавчій для всього народу України національній ідеї обумовлена розумінням необхідності консолідації здорових сил, аби спільними зусиллями позбутися усіх тих негараздів, які заважають Україні рухатися вперед».
І, мабуть, чи не найголовніший рецепт від видатного Майстра дипломатії: «Громадянин України будь-якої національності має з гордістю промовляти: «Я українець!», демонструючи таким чином власну приналежність до єдиного державного організму, який забезпечує йому, з-поміж іншого, право на всебічний розвиток національної культури та традицій».
Навіть через багато років перестороги й настанови Геннадія Удовенка не лише не втратили свого сенсу, а навпаки, стали іще більш актуальними. Адже і від рівня національної самосвідомості, і від якості збройних сил, і від національної єдності залежить успіх нашої країни.
Тільки тоді європейська інтеграція та повновимірні демократичні перетворення, про які мріяв Удовенко, стануть незворотними. А Україна, у всіх можливих значеннях, сильною і незалежною державою.
Станіслав Желіховський,
кандидат політичних наук,
провідний фахівець Дипломатичної академії України
імені Геннадія Удовенка при МЗС
