Динаміка подій довкола прокурорського відомства в Україні традиційно нагадує гостросюжетний політичний детектив, де межа між процесуальним наглядом і боротьбою за владні важелі виявляється надзвичайно розмитою.
Призначений у червні 2025 року Руслан Кравченко пішов у відставку на тлі викриття чергових корупційних схем і публічного клінчу з керівництвом НАБУ та САП.
Ця кадрова драма оголила хронічну хворобу правової системи: крісло Генерального прокурора досі сприймається не як вища інституція публічного обвинувачення, а як політичний інструмент і ключовий важіль у системі стримувань і противаг між олігархічними групами, політичними елітами та міжнародними партнерами. Історія цього інституту в незалежній Україні — це літопис постійної виснажливої трансформації: від радянського «карального меча» загального нагляду до фронтиру у боротьбі за євроатлантичну інтеграцію та відповідність фундаментальним принципам судочинства.
Від «карального меча» до вимог перезавантаження.
Якщо озирнутися на понад три десятиліття української державності, посада очільника ГПУ завжди слугувала точним маркером того, куди саме повертає вектор влади. Епоха радянських рудиментів 1990-х років за часів Віктора Шишкіна чи Михайла Потебенька зберігала за прокуратурою колосальний функціонал «загального нагляду». Вона контролювала практично все — від виплати зарплат на заводах до політично чутливих справ, залишаючись монолітом, що захищав стабільність державного апарату, а не права окремого громадянина. З початком ХХІ століття ГПУ перетворилася на арену постійного торгу. Послідовні призначення та судові поновлення Святослава Піскуна чи призначення Геннадія Васильєва продемонстрували, що посада стала розрахунковою валютою у домовленостях між Банковою, парламентом та олігархічними кланами. Доба Віктора Пшонки довела систему до абсолютного абсурду — псевдоримський стиль кабінетів, золоті портрети і повна підпорядкованість інтересам «Сім’ї» стали точкою неповернення, після якої суспільство вимагало не просто зміни облич, а повної злами старої конструкції. Епоха після 2014 року — Віталій Ярема, Віктор Шокін, Юрій Луценко, Руслан Рябошапка, Ірина Венедіктова, Андрій Костін, короткі періоди виконання обов’язків Миколою Голомшою і, зрештою, Руслан Кравченко — поставила кожного очільника перед дилемою. З одного боку опинилися запити суспільства на швидку відповідальність корупціонерів, а з іншого — жорсткі вимоги євроатлантичних інституцій щодо побудови повністю незалежного, деполітизованого обвинувального органу. Професійна підготовка, кваліфікація та принципи судочинства. Актуальні події вересня 2026 року вивели на перший план питання суворих вимог до професійної підготовки та доброчесності кандидата на посаду Генерального прокурора. Потрапляння Офісу Генпрокурора в медіа-конфлікти та спроби втручання у процесуальну автономію інших правоохоронних органів продемонстрували, що класичне призначення за політичною лояльністю більше не працює. Фундаментальні принципи судочинства — рівність усіх перед законом, змагальність сторін, об’єктивність та безумовна повага до презумпції невинуватості — підриваються щоразу, коли посаду обіймає особа без проходження прозорого кваліфікаційного добору. Реформа прокурорського корпусу вимагає, щоб Генеральний прокурор був не просто юристом зі стажем, а володів бездоганною репутацією, високими стандартами етики та не мав зв’язків із політичними чи бізнес-групами. Реєстрація у Верховній Раді законопроєкту №15343 у червні 2026 року та чергова хвиля громадських петицій вересня 2026 року із закликом запровадити відкритий конкурс на посаду Генерального прокурора свідчать: суспільний запит на професійні критерії замість політичного номінування досяг піку. Західні партнери — насамперед Європейський Союз, США та Міжнародний валютний фонд — протягом останнього десятиліття чітко давали зрозуміти, що без незалежної прокуратури та правосуддя макрофінансова підтримка та євроінтеграція неможливі. Увечері 14 вересня 2026 року Єврокомісія знову офіційно закликала Україну невідкладно відновлювати та поглиблювати реформу прокуратури, запровадивши відкритий конкурс на посаду Генерального прокурора. Брюссель і Вашингтон наполягають на закріпленні трьох ключових елементів:
1. Повне позбавлення прокуратури будь-яких рудиментів наглядових функцій та орієнтація виключно на підтримку публічного обвинувачення в суді.
2. Гарантування процесуальної автономії САП та НАБУ без можливості Генерального прокурора витребовувати справи чи змінювати підслідність.
3. Повернення до прозорих конкурсних процедур призначення на всі вищі посади в органах прокуратури через Кваліфікаційно-дисциплінарну комісію прокурорів (КДКП). Міжнародні партнери прагнуть бачити в Офісі Генерального прокурора інституцію, яка діє виключно за принципом Rule of Law (верховенство права).
Недивно, що у Нью-Йорку, під час зустрічей у штаб-квартирі ООН, президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн нагадала Україні, що фінансова підтримка Європейського Союзу не є безумовною. Вона чітко окреслила вимогу – додаткові мільярди з європейського бюджету будуть надані лише тоді, коли Україна продемонструє реальний прогрес у реформуванні — від боротьби з тіньовою економікою та збільшення податкових надходжень до гармонізації законодавства з нормами ЄС.
У цьому контексті прозвучала формула «гроші в обмін на реформи», яка стала своєрідним сигналом для української влади, коли без системних змін у правовій та інституційній площині навіть найпотужніші союзники не готові безкінечно покривати бюджетний дефіцит. Така позиція ЄС підкреслює, що сучасна теорія держави і права не може існувати поза практикою — вона вимагає від держави не лише декларувати принципи верховенства права, а й втілювати їх у конкретних законодавчих рішеннях, які забезпечують прозорість, підзвітність і довіру суспільства.
Оцінюючи роль Генерального прокурора, варто виходити не лише із заяв Вашингтона чи Брюсселя. Не менш важливою є оцінка сусідніх держав — Польщі, Угорщини та Словаччини.
Так для Варшави ключовий інтерес полягає у транскордонній співпраці щодо приборкання контрабанди, наркотрафіку та відмивання коштів і у прозорому розслідуванні воєнних злочинів та чутливих екстрадиційних справ.
Ось Будапешт традиційно розглядає діяльність українських силовиків крізь призму політики стосовно угорської меншини на Закарпатті, тому будь-які слідчі дії чи провадження щодо місцевих діячів сприймаються там на найвищому політичному рівні. Будапешт постійно моніторить відсутність вибіркового правосуддя.
Тоді як Братислава вибудовує свої вимоги довкола приборкання тіньових схем на кордоні та захисту словацьких інвесторів у західних областях України, що безпосередньо залежить від процесуальної чистоти та об’єктивності прокурорського нагляду.
Міжнародні паралелі: персоналії та моделі у порівнянні з Європою та Америкою.
Українська дискусія щодо деполітизації посади Генерального прокурора виглядає набагато виразнішою у порівнянні з досвідом західних демократій. У Сполучених Штатах Америки посада Генерального прокурора (Attorney General) поєднує функції очільника Міністерства юстиції та головного правоохоронця країни. Яскравим прикладом інституційного тертя стала каденція Мерріка Гарланда (Merrick Garland), колишнього федерального судді, призначеного президентом Джо Байденом. Гарланд уособлював високий суддівський рівень і професійну підготовку, проте опинився під подвійним огнем: республіканці звинувачували його у політизації юстиції через справи проти Дональда Трампа, а демократи — у надмірній повільності. Американський досвід демонструє, що навіть за наявності незалежного спеціального прокурора (Special Counsel) поєднання політичної посади в Кабінеті міністрів із функцією кримінального переслідування постійно створює ризик закидів у вибірковому правосудді.
У Польщі трансформація посади прокурора стала ареною гострої політичної боротьби. У період з 2010 по 2016 рік за уряду Дональда Туска посаду Генерального прокурора було відокремлено від Міністерства юстиції, а відомство очолив професійний суддя Анджей Сермет (Andrzej Seremet). Проте Сермет опинився в інституційній ізоляції: він мав процесуальну незалежність, але не мав політичної підтримки для проведення глибинних реформ. У 2016 році партія «Право і справедливість» знову об’єднала ці посади під керівництвом Збігнева Зьобро (Zbigniew Ziobro), що призвело до прямого конфлікту Варшави з Єврокомісією через порушення принципу незалежності правосуддя. Нинішні реформи у Польщі знову спрямовані на остаточне відокремлення Генерального прокурора від Міністра юстиції та запровадження конкурсного відбору через Національну раду прокуратури.
Натомість, у Франції та Німеччині використовується континентальна модель. Наприклад, у Німеччині Генеральний федеральний прокурор при Федеральному верховному суді (зараз цю посаду обіймає Єнс Роммель / Jens Rommel) номінально є політичним службовцем і призначається Міністром юстиції за згодою Бундесрату. Проте жорстка культура правової держави (Rechtsstaat) та автономія суддівських і прокурорських рад повністю унеможливлюють прямі вказівки прокуророві щодо відкриття чи закриття конкретних кримінальних справ.
Україна не може копіювати американську модель із виборністю чи політичним призначенням, оскільки в умовах слабких інституцій це призводить до швидкої політизації. Натомість європейська модель із відкритим конкурсом та високими кваліфікаційними вимогами є єдино придатною для українського контексту.
Рецепт реформи, або які зміни необхідні Офісу Генерального прокурора.
Політична вразливість посади Генерального прокурора в Україні довгий час обумовлювалася дуалізмом її природи. З одного боку, це ключова фігура процесуального керівництва, з іншого — інструмент у руках Президента та Парламенту. Щоб розірвати це коло, необхідна комплексна реформа.
Першим рівнем є конституційна та законодавча зміна процедури призначення. Необхідно остаточно скасувати інструмент парламентського вотуму недовіри, який неодноразово використовувався як важіль політичного тиску. Довкола законопроєкту №15343Картка законопроєкту, проєкту іншого акта – Законотворчість та вимог Єврокомісії має бути сформовано новий механізм, а саме відкритий конкурс на посаду Генерального прокурора за участю незалежних міжнародних та національних експертів, а також вичерпний перелік підстав для звільнення виключно через рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів.
Другим рівнем є інституційна автономія та зміцнення органів прокурорського самоврядування. Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія прокурорів (КДКП) та Рада прокурорів України повинні формуватися переважно з правників, науковців та суддів у відставці, а не з лояльних чиновників системи. Будь-які адміністративні призначення всередині Офісу Генпрокурора мають проходити прозорий конкурсний добір.
Третім рівнем є суворе розмежування повноважень і впровадження системних гарантій. Процесуальна незалежність САП і НАБУ має бути недоторканною, а право Генерального прокурора довільно перепідпорядковувати справи — остаточно ліквідоване. Поряд із цим цифровий автоматичний розподіл справ (система eCase) та закріплене законодавством фінансування системи прокуратури унеможливлять будь-який ручний вплив на хід досудового розслідування. Україна увійшла у фазу, коли чергова зміна прізвища на табличці кабінету на Різницькій вже не вражає нікого — ані всередині країни, ані за її межами. Суспільству та міжнародним партнерам потрібне не чергове перезавантаження, а створення деполітизованої інституції, де висока професійна підготовка кандидата та верховенство права превалюють над політичною доцільністю. Аналіз показує, як міжнародні системи прагнуть збалансувати прокурорську незалежність із політичною підзвітністю.
Щоб детальніше зануритися в це питання, пропоную ознайомитися з оглядом практики призначення Генерального прокурора в США.
US Attorney General Appointment Processhttps://www.google.com/search?q=https://www.youtube.com/watch%3Fv%3D8-YdJp_2b98 — це відео пояснює слухання в Сенаті США та процедуру затвердження кандидатури Генерального прокурора, демонструючи механізми перевірки доброчесності та фаховості кандидатів на найвищу правоохоронну посаду.
Політичний оглядач Семен Мельниченко
Вересень 2026