Автор: Володимир Гаркуша
Валютне регулювання – це не лише економічний інструмент. У країні, що воює, це елемент державного суверенітету. Через валютну політику держава контролює потоки капіталу, обмежує спекулятивні рухи та формує фундамент для стійкої економіки. Проте в історії України були періоди, коли валютне регулювання ставало не засобом захисту держави, а інструментом збагачення вузьких груп, розбазарення національного багатства та втрати контролю над фінансовими ресурсами.
Як Україна втрачала через валютну політику
У 1990-х роках валютне регулювання в Україні було в зародковому стані. Тодішні чиновники створювали “ручний режим” обміну валют, який відкривав можливості для масштабного зловживання. Махінації з валютними резервами стали нормою. Наприклад, у 1993–1994 роках значні обсяги валютних надходжень від експорту виводилися за кордон через офшорні схеми з фіктивним імпортом, а валютний аукціон НБУ фактично перетворився на інструмент ручного розподілу валюти: “свої” компанії купували долар по заниженому курсу, а “чужі” — були змушені звертатися до чорного ринку. Як згадував екс-міністр економіки Віктор Суслов:
“У ті роки валюту отримували ті, хто був наближений до керівництва НБУ. Це створило олігархат як клас”. Потім прийшла Епоха так званого “ручного курсу”, це період 2000–2008 років, коли НБУ довго утримував штучно фіксований курс 5 гривень за долар, що зручно виглядало для імпортерів, але вбивало конкурентоздатність експорту.
Як наслідком цього стали хронічний дефіцит поточного рахунку, роздутий імпорт, та залежність від зовнішніх позик.
І ось коли у 2008 році настала криза, гривня знецінилася до 8 гривень за долар буквально за кілька місяців, що призвело до банкрутства низки підприємств, скорочень, втрати заощаджень.
Тіньовий валютний ринок і виведення капіталу
За даними Державної служби фінмоніторингу, в 2010-х роках щороку з України виводилося до $11–12 млрд в офшорні юрисдикції. Часто це прикривалося фіктивними імпортними контрактами або “технічним” кредитуванням, так у 2014 році аудит показав, що лише за один рік правління Януковича через “Укрексімбанк” і “Ощадбанк” виведено понад $7 млрд у рамках фіктивних фінансових операцій.
Що робити тепер — лібералізація чи контроль?
Після 2019 року Україна почала поступову лібералізацію валютного ринку. Було скасовано значну частину обмежень, зокрема на репатріацію дивідендів, міжнародні платежі, інвестування за кордон. Це позитивно почало впливати на імідж, але створює ризики в сучасних умовах, коли іде війна і виведення капіталу стало каналом потенційного фінансового саботажу. Тиск на резерви НБУ зростає, а спекулятивні атаки можуть призводити до нових девальвацій.
Як зазначав Богдан Данилишин, екс-глава Ради НБУ, “Питання валютного контролю — це питання безпеки. Лібералізація можлива тільки тоді, коли країна має стабільний експорт, а не коли триває війна”.
Таким чином, валютне регулювання має бути збалансованим, з одного боку свободою ринку, з другого контролем над критичними потоками.
В умовах війни валютна політика, це політика безпеки. Лібералізація без захисту резервів — це не стратегія, а капітуляція.
Тому минулі помилки мають стати уроком, розуміючи, що ручне керування валютними потоками без прозорості — шлях до корупції, а відсутність контролю — шлях до зловживань, як у 1990-х.
Держава має не лише контролювати фінансову систему, а й активно її захищати.
Поки ворог веде бойові дії, виведення валюти за кордон, використання тіньових схем і витік резервів — це теж атаки, тільки економічні. І вони можуть бути не менш шкідливими, ніж обстріли.
Нам потрібна, прозора, але рішуча валютна політика, моніторинг потоків у реальному часі, жорстка відповідальність за валютні махінації.
Тільки фінансова дисципліна і політична воля можуть перетворити валютне регулювання з джерела втрат — на щит для держави.
Держава має зберігати повний контроль над національною валютою, адже це дозволяє ефективно керувати економікою — зокрема стримувати інфляцію, контролювати кількість грошей в обігу та стабілізувати курс.
Під час війни це особливо важливо, бо економіка має бути максимально захищеною.
У світлі вище сказаного потрібно згадати питання легалізації криптовалют. Вони з наведених причин не можуть стати офіційним платіжним засобом в Україні. Але це не означає, що їх потрібно забороняти. Вони можуть вільно використовуватись як інструмент для інвестицій чи у сфері нових технологій — за умови чітких правил і державного нагляду.
Використовувати криптовалюти для обходу валютних обмежень, встановлених Нацбанком, не можна. Це створює серйозні ризики для економіки. Тому навіть після того, як ринок криптовалют буде врегульовано, усі мають працювати прозоро — згідно з фінансовими правилами та вимогами держави.
Теперешній Голова Нацбанку дає зрозуміти, держава відкрита до обговорення легалізації криптовалют.
Це може дати країні нові валютні надходження, залучити інвестиції у сферу Web3 та допомогти залишити в Україні ІТ-спеціалістів, які працюють із криптою.
Але ринок працюватиме лише за чіткими правилами — з прозорою звітністю, перевіркою клієнтів (KYC), боротьбою з відмиванням грошей (AML) та сплатою податків.
Такий підхід дозволить Україні стати частиною світової фінансової екосистеми, зберігаючи при цьому контроль над власною економікою.
Київ