Європа стоїть на роздоріжжі: об’єднатися, переозброїтися і очолити – або ризикнути залишитися непотрібною в новому небезпечному світі.
Європа все частіше опиняється на міжнародній арені на самоті. Вона повільно, але безпомилково адаптується до більш ворожого глобального середовища, в якому її основні цінності та інтереси ставляться під сумнів, де відкриті ринки, багатостороннє співробітництво, демократичне врядування та повага до прав людини стають дедалі менш поширеними.
Дві фундаментальні сили зумовлюють цей зсув. Перша – це зростання авторитарних держав, головними акторами яких є Росія і Китай. Процес демократизації в деяких частинах арабського світу, що зупинився, також вписується в цю модель. Озираючись на останні два десятиліття, важко заперечити, що світ став менш демократичним і більш роздробленим.
Другий фактор, можливо, більш наслідковий і менш зрозумілий: сплеск національного популізму в ліберальних демократіях і його вплив на внутрішню і зовнішню політику західних держав. Найяскравішим прикладом є Сполучені Штати за часів Дональда Трампа.
Відтоді, як Трамп повернувся на посаду президента лише чотири тижні тому, він запровадив низку заходів, які в сукупності становлять цілеспрямований підрив міжнародного ліберального порядку. Його тарифи порушують правила Світової організації торгівлі (СОТ), руйнуючи світову торгівлю. Його адміністрація вийшла зі складу Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) та ЮНЕСКО і скоротила фінансування інших органів ООН. Трамп наклав санкції на Міжнародний кримінальний суд (МКС), що призвело до заморожування активів і заборони на в’їзд для його головного прокурора. Схвалення його адміністрацією анексії Гази Ізраїлем, що є явним порушенням права на повернення мільйонів переміщених палестинців, ще більше підриває принцип міжнародного права. Його вихід з Паризької угоди є ще одним ударом по багатосторонності та глобальній боротьбі зі зміною клімату.
Взяті разом, ці дії ілюструють зростаючу розбіжність між американською зовнішньою політикою та європейською. Європа є найбільш залежною від торгівлі економікою світу і рішучим прихильником багатосторонності, прав людини та боротьби зі зміною клімату. Сьогодні важко визначити головне міжнародне питання, в якому європейські та американські пріоритети збігаються.
Окрім цих політичних розбіжностей, самі трансатлантичні відносини потерпають від розривів. Відкриті погрози Трампа Данії щодо Гренландії – лише один із прикладів напруженості. Останні кілька днів були особливо екстраординарними. Сполучені Штати ініціювали мирні переговори з Росією щодо України без консультацій зі своїми європейськими союзниками. Навіть коли ці слова пишуться, американські та російські офіційні особи зустрічаються в Ер-Ріяді, вкотре виключивши Європу. І це незважаючи на те, що Європейський Союз та його держави-члени спільно виділили понад сто мільярдів доларів на військові зусилля і були глибоко залучені на дипломатичному рівні з самого початку конфлікту.
Війна в Україні є, мабуть, наймасштабнішою кризою безпеки в історії Європи після закінчення холодної війни. Її розв’язання глибоко вплине на архітектуру безпеки у Східній Європі та визначить політичне майбутнє України. Відсторонити Європу від таких переговорів означає ігнорувати її життєво важливі інтереси.
Зіткнувшись з цією реальністю, Європа повинна відповісти на нагальне питання: Якої зовнішньої політики і політики безпеки вона потребує в цьому дедалі більш ворожому світі? Існує лише одна правдоподібна відповідь – подальша інтеграція і формування єдиної, узгодженої і впливової зовнішньої політики Європейського Союзу. Для сукупності середніх і малих держав, що входять до складу ЄС, альтернативи не існує.
Європа повинна інвестувати більше – і витрачати ефективніше – в оборону. У короткостроковій перспективі вона повинна прагнути взяти на себе повну відповідальність за безпеку на континенті – завдання, яке наразі виконується спільно з НАТО і, відповідно, Сполученими Штатами. Європа також повинна бути здатною захищати свої цінності та інтереси у своїх найближчих сусідів – особливо в Україні – взявши на себе провідну роль у досягненні справедливого і тривалого миру.
Скептики стверджують, що європейська оборонна політика недосяжна, або що Європа не може протистояти російській загрозі самотужки. Але економіка Європейського Союзу майже вдесятеро більша за російську, а сукупні витрати на оборону країн-членів ЄС вчетверо перевищують московські. Якщо Європа не зможе зібрати волю і спроможність підтримати Україну і убезпечити свій східний фланг, вона зіткнеться з глибокою кризою стратегічної автономії.
У цьому більш ворожому світі Європа сама по собі має означати Європу об’єднану. Досягнення цього вимагатиме подолання внутрішніх розбіжностей і доведення до європейських громадян, що настав час стратегічної відповідальності. Попереду важкі компроміси між оборонними і соціальними витратами. Європейські лідери повинні бути відвертими щодо цього вибору, гарантуючи, що громадяни розуміють, на що вони наражаються.
Якщо Європа не зможе відповісти на цей виклик, вона ризикує не лише втратити актуальність, але й опинитися в майбутньому, позначеному глибокою незахищеністю.
Автор: Мануель Муніс – проректор Університету ІЕ та професор практики міжнародних відносин.
Джерело: Social Europe, ЄC