Основними етапами інституціоналізації державотворення й дипломатії України є відповідні періоди сходження Української державності. У ХХ ст. це періоди УНР, Української Держави та Директорії, квазі-державність Радянської України до Другої світової війни, періоду створення ООН і участі УРСР у її діяльності та етап сходження сучасної суверенної України.
Для періоду 1917-1921 рр. характерними напрямами були як проблеми союзників із числа країн Антанти чи Четверного союзу, так і формування політики та відносин щодо новопосталих державних утворень на території колишньої Російської імперії. Інституціоналізація у даному контексті – стала процесом перетворення зовнішньої політики й дипломатії на організовану системно діючу установчу інституцію. Вона покликана була стати формалізованим, упорядкованим процесом із певною структурою відносин, ієрархією чи підпорядкованістю різних рівнів влади й іншими ознаками організації (державне управління, правила поведінки, звичаї, закони, норми, дипломатичні методи, церемоніал, дипломатичний протокол, інститути дипломатії, дипломатичний інструментарій тощо).
Наступні періоди за радянської системи інституалізація дипломатичної діяльності республіки (УРСР) мала значно обмеженіші можливості відповідних органів республіканської влади та управління. Москва мала визначальний вплив на зміст та форми відповідної діяльності.
Практика підтвердила різні підходи державних формувань щодо організації та застосування відповідного інструментарію дипломатичної діяльності. Звичайно, що слід враховувати не лише тип і схему хронологічних подій державотворчої й зовнішньополітичної діяльності країн і їхній дипломатичний інструментарій, спираючись на перетворення та зміни систем державного управління, зовнішньої політики і дипломатії як політичного явища на організовану системоустановчу інституцію, виокремлювати внутрішні та зовнішні функції держави. Проте у радянської дипломатії окрім ідеологічних та інших вад були і сильні сторони: системний підхід, якісна підготовка кадрів, висока відповідальність і професіоналізм.
За незалежного статусу України слід вирізняти нову у порівнянні з попереднім часом систему управління, виявляти критерії ефективності зовнішньої політики і дипломатії з погляду формування демократичної системи відносин держав та визначення пріоритетів державотворчих процесів і зовнішньої політики країн євроатлантичного ареалу. До традиційних форм додаються і такі як публічна та культурна дипломатія. Надто важливим є врахування особливостей сучасної дипломатії, її не лише більш демократичні, нові ознаки, але й відповідний протокол, здебільшого закритість діяльності та можливості оперативного обговорення актуальних проблем у дво- та багатосторонніх відносинах.
Дипломатія творила власну українську зовнішню політику! Бути творцем нового – захоплююча справа. Вікна Управління з питань зовнішньої політики президентської адміністрації очільника Володимира Фуркала – Дипломата з великої літери – світилися всі 24 години на добу. Поза основною роботою В. Фуркало виконував складні «спеціальні завдання» вищого керівництва держави у самих гарячих точках Європи. Блискучі результати дипломатичної роботи фахівець продемонстрував в Придністров’ї і республіках Югославії. Одним з перших українських дипломатів, який відчув війну не зі ЗМІ, а зіткнувся з нею очі в очі, формував групи добровольців на захист демократії в різних точках планети.
З теплотою і пошаною згадуємо визначного дипломата-державника Антона Бутейка – Надзвичайного і Повноважного Посла України, народного депутата України 2-го скликання. Багаторічний досвід дипломатичної роботи А. Бутейка з перших же років незалежності почав віддавати нашій молодій державі, коли став одним із фундаторів вітчизняної дипломатії та її кращих позицій сучасної доби. Ці добрі професійні якості та відстоювання інтересів незалежної України особливо виразно проявив він, працюючи керівником договірно-правового відділу МЗС та радником Президента України з міжнародних питань й одночасно керівником Служби Президента України з міжнародних питань, членом Конституційної та інших комісій Верховної Ради України. Його особистий внесок у діяльність вітчизняної дипломатії був потужним й у подальшому, коли А. Бутейко обіймав важливі керівні посади: з 1995 р. – 1-го заст. Міністра закордонних справ; 1998–1999 рр. – Надзвичайного і Повноважного Посла України у США та за сумісництвом у Мексиці, 2001–2003 рр. – в Румунії; 2005–2006 рр. – 1-го заст. Міністра закордонних справ України. Однією із характерних і сильних сторін його підходів була превентивна дипломатія та детальний супровід досягнення намічених цілей. Низку складних питань двосторонніх відносин України вирішував видатний дипломат, переконуючи протилежну сторону, зокрема владних представників і дипломатів Республіки Польща в необхідності йти на поступки і шукати компроміси у таких непростих справах як «пантеон Орлят» у Львові, операція «Вісла», волинська трагедія тощо… Антон Бутейко, що очолював президентську команду міжнародників-дипломатів майстерно володів надцяттю способами ведення дипломатичних переговорів, дотримуючись букви і положень міжнародного права, поклав, на жаль, здоров’я і врешті життя, доводячи і відстоюючи право України на дотримання паритетних відносин з боку НАТО і Румунії під час просування Румунії до НАТО і отримання нею ПДЧ.
Антон Денисович у житті був досить скромною людиною: завжди зовні був спокійним і врівноваженим, хоч би які бурі відбувалися в нього в душі, досить чуйним до своїх колег. Однак, коли йшлося про важливі державні справи, коли треба було відстояти відповідну принципову позицію, державний інтерес – то тут він виявляв якості свого сильного характеру та непохитність у досягненні мети. Саме завдяки йому мали успіх переговори щодо українсько-румунського сухопутного кордону та делімітації морських акваторій у Чорному морі. Працюючи Послом у Румунії, А. Бутейку вдалося цивілізовано врегулювати задавнені складні питання відносин з цією країною і вивести їх на дружні засади. Антон Денисович був справжнім полум’яним патріотом України. Певно, що мало хто міг порівнятися з ним у відданості державним справам, у служінні побудові вільної, незалежної, демократичної, процвітаючої європейської України. Він щиро радів успіхам України і тяжко переживав невдалі кроки її керівництва. Через один із таких кроків – підписання у 2003 р. Угоди про єдиний економічний простір з Росією, Казахстаном і Білоруссю та фактичною відмовою від європейської інтеграції, А.Д. Бутейко подав у політичну відставку з посади Надзвичайного та Повноважного Посла України в Румунії та дипломатичної служби взагалі. Це був не просто мужній вчинок – він став гучною всеукраїнською сенсацією та прикладом відстоювання стратегічних інтересів держави Україна.
Ми вчилися у цих корифеїв дипломатичної служби патріотизму, безкомпромісності і професіоналізму.
Андрій Кудряченко, Людмила Чекаленко
ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України»
