У Франції у розпалі політична криза. Прем’єр-міністр Мішель Барньє, який провів на своїй посаді менше трьох місяців, йде, депутати Національних зборів оголосили йому вотум недовіри. У чому причина цієї кризи і як Франція збирається виходити з неї — відповідаємо на головні питання.

Що сталося?

Депутати Національних зборів Франції більшістю голосів підтримали вотум недовіри уряду прем’єр-міністра Мішеля Барньє. Барньє та його кабінет тепер мають піти у відставку.

У понеділок Мішель Барньє, котрий так і не зміг провести через парламент законопроект про бюджет соціального страхування, застосував статтю 49.3 Конституції. За цією нормою уряд може ухвалити закон, ігноруючи Національні збори. Але там є важливе застереження: у депутатів у такому разі є можливість проголосувати за вотум недовіри уряду.

Депутати зрештою скористалися цією нормою і оголосили вотум недовіри кабінету Барньє, за це рішення проголосував 331 депутат за необхідного мінімуму в 289 голосів. При цьому проти Барньє виступили і ліві, і ультраправі.

У четвер Барньє прибув до Єлисейського палацу, потім переговори з Макроном щодо майбутнього прем’єр-міністра мають провести голови обох палат Національних зборів. На 20 годину за паризьким часом Єлисейський палац анонсував звернення Макрона до нації.

Як Барньє став прем’єр-міністром?

Політична криза почалася не вчора. У червні ультраправе «Національне об’єднання» здобуло переконливу перемогу на французьких виборах до Європарламенту, випередивши пропрезидентське «Відродження».

Після цього Еммануель Макрон поспішив розпустити Національні збори та оголосити дострокові парламентські вибори. Як писав тоді кореспондент Бі-бі-сі в Парижі Х’ю Скофілд, Макрон сподівався на швидкий реванш, розраховуючи на сприятливе тло, яке могло б відволікти виборців від політики — чемпіонат Європи з футболу та Олімпіаду.

Реваншу не вийшло. У першому турі виборів знову лідирувало «Національне об’єднання», засновник партії Марін Ле Пен уже святкувала перемогу . Ультраправі йшли на першому місці, а партія Макрона скотилася на третю позицію, пропустивши вперед ліву коаліцію «Новий народний фронт», збиту поспіхом з ультралівої «Нескореної Франції» та соціалістів.

До другого туру Макрон домовився з «Новим народним фронтом» про єдину тактику, щоб за будь-яку ціну зупинити ультраправих. Партії вирішили знімати кандидатів на користь один одного в тих округах, де інші кандидати мали більше шансів перемогти представника «Національного об’єднання». Тактика спрацювала: замість тріумфу ультраправих чекало розчарування.

У результаті жодна з партій у Національних зборах не отримала навіть близької до абсолютної більшості депутатів. Лівий блок забезпечив собі 190 місць, альянс Макрона – 160, “Національне об’єднання” – 140. Лідер “Нескореної Франції” Жан-Люк Меланшон був упевнений, що уряд очолить представник його партії або в крайньому випадку соціаліст.

Проте Макрон покинув своїх тимчасових союзників і призначив прем’єр-міністром ветерана французької політики Мішеля Барньє, розраховуючи, що його кандидатура буде найменш дратівливою для депутатів. Через війну Національні збори прийняли кандидатуру, країни сформувалося уряд меншини.

Хто стоїть за вотумом недовіри до прем’єр-міністра?

Рішення Макрона та Барньє призвели до створення дивовижної коаліції у Національних зборах: ультраправе «Національне об’єднання» домовилося про загальний план дій зі своїми найлютішими ворогами з ультралівої «Нескореної Франції». “Обставини змушують нас голосувати з вкрай лівими […] Ми просто використовуємо це як інструмент, щоб зупинити цей токсичний бюджет”, – заявила Марін Ле Пен.

План Макрона провалився: уряд Барньє не протримався і трьох місяців, а бюджет на 2025 рік так і не прийнято, що поставило Францію на межу не лише політичної, а й економічної кризи.

Макрону вдалося неможливе — згуртувати проти себе ультралівих та ультраправих, його підтримують зараз лише пропрезидентське «Відродження» та частина партії «Республіканці». Але цього замало для схвалення кандидатури наступного прем’єр-міністра.

Хто стане новим прем’єр-міністром?

«Два блоки, які становлять опозицію, завжди зможуть повалити блок, який формує уряд», — констатує паризький кореспондент Бі-бі-сі Х’ю Скофілд. Якщо депутати оголосили вотум недовіри нейтральним і схильним до компромісів Барньє, то у будь-якого його можливого наступника ще менше шансів отримати схвалення Національних зборів.

Голова фракції «Нескореної Франції» у Національній асамблеї Матильда Пано вже заявила , що кандидатуру будь-якого прем’єр-міністра буде відкинуто, якщо він не буде з цієї партії.

Але поки що Макрон навіть не розглядає такий варіант. До того ж у такому разі варто чекати на появу іншого альянсу незадоволених депутатів: пропрезидентської партії та ультраправих. Тому головна мета президента — знайти лояльного до Єлисейського палацу політика, який до того ж влаштовував би «Національне об’єднання».

Французькі ЗМІ називають трьох можливих кандидатів.

Насамперед це чинний голова оборонного відомства Себастьян Лекорню. Це давній соратник Макрона, єдиний міністр, який зберіг свою посаду з 2017 року. Він викликає найменше роздратування у ультраправого «Національного об’єднання», і його кандидатура, можливо, не буде відкинута депутатами одразу. Втім, сам Лекорню заявив , що «не вважає себе кандидатом будь-куди».

Другий претендент — Франсуа Байру, ровесник Барньє, прихильник Макрона та лідер центристської партії «Демократичний рух». Його кандидатура, знову ж таки, прийнятна для ультраправих.

Головний недолік Байру — можливий судовий процес у справі фіктивного працевлаштування співробітників до Європарламенту. Байру був фігурантом цього гучного скандалу, але уникнув покарання. Проте розслідування ще не завершено.

Третє ім’я у цьому списку — міністр внутрішніх справ Брюно Ретайо, шалений противник нелегальної міграції. Його кандидатура напевно влаштує «Національне об’єднання», але багато поміркованих депутатів від партії Макрона вважають Ретайо надто радикальним політиком, майже ультраправим. Тому шансів очолити уряд у нього, найімовірніше, менше, ніж у інших компромісних фігур.

Нарешті, є політики, які самі просять на посаду прем’єра — наприклад, Сеголен Руаяль, яка заявила у своїх соцмережах , що направила відповідну пропозицію до Єлисейського палацу. У минулому із нею пов’язувала надії Соціалістична партія. Але президентські вибори 2007 року Руаяль провалила, а крах партії, який пішов за цим, пов’язують найчастіше з нею та її колишнім чоловіком, екс-президентом Франсуа Олландом. Остання її офіційна посада в уряді — посол у справах Арктики та Антарктики.

Чому Макрон поспішає із кандидатурою нового прем’єра?

У середу Макрон заявив, що рішення про прем’єр-міністра буде ухвалено за 24 години. Головна причина такого поспіху – урочиста церемонія відкриття собору Нотр-Дам, відновленого після пожежі . Вона запланована на 7 грудня, серед гостей буде і обраний президент США Дональд Трамп. «Він не хоче показуватися Трампу без уряду цими вихідними. Це питання престижу для Франції», — цитує французький канал BFMTV співрозмовника, який близький до глави держави.

Але головна проблема – це бюджет на 2025 рік, який треба терміново ухвалювати. Разом із урядом Барньє випарується й податкова реформа, на якій так наполягала виконавча влада. Поки що на 2025 рік Франція не має жодного бюджету, ні поганого, ні хорошого.

Що буде далі?

Якщо криза затягнеться, Франція житиме з бюджетом 2024 року, щоб не опинитись у ситуації шатдауну, як США рік тому. А політичні проблеми із призначенням нового прем’єра не вирішаться.

“Під загрозою знаходиться саме майбутнє інститутів П’ятої республіки”, – вважає паризький кореспондент Бі-бі-сі Х’ю Скофілд. Конституція, ухвалена 1958 року з ініціативи Шарля де Голля, розширила повноваження президента. Ці норми дозволять Макрону в останній рік ігнорувати важливі рішення Національних зборів, наприклад про пенсійну реформу .

Рішення Макрона провести дострокові вибори тепер виглядає авантюрою, що призвела до безпрецедентної політичної кризи. Востаннє прем’єр-міністру оголошували вотум недовіри при тому ж де Голлі. Але тоді президент провів референдум та зміцнив свої позиції. Нині ж виходу з кризи не видно.

«Новому уряду потрібен час, якого він не матиме. Йому потрібна більшість, якої він не матиме. Тому я очікую побачити ще кілька вотумів недовіри та ще кілька падінь урядів», — цитує Х’ю Скофілд свого колегу Ніколя Бейту із газети L’Opinion.