Берлінську стіну почали руйнувати 35 років тому – 9 листопада 1989-го. Це стало початком величезних політичних та економічних перетворень у Європі, пише у статті для європейського аналітичного центру Bruegel Марек Домбровський, якого називають серед авторів польських реформ початку 1990-х.

Стіна розділяла Східний та Західний Берлін від серпня 1961 року. Ввечері 9 листопада 1989 влада Східної Німеччини відкрила пропускні пункти, а це запустило спонтанний процес демонтажу стіни – люди почали розбирати та руйнувати її.

Ці події стали ключовими для возз’єднання Німеччини та падіння так званої Залізної завіси, яка розділяла світ після завершення Другої світової. Втім, це не було ані початком, ані завершенням процесу, який звільнив східну частину Європи від панування радянського режиму і, врешті, призвів до розпаду Радянського Союзу двома роками пізніше.

Але нині постало питання, чи можна зберегти ті здобутки, що принесло Європі падіння Берлінської стіни.

Східна Європа і тотальний контроль

У статті Марек Домбровський нагадує деякі явища із щоденного життя Східної Європи тих часів, які здавалися непорушними на час падіння Берлінської стіни, але вже за 35 років здаються давньою історією, і їх важко уявити.

Наприклад, ідеологічна неможливість приватної власності, державна власність практично на всі “засоби виробництва” (за марксистською термінологією) та центральне планування, коли обсяги виробництва всього визначалися не попитом на ринку, а рішенням “згори”. Поступово це викривляло усю економіку, збільшуючи витрати і зменшуючи доходи. На додачу державний контроль за цінами призводив до хронічного дефіциту і товарів, і послуг.

Централізовані рішення про інвестиції, які часто ухвалювалися суто з політичних міркувань, своєю чергою, створювали в економіці структурні диспропорції, які стали головною причиною масштабного економічного спаду на початку 1990-х практично у всіх посткомуністичних країнах.

Державні економіки з центральним плануванням могли забезпечити індустріалізацію, що переважно працювала на військові потреби. Але соціальна, людська ціна цього, так само як і для довкілля, була колосальною. Від середини 1960-х економічне зростання у цьому регіоні перетворилося на застій, а у 1980-х почалося падіння.

Але комуністична економічна система допомагала встановити тоталітарний контроль над суспільством, в якому робота та матеріальний статус кожного громадянина цілком залежав від ставлення до політичного режиму.

Холодна війна та Залізна завіса

Попри те, що країни Східної та Центральної Європи (за винятком Балтійських країн) формально відновили свою незалежність після Другої світової, усі вони були під жорстким контролем Радянського Союзу – політичним, економічним та військовим. ІуУсі вони, крім Югославії, були членами Варшавського договору, створеного у 1955 році на противагу НАТО, а також Ради економічної взаємодопомоги, створеної у 1949 році.

Радянські військові контингенти розміщувалися практично в кожній країні Варшавського договору. Їхнім завданням було не лише протистояти НАТО, але й втручатися, коли йшлося про загрози комуністичному режиму в якійсь окремо взятій країні.

Таким чином радянські війська були задіяні під час повстання у Східній Німеччині у червні 1953, під час повстання в Угорщині в жовтні-листопаді 1956 та у так званій Празькій весні у квітні 1968 року. Втручання стало відповіддю і на посилення руху “Солідарності” в Польщі у 1980-81 роках і призвело до запровадження тодішньою польською владою надзвичайного стану в країні у грудні 1981.

Щоб запобігти втечі населення до Західної Європи усі комуністичні режими, крім Югославії, закрили свої кордони та мали жорсткі обмеження на поїздки за кордон, а прикордонники мали дозвіл стріляти на ураження по тих, хто намагався перетнути кордон без дозволу. І саме Берлінська стіна була найбільш наочним елементом цієї Залізної завіси.

Гласність та перестройка

Обрання Михайла Горбачова генеральним секретарем КПРС у березні 1985 року стало початком кардинальних змін у Радянському Союзі та радянському блоці загалом.

Відносно молодий лідер (якщо порівнювати із Брежнєвим та його геронтологічними наступниками) намагався реформувати систему, оголосивши “гласність” (відкритість) у політичній площині та “перестройку” (перебудову) в економіці.

Але справжніми причинами реформ була нездатність перемогти у гонці озброєнь із США та НАТО, жорстка відповідь на експансіонізм СРСР з боку адміністрацій Картера та Рейгана, провал радянського вторгнення в Афганістан (1979-1989), а також систематичне погіршення стану справ в радянській економіці та фінансах.

Високі військові видатки, які у 1987 році сягнули 16% ВВП СРСР, а також різке падіння цін на нафту у світі всередині 1980-х, антиалкогольна кампанія, Чорнобильська катастрофа та руйнівний землетрус у Вірменії, – все це було додатковими ударами по неефективній, розхитаній державним плануванням економіці.

Брак коштів змусив позичати, а нові позики означали фундаментальні зміни у зовнішній політиці Радянського Союзу, зокрема, і новий раунд ядерного роззброєння та переговори із США, виведення військ з Афганістану, менше конфронтації із Заходом, і відмову від втручання у справи країн Варшавського блоку.

Польський круглий стіл та ефект доміно

Першою країною, в якій комуністи втратили політичну владу, була Польща.

Після страйків влітку 1988 року режим генерала Ярузельського погодився розпочати переговори із профспілковим рухом “Солідарність”, який був поза законом від оголошення надзвичайного стану у грудні 1981.

Переговори, що відбувалися за символічним круглим столом, тривали з лютого по квітень 1989 і завершилися підписанням складної політичної угоди, яка відрила шлях до перших демократичних виборів 4 червня того ж року. Попри численні переваги, що давав комуністам статус правлячої партії, “Солідарність” перемогла із приголомшливим відривом.

А вже у вересні 1989 у Польщі за багато десятків років був сформований перший некомуністичний уряд на чолі із Тадеушем Мазовецьким.

Зміни у Польщі вплинули на Угорщину, де політичні та економічні зміни ініціювало ліберальне крило компартії. Влітку 1989 року там теж відбулися вибори на засадах багатопартійності.

І вже у серпні Угорщина відкрила кордони із Австрією для східних німців (трохи раніше Угорщина дозволила своїм громадянам подорожі на Захід). Це призвело до масового потоку східних німців до Західної Німеччини через Австрію.

Цей масовий вихід німців з НДР, а також демонстрації у Лейпцигу та Східному Берліні підірвали позиції Еріха Хоникера, багаторічного комуністичного лідера Східної Німеччини. 18 жовтня його замінив Егон Кренц. Але попит на зміни був значно потужнішим, і це зумовило історичне рішення відрити кордони із Західним Берліном 9 листопада 1989 року.

Наступного дня, 10 листопада 1989 року Тодор Живков, незмінний комуністичний лідер Болгарії від 1954 року пішов у відставку, забезпечивши країні мирну трансформацію та демократичні вибори у 1990.

Оксамитова революція в Чехословаччині 17-28 листопада 1989 також була мирною.

А от в Румунії події розгорталися не так мирно.

Народні протести у Тимішоарі та Будапешті були жорстко придушені владою, сотні загинули. Проте врешті режим Ніколае Чаушеску впав 22 грудня 1989.

Колишнього комуністичного лідера та його дружину стратили трьома днями пізніше.

Об’єднання Німеччини та кінець Холодної війни

Після падіння Берлінської стіни зміни у Східній Німеччині відбувалися швидко. 13 листопада був сформований перехідній уряд Ганса Модрова, до якого увійшли й опозиційні політики. А перші – і останні – демократичні вибори у Демократичній республіці Німеччини відбулися у березні 1990 року. Після цих виборів уряд на чолі із соціал-демократами розпочав переговори із Західною Німеччиною про відновлення єдності.

1 липня 1990 року набула чинності Угода про монетарний, економічний та соціальний союз між НДР та ФРН. На практиці це означало перехід Східної Німеччини на західнонімецьку марку та приєднання до Європейського економічного співтовариства.

Повна політична та законодавча єдність Німеччини була досягнута 3 жовтня 1990 року. А у березні 1991 набрала чинності угода, підписана возз’єднаною Німеччиною та антигітлерівської коаліцією із США, Британії, Франції та СРСР. І лише тоді формально завершилася окупація союзниками, які перемогли нацистську Німеччину у далекому 1945 році.

Завершення “холодної війни” формально відбулося на Мальті, де під час саміту 2-3 грудня Михайло Горбачов та президент США Джордж Був (старший) зробили відповідну заяву.

Варшавський договір був розпущений у лютому 1991 року.

Радянські війська залишили Чехословаччину та Угорщину у 1991 році, Польщу – у 1993, і колишню Східну Німеччину – у 1994 .

Історичні зміни не оминули і сам Радянський Союз. За результатами багатопартійних виборів у республіках в Балтії, Вірменії, Грузії та Молдові виграли не комуністи.

У березні 1990 року рух “Саюдис” проголосив відновлення незалежності Литви. І хоча його й намагалися придушити з Москви, включно із застосуванням сили при захопленні телевежі та будівлі парламенту, розбудова незалежної держави тривала.

Загалом, вибори на республіканському рівні в СРСР запустили його розпад. Крім незалежності балтійських та кавказьких республік, запекла боротьба відбувалася і між демократично обраною владою Російської Федерації та союзним центром (із паралельним особистісним конфліктом між Борисом Єльциним та Михайлом Горбачовим).

Провал серпневого путчу проти Горбачова, організований комуністами старого гарту, ознаменував кінець радянської держави. Незабаром Комуністична партія СРСР була розпущена, а незалежність трьох балтійських держав визнана офіційно. Спроба перетворити СРСР у конфедерацію, переговори про яку йшли від весни 1991 року, провалилася.

8 грудня 1991 року президенти Білорусі, Російської Федерації та України підписали Біловежську угоду, створивши Союз незалежних держав (СНД). Згодом до них приєдналися ще сім республік.

25 грудня 1991 року Михайло Горбачов заявив про відставку з посади першого і останнього радянського президента. Наступного дня Радянський Союз припинив існування офіційно.

Ще дві центральноєвропейські федерації – Югославія та Чехословаччина – також не вижили після падіння Берлінської стіни та комунізму.

Хоча Югославія й не належала до радянського блоку, а її економіка була відкритою для Заходу, керувала нею Комуністична ліга. Тертя між федеральним центром та республіками наростали від 1960-х, але недемократичному режиму вдавалося тримати їх під контролем.

Перші демократичні вибори в республіках між квітнем та груднем 1990 року запустили процес дезінтеграції Югославії. У червні 1991 про незалежність оголосили Словенія та Хорватія. Це означало кінець Югославської федерації. Але на відміну від переважно мирного розпаду СРСР, розпад Югославії супроводжувався насильством та військовими конфліктами в Словенії (1991), Хорватії (1991-1995), Боснії та Герцеговині (1992-1995) та Косово (1998-1999).

На відміну від Югославії, розлучення Чехії та Словаччини відбулося цілком мирно і цивілізовано у 1992-1993 роках.

Посткомуністичні зміни

У 1990-х усім пострадянським країнам довелося зробити болючий перехід до ринкової економіки, – відтоді марксистсько-ленінська модель централізованої економіки існує лише у Північній Кореї та підручниках історії.

До 2010 року частка приватного сектору у ВВП зросла в Естонії та Угорщині до 80%, тоді як у Туркменістані – лише до 25%.

Хоча державна радянська економіка із централізованим плануванням розпалася ще наприкінці 1980-х – на початку 1990-х, втручання держави в економіку збереглося у багатьох пострадянських державах, особливо тих, що входили до складу СРСР. Вона підважує їхні економіки та допомагає зберігати олігархічний симбіоз економічної та політичної влади.

За дослідженням Світового банку, економічні зміни та їхні результати визначалися впливом держави на економіку (там, де його було менше, меншим було і падіння економіки, а відновлення швидшим), швидкістю та глибиною реформ (які убезпечували кращі результати та запобігали корупції та появі олігархічних груп), перспективою членства в ЄС, яка підкріплювала інституційні зміни в країнах, швидкість подолання комуністичного минулого.

Грузія, Молдова та Україна отримали перспективу членства в ЄС лише після вторгнення Росії в Україну, відзначає автор статті.

З іншого боку, падіння Берлінської стіни, залізної завіси та комунізму мало позитивні наслідки не лише для Східної Європи.

Возз’єднання Німеччини дозволило розпочати процес запровадження єдиної валюти і перетворило Європейське економічне співтовариство у Європейський Союз. Розширення ЄС на схід дало новий імпульс європейській економіці. А два десятиліття після завершення Холодної війни дали змогу посилити світову торгівлю та фінансову інтеграцію.

35 років по тому – нові стіни

Після того, як посткомуністичні країни збудували фундаменти ринкової економіки, більшість із них увійшли в період швидкого економічного росту, який переривався лише фінансовою кризою 2008-2009 років та епідемією ковіду у 2020 році. Найвищі темпи росту доходів на душу населення мали країни, які або приєдналися до ЄС, або мали доходи від експорту енергоносіїв.

Що стосується України, то через відсутність чи повільність реформ у 1990-х та 2000-х, країна десь від 2009 року перебуває “на шпагаті”, а у 2014 до цього додалася російська агресія.

Прикро, але через 35 років після падіння Берлінської стіни політична та безпекова картинка у Європі та світі виглядає похмуро.

Від початку ХХІ сторіччя демократія у багатьох країнах та цілих регіонах відступає. Навіть найбільш зрілі західні демократії стикнулися із популізмом різного політичного забарвлення.

Повномасштабне російське вторгнення в Україну стало найбільш небезпечним військовим конфліктом в Європі з часів завершення Другої світової війни.

Ріст російського імперського реваншизму та відсутність поваги до міжнародного права створює серйозні загрози для європейської та глобальної безпеки, а кількість та жорстокість конфліктів за межами Європи, особливо в Африці та на Близькому Сході, наростає.

І через 35 років після падіння Берлінської стіни страх перед потоком нелегальних мігрантів змушує Європу не лише будувати на своїх зовнішніх кордонах нові стіни, але й відновлювати контроль і всередині Європи.