Російська культура збудована на українських митцях, або на митцях з українським корінням. На цьому інтерв’ю «Голосу Америки» наголосив Пітер Дорошенко, відомий американський та український мистецтвознавець, директор Українського музею в Нью-Йорку. Водночас Дорошенко переконаний: російське повномасштабне вторгнення допомогло пришвидшити процес деколонізації української культури.
Український музей у Нью-Йорку – найбільший український музей у США, який містить у своїй колекції об’єкти культурної спадщини українських емігрантів. Інституцію заснував Союз українок Америки у 1976 році на базі колекції народного мистецтва.
зейників, які не поспішають повертати Україні її митців, Пітер Дорошенко розповів кореспондентці «Голосу Америки» Ірині Соломко.
(Розмова була скорочена та відредагована для ясності та плинності)
«Те, що Росія називала своїм, це – українське або має українське коріння»
– Наскільки війна допомогла українській культурі пришвидшити процес деколонізації?
– Коли я жив в Україні 13 років тому, я все думав про деколонізацію. Тоді я думав, що це займе 50-60 років.
За останні два-три роки більшість світу дізналася, що російська культура збудована на українській кістці
Проте, війна це пришвидшила. Зараз більше і більше говорять про деколонізацію: що є українським, а що – російським. Я це давно знав, але за останні два-три роки більшість світу дізналася, що російська культура збудована на українській кістці.
Так, вони мали хороших письменників у XIX столітті, але всі художники, музика, що-небудь, що Росія називала своїм, це – українське або має українське коріння. Тепер дуже важливо, щоб Європа, Америка, Азія дізналися про це.
– Що цьому сприяє? Ми наразі більше спостерігаємо, як над цим працюють звичайні люди. Яскравий приклад, коли активісти у Нью-Йорку тиснули на музей «Метрополітен», щоб вони, наприклад, замінили назву картини Деґа з «Російських танцівниць» на «Танцівниць в українському вбранні». Чи є ще додаткові зусилля в цьому контексті на державному рівні?
– Держава зовсім не допомагає. Але помагає тиск. Є такі, як Оксана Семеник, яка у твітері та інших соцмережах пише постійно, а також електронною поштою до музею, до директорів. Преса також допомагає багато.
Знову, ви мусите зрозуміти, більшість музеїв та ті, хто керує музеями або працюють там, вони нічого не хочуть міняти. Вони трошки ледачі, і це для них робота, яку вони не хочуть робити.
Але тепер вже важко не приділяти цьому уваги. І воно міняється. Не так швидко, як ми усі б хотіли, але помалу міняється.
– Це ледачість чи страх перед впливом російської літератури, музики, культури, над чим росіяни працювали століттями?
– Росіяни дуже добре на брехню та пропаганду працювали 150 років, ще від царських часів.
Є музеї, які перед війною отримали від російських олігархів підтримку – мільярди
Ситуація в Америці така, що музеї практично ніяку підтримку не отримують від уряду. В основному вони мають приватні гроші.
Є такі музеї як Ґуґґенгайма або МоМа, які перед війною отримали від російських олігархів підтримку – мільярди. І то тяжко сказати «ні» таким грошам. І вони, мабуть, також думають, мовляв, війна скінчиться, ці люди назад прийдуть, будуть підтримку знов давати. Тому це з грішми пов’язано.
– Коли ви спілкуєтеся з вашими колегами, директорами провідних американських музеїв і їм говорите, що, наприклад, Казимир Малевич – український художник. Що ви чуєте у відповідь?
– Вони знають уже, але не хочуть рушити або міняти речі, бо знову турбуються за гроші.
Коли я з ними зустрічаюся тут у Нью-Йорку або де-небудь у світі, вони кажуть, мовляв, Америка свої проблеми має зараз. Україна – це війна, вона в іншій частині світу.
Але ми над цим будемо працювати. Ми потребуємо тиск на музеї, бо є – дуже відкриті, є ті, які швидко працюють. Але є й ті, які не хочуть мінятися. І для мене та моєї команди тут в Українському музеї це важливо змінити.
– На що музеї краще реагують: на тиск журналістів чи громади та активістів?
– Все пов’язано або з пресою, або з соцмережами. Вони не хочуть, щоб громади у Нью-Йорку, Німеччині чи Україні постійно нарікали у твіттері та фейсбуці. То – найбільший тиск.
– Ви багато років жили в Україні, були першим директором «ПінчукАртЦентру». Відкрили світу багато українських сучасних митців. Якою ви бачите сучасну українську культуру?
– Є солідна база. Зараз, на жаль, багато виїхало через війну. Але критики, куратори, музеї зараз приділяють більше уваги, ніж до війни. Попри те, що війна, і тяжко доїхати до Києва, куратори, директори їдуть до України. І це дуже позитивно.
Я ніколи не бачив цікавого російського художника за останніх 20-30 років
Війна відчинила таке вікно для української культури. І поки воно не закриється, я б хотів, щоб було якомога найбільше уваги. Щоб, як війна скінчиться, люди й тоді пошану мали, а також той рівень уваги, що інші отримують.
– Як сучасні російські художники після початку повномасштабного вторгнення поводять себе у США?
– Найкращі, як вони називають, російські художники мають коріння українське. Я ніколи не бачив цікавого російського художника за останніх 20-30 років. Вони цікавіші або у дизайні, або поезії, або театрі.
Три завдання. Деколонізація
– Ви очолили Український музей у Нью-Йорку. Це легендарна інституція, яка довгий час асоціювалася зі збереженням культури. І от з вашим приходом вже видно, що ви намагаєтеся перетворити його на осередок сучасного мистецтва.
– По-перше, наші музеї повинні за дуже короткий час стати дзеркалом того, що діється в Україні. Для нас найважливіше говорити про війну, поки війна не закінчиться.
Українські художники, культура нічого спільного з Росією не мають
Друге завдання – деколонізації, донесення інформації про те, що українські художники або культура нічого спільного з Росією не мають.
І третє – пояснювати, що значить бути українцем. Це наші три напрямки.
Зараз час показати цілому світу, що значить бути українцем, показати нашу культуру
Світ змінився. Людям, які заснували музей, уже по 70, 80 років. Вони привезли сюди та зберегли все, що могли. І це початок музею. Тепер їхні діти хочуть поширювати інформацію про те, що значить українська культура. І тому нам важливо показувати все українське.
– Наскільки я розумію, ви маєте мету стати осередком активної українізації Нью-Йорка та США.
– Ми маємо цей шикарний музей у Нью-Йорку. І зараз час показати цілому світу, що значить бути українцем, показати нашу культуру.
Такі ж речі робити, як єврейський музей у Нью-Йорку, наприклад, який показує історію та культуру. Ми плануємо те саме робити.
– Зараз у музеї триває виставка робіт Олександри Екстер, це частина вашої деколонізаційної стратегії?
– Зараз хто-небудь може зайти в інтернет та перевірити. Досі у 90% ресурсів називають Олександру Екстер – росіянкою. І це російська пропаганда та брехня. Вона 35 років жила в Україні, а 24 роки – в Парижі, де вона померла. Вона набагато більше француженка, ніж росіянка. Для нас дуже важливо розказати її справжню історію: як вона жила в Україні, який вплив мала на мистецтво.
І це тільки початок. Наступна виставка буде Володимира Татліна. Він народився в Харкові, жив довго в Україні. Але, на жаль, росіяни дуже добру пропаганду зробили, що він – росіянин. Такої виставки – або тут в Америці, або в Європі, або в Україні – ще не було. Мені всі директори в Києві кажуть, мовляв, знаємо ми про це. А я тоді їх питаю: «А де ж книжка, де стаття, де виставка?..»
За два роки на наш 50-річний ювілей ми плануємо робити виставку Казимира Малевича. Україна на нього мала найбільший вплив, у нього в паспорті написано: національність – Україна.
– Окрім деколонізації української культуру, ви ще й відкриваєте українське коріння американських митців.
– Так, це також дуже важливо. Є велика зацікавленість в Україні, у світі в тому, що робить українська діаспора і в США, і в Канаді, і у Бразилії, і в Австралії. І ми самі вивчаємо цю історію діаспори, щоб розповісти світу, що означає бути українцем.
– Про рівень музею говорить його спроможність поповнювати фонди. Ви маєте таку змогу?
– Я хочу привозити сюди цікаві виставки, наприклад, скіфське золото або речі стародавні. Дуже важливо показувати не лише сучасне, а й давнє. Я люблю пропонувати різне аудиторії, щоб у неї був вибір, момент сюрпризу та несподіванки.
Я б хотів покинути український музей у Нью-Йорку, і знати, що він входить, якщо не у п’ятірку, то у десятку найкращих музеїв міста
Що стосується поповнення фондів, ці речі мають бути погоджені з управою та громадою. Але ми маємо список та працюємо над ним.
– Ви займаєтеся українською культурою і в США, і в Україні дуже багато років. Як ви бачите свою місію, чого б хотіли досягнути?
– Українська культура така глибока і широка, і я б хотів покинути український музей у Нью-Йорку, і знати, що він входить, якщо не у п’ятірку, то у десятку найкращих музеїв міста. Це займе трошки часу, але це станеться.
Ірина Соломко