Кандидати в президенти від Республіканської та Демократичної партій розходяться в думках щодо переговорів з Путіним, але в будь-якому випадку, США чекає довга дорога.
Війна в Україні йде погано для хороших хлопців. Україна повільно програє на східному фронті. Її війська страждають від нестачі живої сили та боєприпасів. Літнє вторгнення в Росію потрапило в заголовки газет, але не змінило загальну траєкторію бойових дій. Ракетна кампанія глибокого удару по Росії є потенційно багатообіцяючою, але стримується амбівалентністю Заходу. Широко розрекламований “План перемоги” України, який включає просування до членства в Організації Північноатлантичного договору, не отримав значної підтримки з боку США.
У міру того, як перспективи України погіршуються, у Вашингтоні зростає тиск на врегулювання конфлікту шляхом переговорів. Проблема полягає в тому, що ніхто не придумав, як перетворити погіршення ситуації на полі бою на гідний мир.
План колишнього президента Дональда Трампа найпростіший: Якнайшвидше зібрати разом російського лідера Володимира Путіна та українського президента Володимира Зеленського і пригрозити їм обом жахливими наслідками, якщо війна не припиниться. Трамп може сказати Зеленському, що той ризикує втратити американську допомогу, якщо не піде на угоду; він може сказати Путіну, що США збільшать цю допомогу, або вдарити по Москві жорсткішими санкціями, якщо Росія чинитиме опір.
Така стратегія відповідає іміджу Трампа як «крутого хлопця». Припинення американської допомоги швидко поставить Україну на коліна. На жаль, менш зрозуміло, чому загроза збільшення американської допомоги Україні може налякати Путіна, враховуючи, що Трамп роками скаржився на те, скільки коштує існуюча допомога.
Є підозра, що план Трампа полягає не в забезпеченні сприятливого миру, а в забезпеченні миру за будь-яку ціну. Трамп, схоже , передбачає, що Україна відмовиться від своїх окупованих територій (можливо, обмінявши свій плацдарм у Росії під Курськом на незначні поступки) і, можливо, погодиться на обмеження своїх відносин із Заходом в обмін на припинення вогню, яке не триватиме ні хвилиною довше, ніж того хоче Путін.
Другий підхід, який має підтримку в демократичних колах, що займаються питаннями національної безпеки, є більш реалістичним і полягає у визнанні того, що Україні потрібні кращі козирі для гри. США продовжать допомагати українцям захищати свою територію, сподіваючись, що врешті-решт ціна російських наступальних дій стане непомірно високою. Вашингтон може помірковано посилити санкції, взявшись за деякі китайські банки, які сприяють стратегічній торгівлі з Росією. А якщо віце-президент Камала Гарріс переможе на виборах, вона, можливо, буде домагатися ще одного пакету допомоги для України, щоб показати Путіну, що він не зможе пережити Захід, і допомогти Києву відновитися, принаймні, перед загрозою нового наступу. Тоді, можливо, Україна і Захід зможуть вести дипломатію з позиції єдності і сили.
Однак і цей підхід має очевидну слабкість. Якщо підтримка, яку досі надавали США, не змусила Путіна здатися, то чому стратегія, яка передбачає, по суті, більше того ж самого, має зробити це зараз? Так, Путін платить жахливу ціну за кожен кілометр; він не може вічно нести великі втрати в живій силі і техніці. Але з огляду на те, що населення Росії майже в чотири рази перевищує населення України, армія Зеленського може стікати кров’ю раніше, ніж армія Путіна.
Проблема тут полягає в тому ж протиріччі, яке переслідує політику США з лютого 2022 року. Вашингтон хоче, щоб Україна перемогла. Але з очевидних і зрозумілих причин – тяжіння конкуруючих пріоритетів у Тихоокеанському регіоні, побоювання ескалації з Росією – він також хоче обмежити американське втручання.
На жаль, ми не завжди можемо мати все, що хочемо. Сьогодні багато хто вважає, що мирна угода зменшить витрати і ризики, які несе Америка, підтримуючи Україну. Але просто укладення угоди, яка не є рівнозначною капітуляції, може вимагати більших витрат і ризиків, ніж ті, на які США погодилися до цього часу.
Путін це знає. Розмови про компроміс з боку країни, яка наполягала на його поразці і навіть поваленні, безумовно, додають йому впевненості в тому, що все йде так, як він хоче. Путін може відповісти на мирну ініціативу максималістськими цілями – анексією кількох областей, різким обмеженням суверенітету України, можливо, поваленням її уряду – в той час як його війська продовжуватимуть бомбардувати і бити.
Або ж він може підіграти, якщо вважає, що деескалація зараз забезпечить йому перемогу в майбутньому, що є контрінтуїтивно зрозумілим. Пропозиція припинення вогню вздовж нинішньої лінії фронту поклала б тягар продовження війни на Україну. Це розділило б НАТО, зіштовхнувши країни, які мовчки підтримують потворну угоду, з тими, хто побоюється, що це ще більше підбадьорить Москву. Припинення вогню може призвести до послаблення санкцій або, принаймні, до їхнього послаблення. А якщо переможе Трамп і у Вашингтоні візьме гору ідея «Америка понад усе», Захід може втратити інтерес до України, як тільки припиниться стрілянина.
Справді, мирна угода – хороша вона чи погана для України – не принесе довготривалого вирішення цієї саги. Путін не відмовився від ідеї зробити Україну російською сатрапією. Спустошена, знесилена Україна не зможе захистити себе сама. Тому жодне врегулювання не буде тривалим, якщо Захід не надасть Україні довгострокові гарантії безпеки, а також військову і фінансову допомогу, необхідну для того, щоб переконати Путіна в тому, що відновлення конфлікту – це погана ідея.
Якщо США, під керівництвом Трампа чи Гарріса, не вирішать цю проблему, закінчення цієї російсько-української війни може просто розпочати відлік часу до наступної.