Резюме

Еволюція суверенізму розглядається в запропонованій статті. Аналізуються витоки цього неординарного явища, пояснюються диференційні моделі реалізації суверенізму (далі – С.) через схеми: країн–диктаторів, країн–ізгоїв, провальних держав і недієзданих держав, штучно створених і самопроголошених. Досліджуються стадії зародження і розгортання С., порівнюються схеми взаємодії С. із світовою системою міжнародних відносин, а також механізми реалізації сувереністичної політики. Враховуючі всі «за» і «проти» С., оцінюючи прогнозовані наслідки (а) посилення С., (б) кількісного зростання його акторів, а також (в) мутаційних спроможностей зазначеного явища, пропонується схема протистояння С.

Основні причини посилення С. в наш час вбачаю в глобалізації, розмиванні світового порядку через руйнацію прийнятної системи суверенітетів – штучно впровадженого і юридично закріпленого механізму збагачення одних та пауперизацію інших. Отже, С. породжений «чорними дірами» суверенітету: від внутрішніх – до зовнішніх, від голодомору – до війни, від колоніалізму – до демократії, від попрання гідності – людських цінностей.

Для протистояння С., за авторським припущенням, необхідно викоренити війну, як явище несумісне з людським існуванням. Підтримати і надати допомогу одне одному. Керуватися людськими цінностями напротивагу вузьким, суто національним інтересам. Повернутись до засад міжнародного права, а не спекулювати на національному праві. Допомогти слабким стати сильними.

Припускаю, що такі пропозиції сприймаються доволі фантастичними ідеями в умовах світового колапсу. Однак не втрачаю надії, що люба фантастика оживає з першої цеглини, закладеної у фундамент майбутньої будівлі.

Ключові слова: суверенізм, «чорні діри», суверенітет, націоналізм, агресор, війна, фантастика.

Abstract

The article explores the issue of “sovereignism” – a phenomenon that strengthened in Europe in the interwar period and blossomed after the Second World War. Nowadays, “sovereignism” implies a return to, or a greater focus of attention on the nation-state, in opposition to the globalisation. In Ukraine, the modern “sovereignism”, as the author arguments, is caused by the “black holes” in sovereignty – misuse of sovereignty principle as an artificially created and legally warranted mechanism that serves interests of the political authorities. The reasons for these “black” gaps range from internal to external and include Holodomor, war, refugee crisis, lawlessness and the abuse of human dignity.

In order to oppose “sovereignism”, the author suggests, it is to eradicate war as a phenomenon incompatible with the human existence, promote mutual assistance, respect international law, and strengthen the weaklings of the global system. The remedy may seem utopic, but it becomes reality with each of the small bricks put into the foundation of the future building.

Key words: sovereignism, “black holes”, sovereignty, aggressor, artificial mechanism, war, burning issue.

Аннотация

Эволюция суверенизма (далее – С.) рассматривается в предложенной статье. Анализируются истоки этого неординарного явления, описываются дифференционные модели реализации С. через схемы: стран–диктаторов, стран–изгоев, провальних и недееспособных государств, искусственно созданных и самопровозглашенных объектов. Исследуются стадии зарождения и усиления С., сравниваются схемы взаимодействия С. с постулатами мировой системы международных отношений, а также механизмы реализации суверенистической политики. Взвесив все «за» и «против», оценив прогнозируемые последствия (а) разростания С., (б) количественного увеличения его акторов, а также (в) мутационных способностей упомянутого явления, предлагается схема противостояния С.

Основные причины усиления С. в наше время я вижу в глобализации, размывании мирового порядка через разрушение принятой системы суверенитетов – искусственно навязанного и юридически закрепленного механизма обогащения одних и пауперизацию других. Таким образом, С. рожден «черными дырами» суверенитета: от внутренних – до внешних, от голодомора – до войны, от колониализма – до демократии, от попрания достоинства – до человеческих ценностей.

Для противостояния С. считаю необходимым искоренить войну, как явление, несовместимое с человеческим существованием. Поддержать и оказать помощь друг другу, а не закрываться улиткой в раковине. Руководствоваться человеческими ценностями, а не узкими национальными интересами. Вернуться к обновленным устоям международного права, а не спекулировать на национальном праве. Помочь слабым стать сильными.

Допускаю, что такие предложения воспринимаются довольно фантастическими идеями в условиях мирового коллапса. Однако надеюсь, что любая фантастика оживает с первого кирпича, заложенного в фундамент будущего строения.

Ключевые слова: суверенизм, «черные дыры», суверенитет, национализм, агрессор, фантастика, война.

Вступ

Ознаки суверенізму вкраплені в глибоку історію перших продержавних формувань людства. Найяскравіші його варіанти, на наш погляд, простежуються в історії давньої Греції – у системі остракізму. Повертаючись до нашого часу, зазначимо, що суверенізм як явище розповсюдився в міжвоєнний період і посилився із завершенням Другої світової війни. Відповідні умови для його розвитку, як припускаємо, було закладено в міжнародні відносини з перших кроків творення універсальної Організації Об’єднаних Націй. Отже, із завершенням війни і перших святкових переможних залпів, що знаменували перемогу над фашизмом, дві світові потуги СРСР і США чітко заявили про переділ світу за власними сценаріями. Сценаріями, які іноді збігалися в своїх координатах і рясніли тотожними засобами реалізації.

Суверенітет довгі роки вважався вищою ланкою розвитку державності і встановлених міждержавних відносин. Ця система гарантувала територіальну цілісність, невтручання у внутрішні справи, визнання прав осіб, що проживають на цій території, право вибору економічної моделі розвитку, позитивний імідж. Однак, зазначені положення були прописані на папері і закріплені міжнародними документами. Суверенітет скоріше являв собою правову норму, ніж систему практичної реалізації. Дозволити собі мати цілісний суверенітет мали можливість лише провідні, сильні, ядерні держави, які за всякої слушної нагоди попирали суверенітет інших держав, не таких сильних і не таких спроможних. Система суверенітету певним чином виконувала захисну роль в міжнародному житті, була стримуючим чинником проти загарбання і попрання гідності держави, а також певним табу від зовнішнього втручання.

Суверенізм, за нашим припущенням, можна розглядати проявом хибної еволюції суверенітету, фактично його прорахунків або «хвороби». Суверенізм, як ідеологія суверенності, протистоїть федералізму і наднаціональним об’єднанням. Суверенізм при цьому захищає державу від «розчинення» в інших державах або в іншому вимірі, як, наприклад, в міжнародних понаддержавних об’єднаннях [4]. Сучасні представники і прихильники суверенізму відстоюють конфедеративні об’єднавчі схеми, саме такі, що захищав видатний політик – президент Французької республіки генерал де Голль. Зазначене підтверджується і в сучасних засадах суверенізму – голлізмі із його основним слоганом – «Європа націй».

Етимологія цього поняття ще й досі остаточно не усталена, оскільки в різних країнах присутні диференційні відгалуження суверенізму. Один з аналітиків і дослідників суверенізму Stefano Bellucci підрахував, що в англійській версії цього поняття існує понад 140 різноманітних визначень. На думку цього ж автора суверенізм розділений на правий (представники Німеччини, поміркований) і лівий (представники Франції, що сповідують погляди крайніх марксистів-леніністів, фашистів, троцкистів тощо). Серед лівих – відомі імена: Marine Le Pen у Франції, Salvini в Італії, Kurz в Австрії, Orbán в Угорщині. Всі вони є носіями антиєвропеїстських, євроскептичних та антиміграційних переконань, відповідно яких і здійснюють власну політику. У Великій Британії такий підхід вже відгукнувся Брекзитом. І що є, на нашу думку, цікавим зауваженням, яке пропонує Stefano Bellucci: міжнародні об’єднання створені для реалізації інтересів конкретних країн: Світова організація торгівлі (WTO) – інтересів США, а Європейський Союз – Великої Британії. Водночас в цілому весь сувереністичний рух спрямований проти глобалізації [5].

Особливо міцну підтримку і пильну увагу суверенізмові надають і приділяють французькі політичні кола, що під голістською риторикою намагаються популяризувати сувереністичні засади розвитку світу і зокрема європейської його частини [6].

Звідки прийшов суверенізм і де народився? Тут ми спостерігаємо за цікавим феноменом: суверенізм вперше заявив про себе в Африці, а саме – у французькій колонії Алжирі наприкінці 1950-х років [7], коли франкомовна частина переважно з мішаних родин цієї країни виступила проти політики генерала де Голля, який вирішив надати суверенітет цій французькій колонії (1956) [8]. У 1980-х з новою силою вибухнув у канадському французькому Квебеку і пізніше вже остаточно закріпився у Франції. Основним кредо французького суверенізму стала реалізація соціальних програм розвитку держави, тобто моделі, яка протистоїть вільному ринку та індивідуалізму (США) [9]. Нині зустрічаємо різновиди суверенізму в Каталонії та Басконії в Іспанії, які вважаються переважо соціалістичними, а шотландський варіант має націоналістичне британське забарвлення і нашарування. Провідними ідеями згаданих відгалужень є невтручання держави у розвиток економіки, просування ідей неолібералізму та консерватизму. Із часом суверенізм набув ознак популізму: рекламує розвиток держав-націй, які закриватимуть і відкриватимуть свої кордони, коли вважатимуть за потрібне [10]. Нині прихильники суверенізму переважно апелюють до незалежності держави, до збереження її ідентичності, її обличчя.

Що отримали інші країни, які вижили в пожежі війни? Як було записано в Статуті ООН, всі народи миру одержали свободу, незалежність, мир і права людини. Українці вправі пишатися своїми представниками – провідними ученими: істориком М.Петровським, біохіміком О.Палладіним, дипломатом Д.Мануїльським, які творили преамбулу і перший розділ тексту Статуту ООН (Чекаленко 2005: 297–298). Водночас в цей документ ще тоді було закладено міни уповільненої дії – глибоке протиріччя, а саме принцип права народів на самовизначення і право держави на унітарність і територіальну цілісність (Устав 1995). Чи не помітили учені цієї недоречності, чи не хотіли помітити? Відповідь лишається за лаштунками.

Можливо тому у більшості випадків Організація забезпечувала інтереси основних провідних дрежав. І сьогодні ООН виконує переважно посередницькі функції: не втручається в мінімальні конфлікти, а здебільшого розглядає значимі зіткнення, пов’язані з індикатором жертв. Якщо кількість жертв перевищуватиме 1000 осіб, тоді можна впритул зайнятися таким конфліктом, назвати його війною і подумати щодо «блакитних шоломів». Хоча, якщо візьмемо за приклад українські реалії, то кількість наших жертв у війні перевалила далеко за тисячу, однак Організація є безсилою застосувати механізм покарання агресора…

І вже зовсім застарілими виглядають статутні положення ООН щодо «управління територіями, народи яких не досягли ще повного самоуправління», а також твердження про «створення міжнародної системи опіки для управління» деякими територіями (Устав 1995 2). Водночас зазначимо: оскільки іншої альтернативи системі міжнародної безпеки в межах hard power і soft power немає, то посилювати або відновлювати на нових засадах відомий механізм ООН ніхто не візьметься.

Суверенітет довгі роки вважався вищою ланкою розвитку державності і певним табу від зовнішнього втручання, у той час як суверенізм, за нашим припущенням, можна розглядати проявом хибної еволюції суверенітету, фактично «хвороби» суверенності. Суверенізм і виглядає, як певний різновид суверенітету, скоріше – прихована історична похибка, однак ми всі на теперішній стадії розвитку маємо захищати суверенітет наших держав від можливого хаосу. «Суверенні та незалежні країни – це єдиний засіб, де свобода будь-коли збереглася, демократія будь-коли тривала, або світ колись процвітав», – заявляв американський президент Трамп у своєму зверненні до Генеральної асамблеї ООН у вересні 2018 року. «І тому ми повинні захищати наш суверенітет і перш за все нашу заповітну незалежність» (Sovereignty 2019).

Огляд літературних джерел

Ознайомлення з сучасною науковою літературою про суверенітет і суверенність підтвердило авторське припущення, що питання суверенізму для більшості вітчизняних дослідників за деяким виключенням (М.Минаков 2016) виявилось проблемою Terra incognita – полем новим і невідомим. У цій площині превалюють роботи зарубіжних авторів, перші з яких перекладалися з російської на українську мову і виходили з-за матеріальної обмеженості невеликими накладами вже в незалежній Україні (Kupchan Ch 1998; Hedley Bull 1985; James N. Rosenau 2005; Buzan Barry 2004; Freyberg-Inan Annette 2004). Автори аналізують питання походження суверенітету, розкривають його сутність, порівнюють інваріантри його застосування. Певний інтерес викликають розвідки про еволюцію суверенітету, в яких присутня критика цього явища та механізма його реалізації (Galtung Johan 2004; D. Thompson 2019; Бзежинский З. 1994; Martti Koskenniemi 2011).

У вітчизняній літературі питання суверенітету розглядалися переважно політиками і законодавцями вже в часи становлення незалежної України (з 1990 р.), оскільки в СРСР право суверенітету мала тільки одна держава – Радянський Союз, а не республіки…

Перший державний документ України цього спрямування так і називався «Декларація про суверенітет» (Декларація 1990). І хоча Декларація сьогодні не є чинним документом, однак вона заклала засади державної незалежності і суверенності української держави, а її тексти пізніше були включені до інших законодавчих актів (Закон 2003). Із подальшим нарощуванням правової і законодавчої бази з’явились нові розробки за цією тематикою, які було покладено в основу реформ в галузі освіти і науки, написання нових підручників з питань права і законності, історії розвитку української державності та історії України, а також підручники і посібники з суспільствознавства, яке еволюціонувало у….політологію. При цьому нагадаємо, що політологія як наука, в СРСР була заборонена, як буржуазна, і дозвіл на розвиток (неофіційно) отримала тільки з 1992 року.

Перші розробки з міжнародного права, присвячені державним справам, також не обійшли увагою питань суверенітету, оскільки про суверенізм в ті часи не йшлося. Для вищої і середньої школи та громадськості України було опубліковано офіційні документи, підручники і посібники, роботи іноземних авторів, де вже українською викладалися основні складові заданої теми (Муравйов В.І. 2002; Теория 2002; Бзежинский З. 1994; Bull Hedley 2002; Galtung Johan 2004; Топорнин Б.Н. 1999; Хардт М., Негри А. 2004).

Поступово побачили світ наукові розвідки українських дослідників присвячені суверенітету, що поза статтями і монографіями були підтверджені дисертаційними дослідженнями (Задорожній О.В. 2014; Л.Чекаленко 2005, 2007). Розробка згаданих питань активізувалася внаслідок агресії Росії проти України (Антонович М.М. 2014). При цьому зазначимо, що дослідження правового спрямування розглядають суверенітет з точки зору міжнародного права та його застосування на практиці (Сироїд Т.JI. 2018; Скринька Д.В. 2010; Козак Л. 2002; Жуано Даніель 2006; Noam Lubell 2011; Marko Milanovic 2013).

Політологічний аналіз взаємодії суверенітету/суверенізму і наддержавності міжнародних структур вперше був запропонований в розрізі опанування і усвідомлення безальтернативності для України євроінтеграційної та євроатлантичної моделей розвитку. Зазначені дослідження були дотичні до розробки проектів законодавчих актів України щодо національної безпеки і співробітництва з ЄС та НАТО.

Аналіз існуючої за тематикою літератури приводить до висновку, що переважна більшість авторів розглядають суверенізм за його результатами, які зведено до появи невизнаних самопроголошених держав. Інші ж питання, породжені суверенізмом, переважно залишилися поза увагою науковців.

Дискусія.

Відсутність громадяського суспільства

Авторське спостереженняполягає в тому, що запроваджений після Другої світової війни світовий порядок в міжнародних відносинах тримався на суверенізації держав, де сильні надавали підтримку слабким за певні привілеї, а слабкі намагалися знайти захисника свого суверенітету або серед провідних світових лідерів, або в міжнародних організаціях.

Механізмом захисту суверенітету «знизу» має виступати громадянське суспільство. Однак ми наштовхуємось на наступну проблему: а чи існує в пострадянських суспільствах повноцінне громадянське суспільство, або це є тільки побажанням політологів? Практика політичного життя в пострадянському регіоні доводить, що наявність усталеного громадянського суспільства в пострадянських державах, і зокрема в Україні, уявляється поки що віддаленою перспективою і не є підтвердженою сьогоденною практикою буття. Те, що ми бачимо в Україні, має тільки назву «громадянське суспільство» і є ще далеким до кінцевого варіанту, який би відповідав всім критеріям цього повноцінного творіння. Упевненість в наявності громадянського суспільства поступово тане із збільшенням відстані від столиці до окраїн. Українське суспільство й нині перебуває на перехідній стадії від «совєтікуса» до «цивілізуса». Суспільство вже начебто і не є радянським, однак і цивілізаційним – громадянським його ще не назвеш.

Отже, витоки появи суверенізму, на нашу думку, слід шукати в «чорних дірах» суверенітету, в його колишній силі і сучасній слабкості, в його історичній недієвості і туманно окресленому майбутньому. У відсутності громадянського суспільства. Згадаємо невеселий досвід суверенних європейських країн середнього економічного рівня, які не змогли захистити себе. Не заглиблюючись в сиву давнину, нагадаємо про загарбання Радянським Союзом суверенних територій Румунії і Польщі напередодні ІІWW, радянські «ігри» з суверенітетом через нейтралітет з Австрійською Республікою; загарбання часток української території з наступною роздачею Молдові, Польщі, Росії; гру «кримським м’ячем», Угорську революцію, тодішню СФРЮ і т. п. Далі – країни Азії і Африки, де СРСР «будував» соціалізм (тодішні Камбоджа, Куба, Вьєтнам, Лаос, Єгипет, Афганістан тощо).

Від СРСР не відставав і західноєвропейський світ, який розчавив тодішню Чехословаччину, долучився до «скальпування» Німеччини, зганьбився колоніальною політикою і вже зовсім перекреслив власний імідж подіями в югославському Косові. Чи завершився процес приниження суверенних держав? Як бачимо, приниження пояснюється (випробовується) суверенізмом і триває й досі. Росія розрізала Грузію та Україну, ділить з Туреччиною Сирію, створює штучні анклави та ексклави, шантажує Білорусь…

У світовому вимірі на одному полюсі формується постіндустріальне суспільство, а на іншому – у ХХІ столітті (!), як заявляє Статут ООН, існують напівколоніальні, так звані «підмандатні» території, «народи котрих не досягли ще повного самоуправління» (Устав ООН 1995), і які потребують міжнародного управління. Як бачимо, навіть в Статуті універсальної організації до цього часу присутні настанови колоніальної епохи. І, як не дивно, таке всіх влаштовує! Отже, процес попрання суверенності триває.

В ситуації, що склалася, чому б напів-розвинутим територіям з їхніми напів-розвинутими керівниками не створити і собі окрему державку? Тому по всьому світові, як гриби після дощу, виникають/зникають самопроголошені країни, неспроможні не тільки до самостійного економічного і політичного розвитку, а й недолугі навіть до створення власного адміністрування. Проголошені ДНР і ЛНР, що зникли, Придністров’я, Нагірний Карабах, Осетія і Абхазія (список можна подовжити), що не тільки «доять» своїх спонсородавців, а й намагаються залякувати весь світ або тероризмом, або шантажєувати заявами про об’єднання всіх цих рудиментів в єдине ціле…

“Faled states” як джерело суверенізму.

Про суверенітет теоретики і політики біполярної доби майже одноголосно заявляли: суверенітет – вища форма існування державності, яка береться самою державою або надається «навічно» іншим потужнішим державним утворенням. Суверенітет – та форма державного існування, яка покликана зберігати територіальну цілісність і захищати від зовнішнього втручання, у той же час і від внутрішніх негараздів. Як часто ми чули про закріплений в засадах міжнародного права здавалось неруйнівний постулат: суверенітет – захисний механізм від агресора, табу для загарбника тощо (Шестопал С.С., Турянская Е.С.; Сергунин А.А. 2010; Конышев В.Н. 2014; Claus D. Zimmermann; Jorge E. Núñez Taylor 2017). Складається враження, що автори видавали бажане за дійсність.

Нині ми всі переживаємо перехідний період зародження нового, а це завжди болісний і тривалий процес. І не тільки. Цей процес є ще й небезпечним. Як свідчить історія, під час ламки міжнародних усталених схем відбувалися світові війни і локальні зіткнення, які змітали з лиця землі мільйони людей і нищили економічний потенціал.

Таким чином система стримувань і противаг дала тріщину. Тобто система, яка була втіленням на практиці добре відомої з перших курсів вишів теорії політичного реалізму Ганса Моргентау та його учнів (Hans J.Morgenthau1985). Поки превалювала сила – сила керувала процесом, відбувався тиск суверена на державу, через силу контролю, залежності, силу управління і військову міць. Про суверенізм практично не згадували та й він і не був затребуваним. Тільки сила послабла – суверенізм нагадав про себе. І переважно в неспроможних державах, які стали чудовим підґрунтям для впровадження і виправдання суверенізму.

Для визначення держав, що занепадають (“faled states”) застосовують такі поняття, як «крихкі держави», «слабкі держави», «нестабільні держави», «бідні держави» тощо, при тому всі визначення застосовуються як синоніми. У доповіді британського Інституту зарубіжного розвитку щодо неспроможних держав зазначається, що термін «крихка держава» (“fragile state”) немає чіткого визначення. З одного боку, цей термін використовується як для визначення функціональності держав, так і для визначення наслідків неспроможності держави. Тобто визначення проблем, що створюють ці держави, такі як загрози для глобальної безпеки або проблема біженців (Donors 2006). Крім того оцінюється рівень неспроможності, за яким слабкі держави розподілені на низку відповідних груп. Так склався «Індекс неспроможних держав» (The Failed States Index 2011; Fragile States Index 2019).

До першої групи потрапили держави, що не можуть виконувати більшість своїх функцій, як, наприклад, Сомалі. До другої групи належать держави у стані занепаду, які поводяться таким чином, що спричинюють конфлікти. До третьої групи належать держави-вигнанці (‘rogue states’). І, нарешті, існують держав , які повністю або значним чином нежиттєспроможні. Саме на території цих держав з’являються різноманітні непідконтрольні анклави або анклави під контролем польових командирів. Типовим наочним прикладом неспроможної держави вже тривалий час є вже згадана Сомалі. У цьому ж напрямі прямують Демократична республіка Конго, Гвінея та Судан.

Загрози, що несуть подібні держави, і у першу чергу тероризм, турбують найрозвинутіші країни світу. Найактивніше цими питаннями переймаються адміністрації американських президентів. Так, за часів Клінтона був розроблений «Проект з розробки стратегій для держав, що занепадають, неспроможних держав та держав, що відновлюються» (1994 р.). Пізніше цей проект подовжувався «Центром інституційних реформ та неформального сектору» (IRIS) Університету штату Меріленд та Університету Джорджа Мейсона за фінансування USAID. (Васильєва Марія 2011; Framework for the Assessment).

Роль особистості в суверенізмі

Пусковими механізмами до занепаду держав і появи анклавів, як перших проявів суверенізму, виступають конкретні суспільні групи і навіть окремі кукловоди, схильні до конфліктів, що повною мірою використовують владні прорахунки: політичні репресії, високий рівень корупції, бідність, низький рівень освіти, релігійні конфлікти, набутий досвід громадянських конфліктів тощо. До того ж і зовнішнє втручання може бути спусковим чинником, хоча його не завжди враховують при дослідженні цього явища. Слід визнати, що ставлення до ролі особистості поступово змінюється: від піднесення до визначального чинника будь-якого револту – до неказистої ролі забуття. Сьогодні особистість у будь-яких заворушеннях повертається на своє почесне місце.

Пригадується, як століття тому теоретики двох шкіл – англо-американської (політичні реалісти) і французької (ідеалісти + ) ламали списи щодо питання: кому надавати міжнародно-правову суб’єктність. Французька школа соціології наполягала на включенні до списку «щасливчиків» окремих особистостей (типу, Сороса, Гейтса та ін.), тобто найвпливовіших осіб, які можуть за пару годин перевернути усталений світ: обвалити ринок, зламати прийнятні устої тощо. Проти цієї ідеї жорстко виступили американці, оскільки на їхнє переконання, окремі особистості можуть «неправильно» скористатися наданою суб’єктністю і нанести шкоду світовій спільноті. Тому й до сьогодні класична формула носіїв суб’єктності надається державам (перша лінія), міжнародним організаціям (другий список) і фінансово-промисловим групам.

Минув час і знову постало питання змінити парадигму міжнародного буття. В окремих мільярдерах є все, окрім міжнародної суб’єктності. Нині вони пишаються досягнутим власним станом, що міститься в формулі: «Тоді ми виконували». Сьогодні, навпаки – «виконують вони». Тепер, коли Тім Кук чи Марк Цукерберг приїжджають до Парижа, саме вони вирішують, кого зустрічатимуть з французьких політичних діячів. І все ж метою цих західноамериканських гравців є не просто захищати свої економічні інтереси, а й пропагувати власне бачення світу, що базується на власних цінностях.

Інший приклад стосується діалогу між ФБР та Apple у справі Сан-Бернардіно, коли перший просив інструменти для прочитання зашифрованих повідомлень на iPhone одного з двох терористів, що розстріляли 14 осіб. Apple відмовилась надавати доступ до своїх смартфонів, посилаючись на ризики для конфіденційності своїх клієнтів. Apple пишалася захистом основних прав, таких як право на приватність розмов, тим самим виступила проти американської держави. Отже, ідея про те, що завдяки технологіям приватні гравці зможуть вигідно замінити державу та її державні служби у функціях, які вони традиційно виконують, стає все більше популярною (Gilles Babinet 2019). І саме такі особистості роздмухують суверенізм, що надає їм додаткових статків і привілеїв.

Низка прикладів щодо посиленого впливу суверенізму пов’язана з частково визнаними самопроголошеними державами. Це і Косово, і Чечня, і Татарстан, колишні ДНР та ЛНР. До цього списку намагався потрапити «а-ля самостійний» Крим (але не встиг). Аналізуючі події щодо появи подібних утворень, приходиш до висновку: зазначені сувереністичні проблеми на пострадянському просторі породжені Росією, яка має нести відповідальність за наслідки подібної політики (Gilles Babinet 2019). В інших регіонах світу наявні власні доморощені гравці.

Криза

Наступну причину посилення суверенізму вбачаємо в кризах. Криза завжди викликає руйнацію. Криза в політиці, економіці, ідеології, культурі…, врешті «криза в головах». Світова економічна криза затягнулася на невизначений час. В результаті кризовий стан економіки загострює соціальну ситуацію, а погіршення соціальної ситуації в будь-якій країні загострює негативне ставлення до влади, що часто фокусується на етнічному факторі, оскільки набагато легше роздмухати «пожежу» на етнічному ґрунті, ніж на політичному. Національне питання, етнічна диференціація є доволі вразливою і тонкою субстанцією, яка чутливо реагує на будь-які негаразди, викликані як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками. Підґрунтям такого стану є, переважно, невирішені питання із забезпеченням повноправного розвитку національних меншин, непродумана політика титульної нації щодо них, історичні образи, що починаються з давніх штучних територіальних переділів, а також історичні недоопрацювання і помилки попередників.

Етнічні спалахи протистояння виникають в тих суспільствах, де державотворення зростало переважно на поглинанні чужих територій, штучному насильницькому приєднанні інших народів – представників інших цінностей та інших цивілізацій. Загарбницька політика, поведінка повновладного господаря на загарбаних землях, обмежена свідомість власника складалася століттями, формуючи глибокі корені антагонізму: неприйняття масами владного істеблішменту, стійку ненависть до експлуататора, історичний код протистояння і боротьби за незалежність.

І в умовах наданого історією шансу, в умовах «відкритого вікна» – вдалого збігу обставин / пазлів, що склалися найкращим способом для досягнення успіху – частіше відбувається прояв і реалізація сувереністичних нахилів, вибухів непокори, соціальних революцій, жорстких протистоянь, війн етносів тощо (Richard Ned Lebow 2007)

Отже, щоби осягнути феномен суверенізму, необхідно опанувати феноменом суверенітету, який є владою contra держави. Виникає питання щодо сутності суверенітету: над ким вища влада? Над противником? Ні. Суверенітет – вища влада над співогромадянами. Якщо прискіпливіше подивимося на таке явище, як суверенітет, то спадає на думку, що він штучно був запроваджений (розроблений, створений) для влади над власним народом. Нагадаємо, що історія суверенітету бере початок з влади одного – можновладця. Та й походить поняття «суверенітет» від сузерена, суверена, тобто монарха, що відповідає за піддану йому територію, за своїх громадян-підданих, що на цій землі існують. Отже, суверенітет править тими, хто складає суспільство. Вірогідно тому механізм суверенітету, як необхідний (каральний) апарат було піднесено до високого рівня міжнародно-правових норм і закріплено у відповідних міжнародно-правових документах.

Слабкість суверенітету як джерело суверенізму

Чи убезпечив суверенітет безпеку країнам? Суверенітет бере свій початок з Вестфальської системи міжнародних відносин із завершенням тридцятилітньої боротьби з релігійними догмами за світськість і незалежність європейських держав. Користуючись нагодою, висловлюємо через віки глибоку подяку дипломату, ученому-правнику Гуго Гроцію, завдяки винаходу і дослідженням суверенітету якого (морське право тощо) цей феномен було закладено в тексти Вестфальського миру 1648 року (Оснабрюкський та Мюнстерський договори). Світські монархи залюбки скористалися таким нововведенням, оскільки отримали юридичне підтвердження власних прав. Хоча, не зважаючи на його появу, війни тривали, тривало і протистояння – перманентна боротьба за переділ територій, за переділ світу. І кожного разу суверенітету як захисній системі завдавали глибоких ударів, від яких його засади хитались і підломлювались.

Серед різноманітних історичних прикладів запуску механізму суверенного захисту вражає один, призабутий сучасними дослідниками: захист суверенітету через нейтралітет. Це одна з трагічних сторінок Угорської революції 1956 року, коли прем’єр повсталої країни викладач-економіст Імре Надь з метою убезпечити суверенітет своїй Угорщині терміново звертається до ООН із закликом надати угорцям статус нейтральної держави (Чекаленко 2016). Прикладом для угорців стала сусідня Австрійська Республіка, яка застосувала подібний варіант задля виведення радянських військ зі своєї території (1955). Таким кроком цей мрійник надіявся нейтралітетом зупинити радянську загарбницьку машину. Наскільки пригадується, ООНівську комісію з зазначеного питання очолював представник США. Важко спрогнозувати, як би склалися події того часу, якби не паралельні паралелі міжнародного буття, які іноді пересікаються: Єгипет, Суецька криза. Американці все поставили на кону, щоби досягти переваг у багатому на енергоресурси арабському регіоні…, і прорахувались. Не допомогли угорцям, віддавши їх на відкуп Сталіну і яких в результаті розчавила радянська нищівна машина. Водночас не досягли відчутного успіху і в Єгипті…

Наддержавний механізм міжнародних організацій (далі – МО) сприяє сувренізмові

Зрозуміло, не всіх, однак для України – найважливіших – Європейського Союзу і Північноатлантичного Альянсу. З формально-правових позицій серед ознак наднаціональності, властивих ЄС, можна виокремити: право на втручання у питання, належні внутрішній компетенції держав відповідно до конституції; покладання широких повноважень у створенні правил і контролю за їх виконанням на міжнародних службовців; право своїми рішеннями зобов’язувати й надавати право фізичних і юридичних осіб державам-учасницям тощо. Так¸ в офіційному документі США читаємо: «Питання суверенітету виникають, якщо МО узурпують повноваження самоврядних націй. Наприклад, Міжнародний кримінальний суд намагався встановити юрисдикцію щодо громадян держав, які ніколи не погоджувались із статутом суду (Sovereignty 2019)

Питання щодо несумісності наднаціональних функцій МО з принципами дотримання державного суверенітету і невтручання у внутрішні справи держав-членів дебатується ще й досі. Так, науковці Євросоюзу дійшли консенсусу, що суперечностей між основними принципами міжнародного права і членством держави в наднаціональних організаціях не буде тоді, коли статути організацій передбачатимуть добровільний вихід з організації. Зауважимо, що протягом своєї новітньої історії українська держава всіляко намагалася відсторонитися від участі в подібних організаціях, яким були властиві елементи наднаціональності. Про це, зокрема, йшлося під час вирішення питань щодо структур СНД (Організації Договору про колективну безпеку, прикордонних військ, на першому етапі в Міжпарламентській асамблеї СНД). Така позиція пояснювалась небажанням «поділитися» суверенітетом. Про неучасть у будь-яких наддержавних формуваннях, а також позаблоковий статус йшлося на той час і в державних документах України (Закон України 2010).

З часом концепція державного розвитку зазнала певної еволюції, з’явилися зміни у трактуванні понять суверенітету. Визнання правомірності наднаціональності деяких міжнародних організацій має й конкретні наслідки для держави, що їх визнає. З огляду на зазначене демократизація українського суспільства та держави в цілому передбачає глибоку реструктуризацію всієї законодавчої і судової системи, соціальної сфери, а також проведення різноманітних реформ (Закон України 2018; Постанова 2019).

Антисуверенізація: держава – МО

Чи можна виміряти взаємодію суверенної держави з міжнародними утвореннями в плані антисуверенізації?За нашими дослідженнями, рівень взаємодії суверенітету і наддержавного механізму МО вимірюється часткою компетенцій держави¸ переданих нею МО (Чекаленко 2013 3, 298-302). І чим така частка менша, то суверенізмпосилюється врази. Правосуб’єктність МО залежить від волевиявлення держав-членів, від визначення мети МО, компетенції, повноважень, характеру рішень, що приймаються, структури органів та інших параметрів. Під час створення МО держави виступають як суверенні і рівноправні, утворюючи організацію на основі міжнародного договору. На всіх етапах цього процесу взаємодія держав має координаційну, горизонтальну природу і є взаємодією суб’єктів однакового рівня.

Набуття статутом МО чинності призводить до доволі серйозних наслідків, головним з яких є поява нового суб’єкта міжнародного права, який не тотожний державам, що його створили. Утворена державами організація розпочинає своє власне життя, часто не залежне від волі і прагнень окремих її учасників, але водночас ця організація не володіє суверенітетом. Вона лише має обсяг повноважень, необхідний для її функціонування.

Передача ж суверенних компетенцій послаблює державу і часто спричинює розвиток незворотніх процесів, зокрема і суверенізму. Як доводив американський дослідник Gilles Babinet: «Деякі передачі суверенітету іноді здійснюються за чіткої підтримки державних установ» (Gilles Babinet 2019).

Яким чином можна запобігти суверенізму?

1. Одним з варіантів гальмування подібного сценарію може бути відмова від участі в МО. Однак, слабкі держави з огляду на власну неспроможність не можуть собі дозволити подібного варіанту. Спостерігаючи за сучасними подіями, приходиш до висновку, що захист слабкої держави можливий лише через інтеграцію з розвинутими країнами, міжнародними структурами, які можуть взяти на себе відповідальність за партнера. Таким чином, безпека України може бути забезпечена колективною системою захисту, що нині реалізується через співробітництво та інтеграцію із світовими і регіональними європейськими і світовими структурами безпеки, а також через розбудову власних сил захисту. Водночас, процес становлення безпекового простору Європи є доволі складним явищем. Європейська система безпеки формується понад 70 років, однак з-за викликів інваріативних загроз кінцевої мети поки не досягнуто.

2.Відкинути інші подразники, як наприклад реалізація теорії демократичного миру, заявлена американським президентом Дж. Кеннеді (1964). Сутність її на перший погляд є доволі привабливою: протистояння війнам через побудову світу на засадах демократії. Переконання в тому, що демократичні держави НЕ воюють, і як висновок – всі країни мають бути демократичними. Як бути з тими, хто не відповідає критеріям демократичності? Такого суб’єкта міжнародного права провідні країни світу фактично силоміць «зроблять» демократичним. Прихильники таких поглядів підтримують право гуманітарного втручання у випадку з проблемними державами (failed state); вітають сценарій, реалізований в Косово і схвалюють силовий лівійський проект.

Гуманітарне втручання силовими потугами ХХІ ст. розглядається чи не єдиним ефективним засобом захисту населення від проявів геноциду влади, що і використовується ними як привід для втручання у внутрішні справи держав. Таким чином суверенітет поступається суверенізмові.

3. Використання важелів історичної пам’яті, вплив якої дається взнаки через кілька поколінь (Чекаленко Л. 4 2019). У зв’язку з зазначеним, чи не є «оксамитове» розлучення Чехії і Словаччини проявом суверенізму Чеської республіки?

Нещодавнє утримання в покорі соціалістичного табору перекреслило позитивне налаштування до України і українців з боку угорців (1956) і чехів (1968), оскільки українці були в складі радянської армії; неприйняття українства викликає фантомне протистояння в Польщі (Волинь, Вісла…). Суверенізм найяскравіше виявився в Сербії і переміг в колишній Югославії, розсипавши цю квітучу країну на низку міні-республік, дехто з яких і досі перебуває в кризовому стані; зіграв на руку в югославському Косові; відкраяв півострова у Греції через турецький гамбіт; а в Україні захопив Острів Крим і простягнув руки до промислових Донецької та Луганської областей…

4. На завершення додамо: в діяльності неурядових організацій також вбачаємо засіб реалізації суверенізму (Wendell L 1944; Gilles Babinet 2019).

Суверенізм став небезпечним викликом сьогодення. Ця хвороба нереалізованих політичних амбіцій, що вийшла за межі однієї держави і розповсюдилась світом, руйнує усталені норми, традиції і стабільність. І думка Дж. Пальмерстона як ніколи підтверджує перемогу суверенізму сучасного дня. Так, красиво заявлено про те, що в (тодішній) Англії немає вічних друзів, ані вічних ворогів, а є тільки вічні інтереси… От саме ці інтереси і розвалюють Європейський Союз, в якому Велика Британія виступила як руйнівник цього європейського дітища.

Отже, на вічне питання: хто винуватий? Начебто ми частково відповіли, а от на питання: що робити? Відповідь складніша. Як нам видається, найкращий спосіб протистояння суверенізму – стати сильними. Взяти за кредо ідею видатного творця Німеччини Отто фон Бісмарка: найкращим подарунком для держави є сила, є її армія, армія, яка вміє захищати.

На завершення наведемо думку Понтифіка: «Популізм це в своїй основі теж саме, що і суверенізм, який «завжди закінчується погано» і «спричиняє війни». Понтифік акцентує увагу на різниці між суверенністю та суверенізмом.

Популізм, який понтифік називає «політикою на показ», додає у наш нинішній політичний клімат «страх, який означає маніпуляцію громадянами, створення агентів ксенофобії та расизму, терор, який посіяний на периферії світу». І далі: «Люди є суверенними (вони мають власний спосіб мислення, відчуттів, вираження себе) у той час, коли популістська діяльність спричиняє форми суверенізму. Цей суфікс “ізм” ніколи не є чимось хорошим» (Папа Франциск 2019).

Короткі висновки

1. Суверенізм є новітньою (хоча зі стажем) формою суверенітету. Будь-яке соціальне явище має розвиватись, еволюціонувати. Так і суверенітет, який є застарілою формою державного буття, шукає нові варіанти розвитку. Думка про те, що суверенізм з’явився тільки в ХХІ столітті, є далекою від істини, оскільки суверенізм існував і раніше. Тільки не називався суверенізмом. Революційні перевороти, країни-агресори, країни-загарбники, які тільки у війні бачать сенс власного існування, хворіють суверенізмом. Прихід соціал-нацизму до влади розглядаємо також проявом суверенізму. Чи будемо нагадувати про результат?
2. Ми визначили суверенізм «чорними дірами» суверенітету. Чорна діра має два виміри: шлях до нового – до відкриття і шлях в нікуди – в забуття, до знищення.
3. Суверенізм можна розглядати як варіант послаблення суверенітету і як варіант посилення суверенітету. Погоджзуємось з точкою зору дослідника Марті Коскеннємі (Martti Koskenniemi 2011): породження суверенізму – результат послаблення суверенітету, що виявляється в неспроможності утриматися в прийнятній системі міжнародних координат. «Реалізація прав людини під військовою окупацією» – цей варіант суверенітету, що практикує Росія, дослідник називає «функціональним інтервенціонізмом».
4. Суверенізм – полюбити себе, дозволити вийти за межі дозволеного. Нехтувати правилами спільноти, зневажати права іншого.
5. Як наслідок: суверенізм породжує нарцисизм – самолюбування¸ що в міжнародних відносинах призводить до небезпечних вчинків (демонстрація сили, шантаж, блефоризм тощо).
6. Суверенітетом торгували і торгують: президент Росії Борис Єльцин у свій час звернувся до губернаторів Російської Федерації: беріть суверенітету, скільки зможете проковтнути! Гасло президента реалізували на практиці: спрацював суверенізм. Результат: боротьба республік за суверенітет – Ічкерія, Башкортостан, Інгушетія, Якутія тощо. Результат – центральна влада Росії посилилась; всіх учасників суверенізму фізично і морально знищила, хоча ідеї залишились.
7. На запитання: чи можуть норми міжнародного миру і прав людини вижити в світовій системі винятковості. Відповідь: вижити зможуть, якщо приймуть суверенізм таким, яким він є.
8. Суверенізм призвів до кривавих війн в різних регіонах світу. Наслідок – поза людськими жертвами і руйнацією економічного потенціалу, масова міграція населення, засобів протистояння якій на сьогодні не існує.
9. Суверенізм, підштовхнутий ззовні, розчавив гідність держав: згадаймо принижену Грузію, Осетію і Абхазію, Нагірний Карабах, Придністров’я, ДНР та ЛНР, Україну.
10. Суверенізм творить нову соціальну ідентичність в регіонах війни, що є поза іншим викликом національній безпеці.
11. Майбутнє: суверенізм несе нестабільність, хаос, зіткнення і людські жертви.

Чекаленко Людмила Дмитрівна, доктор політичних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України, провідний науковий співробітник Державної установи «Інститут всесвітньої історії НАН України», професор Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.