Хоча зараз прийнято говорити про Захід як про єдиного актора в контексті російсько-української війни, ставки насправді суттєво відрізняються на двох протилежних сторонах Атлантики. Очевидно, що якщо Росія досягне успіху в Україні і піде далі, Європа стане полем битви. З огляду на це, з точки зору стратегії безпеки має сенс думати про Європу окремо, а також як про частину ширшого західного світу.
Війна Росії проти України наочно продемонструвала те, що вже давно було очевидним для багатьох дослідників міжнародних відносин, а саме: холодна війна закінчилася понад три десятиліття тому, але залишила Європі архітектуру безпеки, яка поступово занепадала протягом наступних років і на сьогоднішній день є застарілою. Такі механізми, як ОБСЄ та численні договори щодо озброєнь, очевидно, більше не є ефективними. Єдиним винятком тут є НАТО, але альянс не зміг покласти край російській агресії в Україні.
Тому було б помилкою розглядати вторгнення в Україну як ізольовану проблему в рамках стабільного європейського безпекового середовища. Натомість, нинішня війна є, принаймні частково, наслідком відсутності ефективних альтернативних механізмів підтримки європейської безпеки. Ці механізми навряд чи з’являться, якщо Росія продовжуватиме досягати своїх цілей в Україні.
Дехто вважає, що ключ до припинення нинішньої війни полягає не в тому, щоб придушити Росію, а у відновленні взаємної довіри, достатньої для того, щоб повернути на місце інституційні механізми. Однак варто пам’ятати, що численні спроби протягом останнього десятиліття перетворити Росію з ревізіоністської держави на прихильника безпекового статус-кво з тріском провалилися. Хоча ні Росія, ні Європа не зацікавлені у війні одна з одною через Україну, очевидно, що їхні інтереси у сфері безпеки не перетинаються. Тому було б нерозумно припиняти або обмежувати європейську підтримку України на даному етапі.
Нинішній фокус Європейського Союзу на досягненні більшої стратегічної автономії – це не просто відповідь на російську агресію в Україні. Натомість це краще розуміти як частину ширшої тенденції, яка, ймовірно, залишатиметься однією з рушійних сил, що формуватимуть мислення ЄС на довгі роки.
У міру того, як гегемонія США зменшується, автономія у сфері оборони та управління відносинами з ненадійними автократичними режимами стають все більш важливими цілями для ЄС. Такі прагнення неминуче суперечитимуть інтересам Росії, яка зацікавлена в тому, щоб Європа залишалася слабкою і роз’єднаною перед обличчям жорстких загроз безпеці. Іншими словами, якщо ЄС прагне досягти стратегічної автономії, безпекова дилема з Москвою неминуча, незалежно від підходу Європи до російського вторгнення в Україну.
Ширші геополітичні міркування також визначатимуть майбутню еволюцію європейських безпекових перспектив. Ці міркування ще більше підкреслюють важливість подальшої європейської підтримки України.
Хоча ЄС, безумовно, стурбований можливими змінами у безпекових зобов’язаннях США після президентських виборів у листопаді, європейська безпекова риторика щодо ключової довгострокової загрози, яку становить Китай, також може погіршити трансатлантичні зв’язки. Формулювання щодо Пекіна в Брюсселі часто помітно відрізняються від американських яструбів: Європейський Союз офіційно називає Китай «партнером для співпраці, економічним конкурентом і системним суперником».
Тим часом, поки триває російське вторгнення в Україну, Китай використовує війну для розширення свого впливу, виступаючи або в ролі мирного посередника, або в якості інструменту, що сприяє агресії. Незважаючи на те, що зовнішньополітичні підходи Росії та Китаю можуть відрізнятися, обидві країни націлені на підрив міжнародного порядку, очолюваного Заходом. З такою колективною загрозою не можна боротися шляхом поступок в Україні, так само як і стримувати її за допомогою еклектичної та досить м’якої риторики «партнер-конкурент-суперник».