Наближаються президентські вибори, і багато хто задається запитанням, а як вони вплинуть на американську зовнішню політику. Відповідь сповнена невизначеностей
По-перше, хто виграє вибори? На початку літа опитування показували, що Дональд Трамп значно випереджає президента Джо Байдена. Але тепер, коли кандидаткою Демократичної партії стала віцепрезидентка Камала Гарріс, вона, згідно з опитуваннями, трохи попереду. Проблема в тому, що, коли настрої виборців змінюються так швидко, неможливо передбачити, якими вони будуть 5 листопада. Гарріс демонструє вражаючі політичні навички, проте політика в демократичній країні сповнена сюрпризів.
По-друге, іноземні лідери та діячі теж можуть «проголосувати» — у тому сенсі, що їхня поведінка може раптово змінити порядок денний у США та ймовірність ухвалення тих чи інших рішень. Поміркована зовнішня політика, про яку Джордж Буш-молодший говорив під час виборчої кампанії 2000 року, виявилася зовсім не схожа на ту політику, яку він проводив після терактів 11 вересня 2001 року. Хто знає, які сюрпризи можуть готувати Володимир Путін або Сі Цзіньпін.
Ні, звісно, передвиборчі заяви створюють певні уявлення про майбутню політику. Якщо Гарріс переможе, можна очікувати продовження політики Байдена, хоча і з деякими поправками. Вона явно менше орієнтована на просуванні демократії у світі (одна з головних тем для Байдена), і трохи більше говорить про права палестинців. Утім, загалом вона проводитиме ту саму політику посилення альянсів США та зміцнення системи багатосторонніх відносин (мультилатералізм).
Трамп менш передбачуваний. Хоча всі політики спотворюють правду, він виділяється особливо. Важко сказати, які з його заяв можуть стати реальною політикою. Його міркування про односторонні дії та зниження ролі альянсів і багатосторонніх організацій дають нам уявлення про напрям його зовнішньої політики, але конкретні питання залишаються без відповіді.
Спостерігачі часто намагаються поліпшити свої прогнози, придивляючись до радників кандидатів. У Гарріс провідним фахівцем із зовнішньої політики є Філіп Гордон — прагматичний, шанований центрист, який опікувався європейськими та близькосхідними справами у попередніх адміністраціях демократів, а зараз став головним зовнішньополітичним радником віцепрезидентки.
У трампівському таборі важко назвати порівнянну фігуру, хоча преса іноді згадує Роберта О’Браєна, останнього радника Трампа з національної безпеки. Утім, ми точно знаємо, що Трамп шкодує про призначення традиційних республіканців на ключові посади під час свого першого терміну, бо вони обмежували його свободу дій і робили його політику поміркованішою, ніж йому б хотілося.
Варто також відзначити деякі подібності між двома кандидатами. Найважливішою з них є їхнє ставлення до Китаю. Наразі склався широкий двопартійний консенсус, що Китай вів нечесну гру в торгівлі та сфері інтелектуальної власності, і що його наполеглива поведінка у Східно-Китайському та Південно-Китайському морях загрожує американським союзникам — Японії та Філіппінам. Китай багато разів заявляв, що не виключає застосування сили для захоплення Тайваню, який він вважає бунтівною провінцією. Байден багато в чому продовжив китайську політику Трампа, і Гарріс, найімовірніше, вчинить так само, хоча і з деякими поправками.
Друга схожість між кандидатами — їхня відмова від неоліберальної економічної політики. Під час президентства Трампа Америка відмовилася від традиційних республіканських (часів Рейгана) підходів до зовнішньої торгівлі та почала підвищувати мита, а також менш активно брати участь у роботі Світової організації торгівлі. Усе це було зроблено під керівництвом торгового представника США Роберта Лайтгайзера, який зберігає вплив у колі Трампа.
Крім того, Трамп викинув у сміттєвий кошик «Транстихоокеанське партнерство», про яке домовлявся Барак Обама, а Байден нічого не зробив, щоб знову приєднатися до цієї угоди або скасувати запроваджені Трампом мита на імпорт з Китаю. Байден пішов навіть далі і запровадив нові обмеження експорту технологій до Китаю (вони отримали назву «високий паркан навколо маленького двору»). Оскільки Гарріс — із Каліфорнії, і в неї є власні зв’язки з американським техносектором, навряд чи вона знижуватиме цей паркан. А від Трампа можна очікувати лише розширення «двору».
І Трамп, і Гарріс обіцяють збільшити американську «жорстку силу» (військову та економічну) за допомогою інвестицій в оборонний бюджет і оборонну промисловість. Можна очікувати, що обидва продовжать розпочату програму модернізації ядерних озброєнь і сприятимуть розробленню нових видів озброєнь з використанням штучного інтелекту.
Одна з головних відмінностей стосується ставлення кандидатів до Європи. Трамп і його напарник Джей Ді Венс чітко пояснили, що вони мало зацікавлені в підтримці України та НАТО. Трамп стверджує, що швидко закінчить цю війну за допомогою переговорів. Важко уявити, як це можна зробити без радикального ослаблення України.
На Близькому Сході обидва кандидати обіцяють підтримувати безпеку Ізраїлю та його право на самооборону, хоча Гарріс говорить про право палестинців на самовизначення. Ймовірно, обидва підштовхуватимуть Саудівську Аравію до нормалізації відносин з Ізраїлем, і обидва оберуть жорстку лінію щодо Ірану. Утім, Трамп надає мало значення Африці та Латинській Америці, а від Гарріс можна очікувати більше уваги до цих регіонів.
Найбільш радикальні відмінності пов’язані з американською «м’якою силою», тобто зі здатністю досягати бажаних результатів переконанням, а не примусом або грошима. Будучи президентом, Трамп проводив односторонню політику під гаслом «Америка понад усе», і решта країн дійшли висновку, що їхні інтереси не враховуються. Трамп відкрито відкидав мультилатералізм, що найяскравіше проявилося у виході США з Паризької кліматичної угоди та Всесвітньої організації охорони здоров’я. Байден скасував ці рішення, але Трамп, імовірно, скасує це скасування, тоді як Гарріс збереже американську участь. Крім того, у неї вища, ніж у Трампа, ймовірність виступу із заявами на підтримку прав людини і демократії.
Іншими словами, багато чого в американській зовнішній політиці залишиться незмінним, і не важливо, хто переможе на виборах. Однак розбіжності у ставленні кандидатів до альянсів і мультилатералізму істотні — і ця різниця може мати вирішальне значення.
Джозеф Най