Перш ніж Сполучені Штати і Європа в черговий раз помстяться Китаю за те, що він нібито експортує свої надлишкові потужності, дуже важливо зрозуміти вперту, навіть містичну, стійкість китайського експортного джаггернаута. Це було б корисніше, ніж ухвалення поспішних протекціоністських заходів, які лише розпалюють напруженість.
ВАШИНГТОН, округ Колумбія – Торговельні партнери Китаю знову занепокоєні нібито недобросовісною економічною практикою країни. Цього разу увага зосереджена на нібито спробі Китаю експортувати свої надлишкові потужності, особливо в секторах, що розвиваються, таких як електромобілі (EV), і підірвати вітчизняну промисловість у США та Європі.
Але перш ніж світ розпочне наступний раунд дій у відповідь проти Китаю, дуже важливо зрозуміти вперту, навіть містичну, стійкість китайського експортного джаггернаута. Як ми з моїми співавторами задокументували в нещодавній статті, частка Китаю у світовому експорті продовжує стрімко зростати, незважаючи на більш обмежувальні торговельні заходи інших країн та внутрішні дії, які мали б виправити цей дисбаланс. Цей парадокс має серйозні політичні наслідки.
На рисунку нижче показано роль торгівлі у виняткових економічних показниках Китаю за останні десятиліття. З середини 1980-х років до глобальної фінансової кризи (ГФК) 2008 року відношення імпорту Китаю до ВВП зросло більш ніж удвічі – з приблизно 14% до близько 33%. Але баланс поточних операцій Китаю (перевищення експорту над імпортом) коливався від дефіциту в 4% ВВП до профіциту в майже 10%.
Ці два результати відображають відкритість Китаю до зовнішнього світу. Зростання відношення імпорту до ВВП зазвичай є результатом лібералізації торгівлі, включаючи зниження тарифних і нетарифних бар’єрів. Китай, як відомо, позбувся своєї внутрішньої орієнтації після реформ Ден Сяопіна, кульмінацією яких став вступ країни до Світової організації торгівлі у 2001 році.
Водночас зростання позитивного сальдо поточного рахунку можна пояснити агресивною стратегією Китаю з просування експорту, яка полягала в тому, що уряд утримував економіку закритою для притоку іноземного капіталу, а центральний банк викуповував надлишок іноземної валюти для підтримання конкурентного обмінного курсу. Як наслідок, золотовалютні резерви різко зросли, сягнувши піку в 4 трильйони доларів.
Відкритість торгівлі та агресивний меркантилізм сприяли третьому результату: Постійно зростаюча частка Китаю у світовому експорті. Зокрема, його частка у світовому експорті продукції обробної промисловості зросла з менш ніж 1% у 1985 році до 12% у 2007 році, досягнувши астрономічного рівня до 50% у таких секторах, як виробництво одягу та взуття. Іншими словами, торговельна та інші політики сприяли швидшому зростанню продуктивності у виробничому секторі Китаю порівняно з рештою світу.
Зростання китайського експорту та позитивне сальдо поточного рахунку платіжного балансу викликало занепокоєння в Америці та інших країнах, що спричинило низку політичних заходів реагування. По-перше, під тиском США Китай почав дозволяти юаню зміцнюватися по відношенню до долара напередодні GFC. За десять років валюта зміцнилася приблизно на 50%, а профіцит поточного рахунку платіжного балансу країни впав з пікового рівня в 10% ВВП у 2006 році до практично нуля у 2018 році.
По-друге, Китай розпочав масштабне стимулювання в роки після ГФК, фінансуючи бум у сфері нерухомості та інфраструктури. Цей зсув у державних витратах змістив структуру виробництва в бік неторговельних товарів. По-третє, за президента Сі Цзіньпіна Китай почав орієнтуватися на внутрішній ринок, наголошуючи на “локалізації” та “внутрішньому обігу”, що мало на меті обмежити іноземну конкуренцію в китайській економіці. Нарешті, США за колишнього президента Дональда Трампа підвищили тарифи проти Китаю – стратегія, яку президент Джо Байден проводить ще більш агресивно.
Ці заходи – значне і стійке зміцнення валюти, амбітні державні витрати та агресивні протекціоністські заходи – повинні були підірвати конкурентоспроможність Китаю. Інтуїтивно зрозуміло, що сильніший юань і протекціоністський поворот Америки мали б зменшити китайський експорт. І в більш тонкому, але не менш важливому сенсі, китайський протекціонізм і стимулювання повинні були мати такий самий ефект.
Обвал імпорту після ГФК мав би зашкодити конкурентоспроможності експорту, згідно з думкою економіста Абби Лернера про те, що “податок на імпорт – це податок на експорт”. А відносний бум неторговельних товарів, спричинений стимулами, мав би підірвати конкурентоспроможність торговельного сектору через зростання заробітних плат та інфляцію цін на внутрішньому ринку (також відомий як ефект Баласса-Самуельсона). Але нічого цього не сталося. Похід китайського експортного джаггернаута був невблаганним: частка Китаю у світовому експорті промислової продукції підскочила з 12% у період ГФК до 22% до 2022 року.
Зараз профіцит поточного рахунку платіжного балансу Китаю знову стрімко зростає (незважаючи на те, що його приховують недостовірні дані, як показав Бред Сетсер з Ради з міжнародних відносин), а його валюта слабшає. Тиск на США і Європу зростає, змушуючи їх вжити заходів у відповідь.
Але першим кроком має стати розуміння цього парадоксу китайської глобалізації, а саме, чому експорт не піддається коригувальному впливу традиційних політичних важелів. Наприклад, Китай може масово субсидувати свій експорт, але у нетрадиційний або прихований спосіб. Або ж китайські фірми виявилися дуже ефективними, особливо в освоєнні нових технологій у таких галузях, як електромобілі. США і Європа повинні обговорювати ці питання з Китаєм, адаптуючи відповіді до основного діагнозу, а не вживати поспішних протекціоністських заходів, які лише розпалюють напруженість.
Автор: Арвінд Субраманіан – старший науковий співробітник Інституту міжнародної економіки Петерсона та автор книги “Of Counsel: Виклики економіки Моді-Джейтлі (India Viking, 2018).
Джерело: PS, США