Сербія зближується з Росією та Китаєм. Кандидат на вступ до ЄС перебуває на курсі зіткнення з ЄС – Белграду потрібна нова зовнішня політика.
У 2024 році, майже через чверть століття після останнього великого балканського конфлікту, Сербія все ще перебуває під впливом згубної політики колишнього президента Слободана Мілошевича. Ця політика призвела до насильницького розпаду Югославії в 1990-х роках і, зрештою, до втрати фактичного суверенітету колишнього автономного краю Косово. Зовнішня політика Сербії, яка все ще значною мірою продиктована косовським питанням, неминуче ставить Сербію на шлях зіткнення з її задекларованою метою членства в ЄС.
На початку каденції президента Александара Вучича зовнішня політика Сербії все ще характеризувалася балансом між Сходом і Заходом. Однак після сфальсифікованих виборів у грудні 2023 року Сербія все більше зближується з Росією та Китаєм. Хоча зовнішньополітичний підхід Белграда офіційно подається як стратегія захисту національних інтересів Сербії, він передусім слугує забезпеченню власних інтересів правлячої партії – іншими словами, отриманню міжнародної підтримки для того, щоб утримати чинний режим при владі якомога довше. Як і інші міністерства та незалежні державні інституції до нього, зовнішня політика Сербії також була захоплена нинішнім режимом. Дванадцять років правління Вучича показують, що зміна зовнішньополітичного курсу може відбутися лише за нового демократичного уряду.
Для того, щоб створити реальну альтернативу нинішньому режиму, демократичні сили Сербії повинні розробити зовнішньополітичну стратегію, яка зосередиться на чотирьох ключових питаннях: Косово, майбутня інтеграція країни в ЄС, місце Сербії в європейській архітектурі безпеки та відносини з іншими країнами на Західних Балканах.
По-перше, що стосується Косова, то майбутній сербський уряд повинен ініціювати повний перезапуск переговорів з Приштиною про нормалізацію ситуації. Для цього насамперед необхідно припинити постійне брязкання шаблями антиалбанської пропаганди, підтримуваної урядом Вучича. Щоб досягти стійких результатів, переговори про нормалізацію повинні вестися добросовісно і створювати клімат взаємної довіри. На відміну від нинішнього уряду, новий уряд повинен проявляти максимальну стриманість у переговорах щодо можливих націоналістичних зусиль у Косові. Нормалізація також означає дотримання всіх домовленостей, досягнутих попередніми сербськими урядами – іншими словами, що Сербія не заперечує проти членства Косова в міжнародних організаціях, включаючи його майбутнє членство в ЄС.
Ще однією передумовою повної нормалізації є готовність взяти на себе серйозні внутрішньополітичні ризики.
Іншою передумовою повної нормалізації є готовність взяти на себе серйозні внутрішньополітичні ризики. Визнання незалежності Косова де-юре не буде прийнятним для жодної політичної сили в Сербії ні сьогодні, ні в осяжному майбутньому. Тому вимога офіційного визнання незалежності Косова від Сербії була б непотрібним приниженням для країни і стала б постійним гальмом на шляху інтеграції Белграда до ЄС. Це, природно, є величезним викликом для ЄС, який досі дотримувався принципу не приймати нових членів з невирішеними територіальними претензіями і претензіями на суверенітет.
По-друге, ще однією перешкодою для майбутнього членства Сербії в ЄС є її небажання приєднатися до Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС. Сербія залишається ізольованою в Європі і відмовляється запроваджувати санкції проти путінської Росії у відповідь на напад на Україну. Той факт, що ЄС і США мовчки приймають відмову Белграда брати участь у санкціях, пов’язаний насамперед з експортом сербських озброєнь до України. Зовнішня політика майбутньої демократичної Сербії має ґрунтуватися на усвідомленні того, що узгодження із зовнішньою політикою ЄС є не лише формальною передумовою для прогресу в переговорах про вступ, але й необхідною для захисту національних інтересів інших держав. Вкрай важливо уникнути сприйняття Сербії більшістю країн-членів ЄС як “троянського коня” Путіна в Європі.
Якщо Сербія не адаптується до Спільної зовнішньої політики і політики безпеки, їй доведеться змиритися з послабленням своїх переговорних позицій по відношенню до уряду в Приштині. В результаті Белградської угоди переговори про нормалізацію відносин з Косово відбуваються вже не під егідою ООН, а під егідою ЄС. Тому розігрування російської чи китайської карти не принесе користі Сербії, яка продовжує прагнути до вступу в ЄС. Набагато важливіше для Белграда інтенсифікувати відносини зі своїми європейськими та американськими союзниками, багато з яких також є членами НАТО.
По-третє, відносини між Белградом і військовим альянсом є напруженими через бомбардування НАТО в 1999 році. У 2007 році парламент Сербії своєю резолюцією оголосив країну військово нейтральною державою. Час досі не зміг загоїти рани серед населення. Парадоксально, але серби зараз набагато рішучіше виступають проти членства своєї країни в НАТО, ніж це було в роки після бомбардувань. Це пов’язано в основному з тим, що проурядові ЗМІ (які складають понад 90 відсотків преси) постійно бомбардують населення антизахідною пропагандою з моменту приходу Вучича до влади в 2012 році. Як наслідок, молоде покоління є значно більш правим і антизахідним, ніж покоління їхніх батьків.
Ставка на російську чи китайську карту навряд чи принесе Сербії якісь переваги.
На цьому тлі офіційний вступ Сербії до трансатлантичного військового альянсу є політично немислимим, навіть якщо приєднання до блоку може відповідати національним інтересам країни. Новий уряд Сербії міг би вирішити цю проблему, почавши розширювати регіональну економічну співпрацю з іншими західнобалканськими країнами, яка вже існує в рамках Берлінського процесу, на сферу оборони. Створення регіонального військового союзу забезпечило б гарантії безпеки для всіх країн регіону. Однак, перш за все, такий альянс дав би іншим країнам впевненість у тому, що майбутній уряд у Белграді не становить жодної загрози. Він також опосередковано привів би Сербію під безпекову парасольку НАТО і Європи.
По-четверте, у відносинах з іншими західнобалканськими країнами кожен уряд у Белграді має політичний обов’язок захищати інтереси сербських громад, які проживають у цих країнах, і підтримувати економічно домінуючу роль Сербії в регіоні. З цією метою новий демократичний уряд Сербії повинен відмовитися від політики нинішнього режиму, який отримав назву “Сербський світ” (Srpski svet). Подібно до націоналістичної політики Великої Сербії в 1990-х роках, вона завдала шкоди не лише відносинам із сусідніми країнами, але й сербам, які проживають у цих країнах.
Після розпаду Югославії Сербія неодноразово піддавалася спокусі піддатися ревізіоністському бажанню, щоб усі серби знову жили в єдиній державі. Однак Белград повинен відмовитися від ідеї змінити міжнародно визнані кордони в регіоні, оскільки це неминуче призведе до нової війни. Тільки ЄС може запропонувати сербам спільну політичну парасольку. Сербія може найкраще досягти цієї мети, якщо співпрацюватиме зі столицями сусідніх країн – і не лише з партіями, які симпатизують сербському націоналізму.
Сербія повинна звільнитися від спадщини минулого і розробити зовнішньополітичну стратегію, орієнтовану на нормалізацію, співпрацю та інтеграцію. Лише таким чином країна зможе зайняти стабільне, мирне та орієнтоване на майбутнє місце в Європі та на Західних Балканах.
Автор: Срджан Цвіїч – політолог, старший політичний аналітик Фундації “Відкрите суспільство” в Брюсселі та член Консультативної групи з питань політики “Балкани в Європі”. Він займається зовнішніми відносинами Європейського Союзу та є експертом у сфері демократизації.
Джерело: IPG–Journal, ЄС