Щоб приборкати націоналістичний популізм і зблизити європейців, необхідна транснаціональна перспектива.
Після виборів до Європарламенту та нещодавніх виборів у Франції – і за два місяці до регіональних виборів у трьох східнонімецьких землях, особливо схильних до правої “Альтернативи для Німеччини” (АдН), – агітація є дуже сильною. Чи не запитаємо ми незабаром, чи стоять на порозі влади німецькі ультраправі, які роками хвилювалися за Францію, поки в неділю новий “Народний фронт” не натиснув на гальма?
Попри специфічні відмінності між країнами, французькі та німецькі регіони, в яких праві партії святкують свої найбільші успіхи на виборах, мають багато спільного. Їхні мешканці здаються ближчими один до одного, ніж до своїх німецьких і французьких співгромадян, з боку яких вони часто відчувають, що їх не розуміють. Оскільки вони більше не відчувають себе представленими своїми національними урядами, вони не цураються голосувати за ультраправу партію – партію, яка, на їхню думку, заслуговує на шанс, оскільки гірше вже бути не може.
У цих регіонах великі Volksparteien (народні партії), які колись представляли робітничий клас, що там проживав, зазнали безпрецедентного занепаду. Цю порожнечу легко і впевнено заповнили “Національне об’єднання” (RN) Марін Ле Пен і німецька “АдН” – подекуди відомі партії вже навіть не вивішують передвиборчих плакатів.
У таких прототипах міст, як Брюа-ла-Буассьєр на півночі Франції (Па-де-Кале) та Баутцен на сході Німеччини (Саксонія), населення за останні десятиліття скоротилося приблизно на третину. На європейських виборах у Баутцені АдН отримала один з найвищих результатів за всю історію Німеччини, набравши 39% голосів, тоді як у Брюа-ла-Буассьєре “Національне об’єднання” здобуло рекордну для Франції частку голосів – 63%. Обидві ксенофобські партії досягли найбільшого успіху саме там, де люди найменше стикаються з мігрантами-“цапами-відбувайлами”, але де структурні зміни з їхніми нелюдськими витратами вдарили з певною силою. Розгортаючись протягом десятиліть, ці зміни являють собою культурні зрушення, а не поверхнево задумане “протестне голосування”.
Точки відліку
Якщо аномалія Східної Німеччини зараз здається повсюдною, то це також пов’язано з досвідом та історичними розчаруваннями, які поділяють інші держави Центральної та Східної Європи, що зазнали системних змін (хоча кожна з них йшла власним шляхом) після падіння Берлінського муру. Проте ці спільні орієнтири не відіграють жодної ролі у внутрішньонімецькому публічному дискурсі та політичних дебатах, наприклад, коли йдеться про постійну різницю в оплаті праці між Сходом і Заходом.
Те, що політична влада в Німеччині тривалий час не враховувала не лише східнонімецьку, а й східноєвропейську перспективу, має багато причин. Зокрема, проекти розбудови держави та ідентичності в країнах трансформації мали тенденцію проводити кордони всередині Сходу (і Заходу), а не підкреслювати схожість. Як наслідок, багато людей у східнонімецьких землях навчилися порівнювати себе зі своїми західнонімецькими співгромадянами, на тлі яких вони могли лише програти, хоча багато в чому східні німці, які народилися або виросли в повоєнні десятиліття, мають набагато більше спільного зі своїми співгромадянами з пострадянських країн-членів ЄС.
У межах Європейського Союзу різниця в оплаті праці між країнами-членами продовжувала зменшуватися до останнього часу в рамках процесу наздоганяючого розвитку країн-членів, які приєдналися до ЄС у 2004 році. Крім того, спостерігається помітна різниця у шляхах трансформації між колишньою Німецькою Демократичною Республікою (НДР) та іншими пострадянськими країнами. У Польщі в 2022 році працівники заробляли в середньому 5 євро на годину, тоді як середній показник у сьогоднішній Східній Німеччині становив 19,08 євро (проти 23,22 євро на заході).
Визнаючи структурні відмінності між східно- і західнонімецькими регіонами, в цій перспективі схід більше не постає як вічний другий. Релятивізація та належне врахування внутрішньонімецьких відмінностей – звісно, не нехтуючи невдачами у процесі внутрішньої інтеграції – може також надати історично вкоріненим ідентичностям більше простору для розвитку. Це могло б відкрити розуміння того, що люди, соціалізовані в старій НДР, не є нездатними діяти як демократи, але можуть не бажати замінити старі ортодоксальні погляди і відсутні свободи новими неоліберальними доктринами і гетерономіями.
Свобода пересування
Ці транснаціональні резонанси між структурними та політичними трансформаціями в Європі не змінили мислення тих політиків, які все ще вкладають свої ідеї в національні рамки. Навпаки, політики на рівні ЄС недостатньо усвідомлюють ризики, які європейські дисбаланси несуть для майбутнього європейського проекту.
Свобода пересування лежить в основі європейської економічної та соціальної інтеграції і забезпечує позитивні результати для більшості громадян, бізнесу та союзу в цілому. Але це відбувається за високу ціну для країн-членів з високим рівнем чистої еміграції, таких як Болгарія, Румунія та Литва.
З 2004 року мільйони людей емігрували з цих нових членів ЄС: п’ята частина працездатного населення Румунії проживає в інших країнах-членах ЄС. Серед них є й ті, хто працює за кордоном як відряджені або сезонні працівники, не змінюючи постійного місця проживання, але, тим не менш, розриваючи свої соціальні зв’язки – як партнери, батьки, колеги, сусіди або члени команди.
Багато фахівців, які здобули дорогу освіту в освітніх системах своїх країн, тепер працюють (або, в гіршому випадку, виконують роботу, що не відповідає їхній кваліфікації) за кордоном. Цей відтік мізків спричинив “демографічну паніку” в країнах Центральної та Східної Європи, посилюючи невдоволення, яке підтримує неліберальні політичні сили. Те, що на рівні еліти може виглядати як соціальна інтеграція в масштабах ЄС, у постраждалих країнах сприймається як болюча дезінтеграція.
Клімат невдоволення
Допоки інтеграція в ЄС продовжуватиме спричиняти такі шкідливі дисбаланси, складатиметься враження, що це гра з нульовою сумою – або, що ще гірше, ситуація, в якій всі програють. Тим часом, зростаюче протистояння ліберальним цінностям серед політичних еліт викликає в уяві світ “дармоїдів”, “злочинних” мігрантів і “егоїстичних” космополітів. Це сприяє створенню соціального клімату обурення, заздрості та пошуку винних, заохочуючи тих, хто без докорів сумління голосує за неліберальні партії, бо вважає, що їм більше нічого втрачати – або тому, що вони не належать до груп, які опиняться на боці тих, хто програє від неліберальної антилюдської політики, або тому, що вони відчувають, що втратили надто багато в минулому.
Без подолання цих внутрішніх і міждержавних дисбалансів ні ЄС, ні такі сильно розділені країни, як Франція чи Німеччина, не зможуть розвиватися разом. Проте, прийнявши ширшу, транснаціональну перспективу, політичні гравці можуть задовольнити потреби і проблеми людей, не відмовляючись від ліберальних і соціальних цінностей.
Автор: Штефані Бьорнер – доцент кафедри соціології Магдебурзького університету. Сфера її інтересів включає європейську інтеграцію, соціальну політику та політику зайнятості, а також соціальну теорію.
Джерело: Social Europe, ЄС