Франція може стати першою великою країною ЄС, де уряд сформують ультраправі, скептично або ж негативно налаштовані щодо воєнної допомоги Україні. Станеться це чи ні – залежить від рішення французьких виборців на дострокових парламентських виборах, які пройдуть у два тури 30 червня і 7 липня.

Великі шанси на перше місце має “Національне об’єднання” – ключова ультраправа сила Франції, яка до 2018 року мала назву “Національний фронт”.

Історія цієї сили міцно пов’язана з політичною династією Ле Пен – її засновником 96-річним Жан-Марі Ле Пеном, який вже перебуває на політичній пенсії, його донькою і спадкоємицею 55-річною Марін Ле Пен, яка де-факто керує партією, і її племінницею, євродепутаткою Маріон Марешаль, яка колись грюкнула дверима і пішла з партії, але в червні 2024 року закликала підтримати “Національне об’єднання”.

В самому “Національному об’єднанні” від ультраправого іміджу відхрещуються, і позиціонують себе як консервативних патріотів.

“Ми не ультраправі, ми патріотична партія і партія суверенітету!” – заявив один з лідерів партії Себастьян Шену в інтерв’ю LCI.

У чому точно немає сумнівів – так це в опозиційності “Національного об’єднання” до президента Емманюеля Макрона, який під час повномасштабної війни став одним з найближчих партнерів України.

Соціологічні опитування не дають однозначної відповіді, чи вдасться партії Марін Ле Пен отримати більшість місць у парламенті, проте вона у перемозі впевнена.

“Думаю, у нас буде абсолютна більшість. Опитування не достовірні, тому що два роки тому (під час виборів 2022 року. – Ред.) нам давали від п’яти до 40 депутатів, а “Національне об’єднання” отримало 89″, – заявила вона в інтерв’ю Le Télégramme.

Якщо партії Ле Пен вдасться прийти до влади, Францію чекають великі зміни у внутрішній політиці і жорстке протистояння між новою владою і досить потужним лівим “Новим Народним фронтом”. Ми неодмінно побачимо зіткнення поліції і демонстрантів у великих містах Франції, адже більшість з них є фортецями лівих і ліберальних сил.

Великі зміни можуть відбутися і у зовнішній політиці Франції. Хоча президент Франції має низку зовнішньополітичних повноважень, Марін Ле Пен натякнула, що оскільки уряд “Національного об’єднання” контролюватиме скарбницю, то грошей для деяких зовнішньополітичних ініціатив президента Макрона не буде, натомість будуть “червоні лінії”.

“Щодо України, президент не зможе відправити війська”, – підкреслила вона.

Натомість формальний лідер партії Ле Пен Жордан Барделла пообіцяв, що “Національне об’єднання” не дозволить “російському імперіалізму поглинути таку союзну державу, як Україна”.

Він заявив під час дебатів, що хоче водночас і підтримати Україну, і уникнути ескалації з Росією.

Довгий шлях до влади Ле Пен

До 2018 року “Національне об’єднання” мало назву “Національний фронт”. Цю партію ще 1972 року заснував Жан-Марі Ле Пен – колишній учасник війн проти незалежності В’єтнаму та Алжиру у 1950-х роках – на той момент французьких колоній.

Він захищав ідею збереженню Французької імперії у 1960-х роках. Ставлення до цього питання було однією з причин багаторічного розколу серед французьких правих. Помірковані націоналісти і консерватори тоді згуртувалися навколо генерала де Голля, героя Другої світової війни, який домігся для Франції статусу одного з її переможців і місця в Раді безпеки ООН – попри катастрофічну капітуляцію Парижа 1940 року перед військами Гітлера.

Де Голль, президент у 1959-1969 роках, відправив колоніальну імперію в небуття і надав незалежність багатьом колоніям в Африці. Це призвело до військового заколоту і кількох невдалих замахів на його життя з боку ультраправих націоналістів. Зберігши Францію від витрат на колоніальні війни, де Голль провів масштабну модернізацію країни, залишив її з процвітаючою економікою, найпотужнішою європейською армією і ядерною зброєю. В багатьох колишніх колоніях при владі лишилися профранцузькі політики.

З ініціативи де Голля ухвалили і нинішню Конституцію Франції, яка започаткувала П’яту республіку з сильною президентською владою і системою парламентських виборів, яка фактично закріплювала позицію аутсайдерів та вічної опозиції для ультраправих та ультралівих.

Спадкоємці де Голля серед французьких правих на довгі десятиріччя стали однією з ключових політичних сил Франції. Змінювалися назви їхньої партії, та незмінно їх називали “голлістами”. Останнім представником цієї партії на посаді президента був Ніколя Саркозі (2007-2012).

“Національний фронт”, куди увійшли противники де Голля серед правих і деякі політики, які співпрацювали з нацистською Німеччиною в рамках режиму Віші під час Другої світової війни, спочатку був маргінальною політичною силою. Та вже у 1980-х роках лідер цієї партії Жан-Марі Ле Пен зміг піднятися на темі протидії масовій міграції з країн Африки. Він кілька разів брав участь у президентських виборах.

У 2002 році йому навіть вдалося пройти у другий тур, проте тоді всі політичні сили Франції – від правих до лівих – сформували неформальний “Республіканський фронт” навколо тодішнього президента, голліста Жака Ширака, і завадили лідеру ультраправих прийти до влади. Ширак здобув 82% голосів, Ле Пен лише 18%.

“Національний фронт” ймовірно і далі міг лишатися у вічній опозиції без шансу прийти до влади, але у 2011 році Жан-Марі Ле Пен передав керівництво партією своїй доньці Марін Ле Пен. Та розпочала процес ребрендінгу політичної сили, так званої “протидияволізації”, поступово зробила її більш поміркованою і усунула батька, якого неодноразово звинувачували в антисемітизмі, від будь-якого впливу на процеси в партії.

Після 2014 року Ле Пен певний час підтримувала Путіна й через це посварилась зі своїми давніми союзниками в Україні з партії “Свобода”.

У 2017 році Ле Пен зазнала поразки на президентських виборах, коли “Республіканський фронт” проти неї сформувався навколо кандидата-ліберала Емманюеля Макрона, якого тоді підтримали дві третини французів. В підсумку партія Ле Пен змінила назву на “Національне об’єднання” і зробила ставку на більше залучення невдоволеної молоді. 2022 року ситуація повторилася, але Макрон здобув вже 58% голосів, втративши підтримку 2 мільйонів французів.

Парадоксально, але саме Макрон, якого обирали, аби недопустити приходу Марін Ле Пен до влади, може стати людиною, яка зробила вирішальний внесок в її перемогу.

За 7 років його правління Франція так і не розв’язала ключових проблем. Невдоволення інфляцією, падінням купівельної спроможності, нелегальною міграцією і зростанням вуличної злочинності лише зросло. Водночас помірковані французькі праві, спадкоємці партії де Голля – “Республіканці” – після скандалів і внутрішньої колотнечі за лідерство – поступилися лідерством у правому таборі прихильникам Ле Пен, і дедалі більше втрачають вплив.

На початку цього року розгорнулися дебати щодо ідеї Макрона про можливе направлення французьких військових на допомогу Україні. Вона не знайшла підтримки в більшості французів, але її ефективно використали Ле Пен та інші опоненти, які звинуватили “макроністів” у безпосередньому втягуванні Франції у війну.

9 червня 2024 року пропрезидентський альянс “Відродження” набрав лише 14,6% голосів на виборах до Європарламенту, і вдвічі поступився “Національному об’єднанню” (31%).

Відповіддю Макрона був розпуск парламенту і призначення дострокових виборів. Це рішення викликало справжній шок в країні, і відверте нерозуміння навіть у президентському таборі – адже Макрон мав хоч і не абсолютну більшість, але найбільше місць в парламенті і міг комфортно закінчити з ним своє правління у 2027 році. Натомість дострокові вибори дають шанс Ле Пен.

“Це рішення викликало занепокоєння, нерозуміння, а іноді й гнів серед французів по всій нашій країні”, – визнав міністр фінансів Бруно Ле Мер.

Президент Макрон пояснював, що “не міг діяти так, ніби нічого не відбулося”.

“Це дух наших інституцій: я почув французів. Розпуск є … жестом великої довіри до французів”, – заявив він Le Figaro.

Окрім цих пояснень існують також припущення щодо мотивів рішення президента.

Мовляв, якщо “Національне об’єднання” прийде до влади зараз, то за кілька років урядування партія Ле Пен втратить популярність і не зможе вибороти ключову посаду президента на виборах 2027 року.

Якщо французи хочуть дати “Національному об’єднанню” шанс і поекспериментувати з долею країни, то принаймні новий уряд без підтримки президента не матиме усієї повноти влади в країні.

Чи будуть “макроністи” третіми зайвими

Шанси партії Марін Ле Пен на прихід до влади підвищує чинна система виборів до нижньої палати французького парламенту – Національної асамблеї.

Ці вибори проходять у два тури за мажоритарною системою у 577 округах, в кожному з яких обирають одного депутата. Щоб перемогти вже у першому турі, кандидату треба набрати понад 50% голосів виборців, які прийшли на дільниці, і водночас за нього мають проголосувати не менше 25% від усіх зареєстрованих виборців. На практиці перемоги у першому турі трапляються рідко.

Тож доля виборів вирішується переважно у другому турі – до нього проходять всі кандидати, які в першому турі виборів здобули підтримку щонайменше 12,5% зареєстрованих виборців. Якщо цій вимозі відповідає лише один або жоден кандидат – тоді у другому турі беруть участь два кандидати, які набрали найбільше голосів у першому. У другому турі виграє кандидат, який просто набрав більше за інших голосів.

Така система підвищує шанси на перемогу двох провідних політичних сил Франції. Багато десятиріч, до 2017 року, цими силами переважно були консерватори-голлісти і соціалісти, які почергово перебували при владі. З приходом до влади Макрона у 2017 році їх потіснив його ліберальний рух “Вперед, республіко”. Проте вже на виборах 2022 року він втратив парламентську більшість, що ускладнило Макрону прийняття бажаних законів.

За підсумками нинішніх виборів, прихильники Макрона взагалі ризикують втратити більше половини зі своїх нинішніх 249 місць.

Різні опитування дають “Національному об’єднанню” Ле Пен та його союзникам від 30% до 37% голосів і від 195 до 300 місць у Національній асамблеї. Для формування уряду достатньо 289 місць.

На другому місці перебуває лівий альянс – “Новий Народний фронт”, до якого увійшли соціалісти, зелені, комуністи і ліворадикальна “Непокірна Франція”. Цьому альянсу опитування дають від 25% до 30% голосів і від 135 до 240 місць у парламенті.

Ліберальний блок “Разом за республіку”, який об’єднав прихильників Макрона, може розраховувати на 17-22% голосів і від 65 до 130 місць.

Партія “Республіканці” – представники колись могутньої політичної сили “голлістів” – можуть очікувати на 5-7% голосів і 25-60 місць в парламенті. Напередодні виборів лідер цієї партії Ерік Сьотті оголосив про альянс з партією Марін Ле Пен, однопартійці влаштували бунт і усунули його від керівництва. Проте частина рядових прихильників “Республіканців” рішення Сьотті підтримала.

Ці події стали свідченням остаточного встановлення домінування “Національного об’єднання” серед правих виборців.

У цій ситуації прихильники Емманюеля Макрона опинилися в найбільш скрутному становищі. Всі невиправдані сподівання французів, які голосували за президента, зараз б’ють по рейтингу пропрезидентського блоку. Французькі ЗМІ пишуть, що деякі його кандидати в округах уникають розміщення фотографій разом з президентом.

Ще одна проблема “макроністів” у тому, що вибори дедалі більше стають протистоянням двох провідних сил – партії Ле Пен і лівих з “Нового народного фронту”. Ліві не дарма обрали таку назву.

“Народний фронт” – це назва лівої коаліції, яка прийшла до влади у 1936 році на тлі жорсткої боротьби лівих і ультраправих у Франції перед Другою світовою, і запам’яталаcя запровадженням двотижневої оплачуваної відпустки і 40-годинного робочого тижня. Ці події міцно відображені у французькій історичній пам’яті, хоча історія довоєнного “Народного фронту” завершилася безславно – саме його представник дав згоду на Мюнхенську угоду з розчленування Чехословаччини у 1938 році.

Є вірогідність, що другий тур в більшості округів перетвориться в протистояння лівих і ультраправих. Прихильникам Макрона у другому турі в деяких округах доведеться обирати кандидатів з двох політичних сил, чиї погляди вони не підтримують.

І якщо уявити голосування “макроністів” за кандидатів від лівого альянсу з партій соціалістів чи зелених ще можливо, то голосування за представників ліворадикалів “Непокірної Франції” є малоймовірним. Тобто, якщо представники пропрезидентського альянсу не пройдуть до другого туру в якихось округах, частина їхніх виборців може просто не прийти на дільниці, що ще більше збільшить шанси на перемогу кандидатів Марін Ле Пен.

Відповідно до червневого опитування Ipsos, 59% французів вірить в перемогу партії Ле Пен, 24% – “Нового народного фронту”, і 16% – “макроністів”. Лише 55% виборців, які голосували за Макрона у 2022 році, готові підтримати коаліцію його прихильників зараз, натомість 16% хочуть голосувати за “Новий Народний Фронт і 11% за “Національне об’єднання” Ле Пен.

“Національне об’єднання” обіцяє збільшити купівельну спроможність французів, зупинити наплив мігрантів, відновити порядок на вулицях, підтримати фермерів і зменшити бюрократичні процедури.

Проти приходу до влади “Національного об’єднання” відкрито виступили деякі французькі зірки, як гравці збірної з футболу Кілліан Мбаппе і Маркюс Тюрам, 170 колишніх і чинних дипломатів виступили з колективним закликом не допустити партію Ле Пен до влади. Та навряд чи це вже може переконати тих французів, які вирішили дати їй шанс.

Три сценарії для Франції

Те, як розгортатимуться події після виборів, прямо залежить від результату партії Ле Пен на виборах і результату прихильників президента Макрона.

Якщо “Національному об’єднанню” вдасться здобути більшість у 289 місць, офіційний лідер партії 28-річний Жордан Барделла матиме можливість сформувати уряд. Згідно з Конституцією, президент Франції може запропонувати на посаду прем’єра політика, який здатен здобути вотум довіри в парламенті.

Макрон може теоретично запропонувати посаду керівника уряду і Марін Ле Пен, але вона відмовиться, бо кандидат на посаду прем’єра від “Національного об’єднання” вже погоджений, а сама політикиня зберігає президентські амбіції.

Формування уряду Барделли означатиме початок періоду “співіснування” президента і прем’єра з різних політичних сил. Такої ситуації у французькій політиці не було вже 22 роки, а загалом було три періоди співіснування – у 1986-1988, 1993-1995 і 1997-2002 роках – за президентів Франсуа Міттерана і Жака Ширака.

Ці періоди не минули без конфліктів щодо повноважень, особливо в сфері зовнішньої політики.

Наскільки комфортним буде це співіснування для Емманюеля Макрона – залежить від того, яку кількість місць його прихильники збережуть в парламенті. Усі попередні періоди співіснування президенти мали підтримку другої за кількістю депутатів політичної сили в парламенті.

Зараз в умовах, коли другою фракцією стають ліві, які критично або вороже налаштовані щодо президента, Макрон може виглядати “кульгавою качкою” з підтримкою лише кількох десятків депутатів. Його позиції будуть значно слабшими за позиції Міттерана і Ширака під час “співіснувань” багато років тому.

“Враховуючи його гордість, чи довго він це терпітиме?” – так прокоментувала Le Telegramme питання про те, яким буде співіснування Макрона з урядом “Національного об’єднання” Марін Ле Пен.

Другий сценарій – “Національне об’єднання” не здобуває абсолютної більшості в парламенті, але знаходить союзників для формування уряду, наприклад, серед партії “Республіканці”. У такому випадку Барделла обіцяв не претендувати на посаду прем’єра. Її може отримати якийсь технократ чи компромісний політик, який все одно реалізовуватиме принаймні частково програму партії Ле Пен.

Третій сценарій – це політичний хаос. Жодна політична сила не здобуває більшості, і про коаліцію теж не вдається домовитися. В такому підвішеному стані країна може існувати довго. Згідно з Конституцією, президент може розпустити новообраний парламент лише через рік після початку його роботи. Раніше подібну кризу можна розв’язати лише відставкою президента – переможець дострокових президентських виборів може розпустити парламент після інавгурації.

Емманюель Макрон вже неодноразово наголошував, що не збирається йти у відставку, і буде керувати країною до закінчення повноважень у 2027 році. Проте спекуляції щодо його відставки тривають.

Якщо посада президента лишиться вакантною, то його обов’язки виконує президент Сенату, а нові вибори проходять протягом 20-35 днів.

Що зміниться для України

За президентства Емманюеля Макрона Франція стала одним з ключових партнерів України.

За даними Міністерства оборони Франції, з 24 лютого 2022 року і до 1 травня 2024 року Україна отримала від Парижа озброєнь і воєнної допомоги на 5,135 млрд євро – з них 3,035 млрд прямої допомоги 2,1 млрд через Європейський фонд миру.

Серед цих озброєнь 30 самохідних артилерійських установок CAESAR, ракети CROTALE, MISTRAL, SCALP, високоточні боєприпаси AASM. Французькі інструктори навчили 12 тисяч українських військових.

Від телефонних розмов з Путіним у 2022 році на початку повномасштабної війни французький президент перейшов до припущень щодо відправки французьких військових в Україну у лютому 2024 року. Проти цього виступила низка французьких політиків, насамперед Марін Ле Пен.

“Національне об’єднання” у березні 2024 року утрималося під час голосування безпекової угоди між Францією та Україною.

Під час презентації програми партії у червні 2024 року Жордан Барделла запевнив, що його політична сила буде “надзвичайно пильною щодо спроб втручання Росії”. Політик назвав російську політику “багатовимірною загрозою і для Франції, і для Європи”.

“Сьогодні Росія заперечує інтереси Франції […] в наших зонах історичного впливу в Африці, Чорному морі, а також на наших заморських територіях”, – заявив він.

Він повідомив, що щодо України “не має наміру ставить під сумнів зобов’язання, які сьогодні бере на себе Франція”, і підтримує “те, щоб матеріально-технічна та оборонна підтримка України тривала”.

Водночас Барделла наголосив, що “Національне об’єднання” проти “введення військ на українську землю”, поставки “ракет далекого радіусу дії чи військової техніки”, які могли б “безпосередньо вдарити по російських містах”.

Це ймовірно означатиме відмову від присутності будь-яких французьких військових інструкторів в Україні і відмову від поставок певних типів ракет. Якщо президент Макрон, як верховний головнокомандувач, захоче організувати подібне постачання, уряд може спробувати саботувати його фінансово і логістично – через контроль над бюджетними витратами і над Міністерством оборони.

Врешті-решт, не слід забувати, що “Національне об’єднання” ще й виступає проти членства України в НАТО і ЄС.

Неідеальна ситуація для України і у випадку лівого “Нового Народного фронту”, який схоже буде грати другу скрипку в парламенті.

Програма лівих начебто є вигідною Україні, бо передбачає “захист України та миру на європейському континенті”:

• Зупинка загарбницької війни Путіна
• Відповідальність керівника Росії перед міжнародним судом
• Підтримка суверенітету і цілісності України
• Поставки зброї
• Списання зовнішнього боргу України
• Арешт активів російських олігархів, які допомагають російській армії
• Відправлення миротворців на українські атомні станції

Проте є нюанс – цим положенням відповідають погляди соціалістів та зелених, за наполяганням яких їх і внесли. Проте серед політиків “Непокірної Франції” Жан-Люка Меланшона та комуністів є чимало політиків, готових зробити все для замирення з Москвою.

В цьому і полягає брак щирості в лівому таборі – ультраліві погодилися на компроміс щодо України з лівоцентристами, щоб здобути більше місць в парламенті. Вже після виборів вони цілком можуть повернутися до улюбленої практики розколів, зокрема щодо ставлення до російської політики.

Висновок у цій ситуації такий: існує вірогідність того, що Франція у випадку перемоги партії Ле Пен дрейфуватиме в бік Словаччини і навіть Угорщини, новий уряд може блокувати деякі зовнішньополітичні ініціативи президента Макрона щодо України, політизувати питання надання допомоги Україні у боротьбі з ним.

Це означатиме, що задачі щодо здобуття підтримки Франції, деяких видів озброєнь для української дипломатії стануть складнішими, хоча немає підстав говорити про припинення підтримки.

Георгій Ерман
BBC