Радянським керівництвом Узбекистан був визначений одним з визначальних центрів депортації поляків зі Східної Польщі. На початку 1942 року польська Армія Андреса разом із тисячами цивільних поляків була вивезена до Узбецької та Киргизької РСР, а узбецьке місто Гузар стало штабним центром армії і польського життя в цій азіатській республіці. Переселеним не вистачало продовольства, люди, не звиклі до азіатських умов життя, постійно хворіли, лютували епідемії. Намагаючись покращити умови перебування в Узбекистані, союз відкрив тимчасові пункти харчування, дитячі будинки, клініки та невеликі лікарні, але незважаючи на це, 2500 солдатів та ще більше цивільних осіб загинули. Про це нагадують військові польські цвинтарі, розташовані в 15 містах Узбекистану: в Гузарі, Джизаку, Кишені, Канімеху, Китабі, Маргілані, Алмазарі, Карші, Шахрісабзі, Ташкенті, Чиракчі, Яккабазі та Янгіюле. Врешті армію генерала Владислава Андерса було створено, однак на радянський фронт вона не потрапила: її очільник робив все можливе, щоби якомога більша кількість поляків була врятована як від радянських концтаборів, так і від радянського командування.

Саме з тривалого перебування на території Узбекистану значної кількості представників польської держави можна говорити про започаткування позитивного ставлення обох народів одне до одного та розвиток ефективних відносин  між Польщею та Узбекистаном.

Розповімо про історію транзиту армії Андерса, про його родину та українські корені, які вплетені в цю історію.

Дослідники історичного минулого дійшли висновку, що між Польщею та Узбекистаном є кілька історичних подібностей. З пізнього Середньовіччя обидві нації були провідними державами своїх регіонів – Східної Європи та Центральної Азії, де культурні та політичні центри – такі міста як Краків та Бухара процвітали як величі науки і мистецтва. А Краків, Торунь, Варшава, Самарканд та Бухара нині внесені до списку Світової спадщини ЮНЕСКО. Польща та Узбекистан піддавалися декільком іноземним вторгненням, зокрема і  росії. Держави занепали у XVIII столітті, ставши частиною Росії. Польща була розділена Росією, Австрією та Пруссією (пізніше Німеччиною). Узбецькі ханства були завойовані Росією. Після Першої світової війни Польща відновила незалежність, проте Узбекистан залишився частиною Радянського Союзу.

Під час Другої світової війни поляки, що потрапили в полон в результаті загарбання радянською армією польських територій, частково були знищені, частково депортовані як політичні бранці до азіатських республік, у першу чергу Узбекистану. Військові і цивільні армії генерала В. Андерса, що були  переселені, збудували в Ташкенті Собор Святого Серця Ісуса, також відомий як «Польська церква», який став об’єктом культурної спадщини Ташкента.

Під час ІІWW польська громада, чисельністю 75 491 військовослужбовців і значної кількості цивільних утримувалась за рахунок матеріально-технічних ресурсів СРСР. Зокрема їй постачали 100% озброєння та боєприпасів, продовольства, теплого зимового одягу тощо. Надавали також фінансові кошти: загалом понад 400 млн. радянських рублів. Частково допомагали країни антигітлерівської коаліції: Велика Британія та США.

Проте, всупереч початковим домовленостям про дружбу і взаємну допомогу, відповідно яких створювана армія мала «вести війну з німецькими загарбниками разом з радянськими військами», армійські частини так і не були направлені на фронт. Хоча цього вимагав і прем’єр-міністр Польщі В.Сікорський – воювати разом з Червоною Армією. Однак більшсть поляків потрапили на територію союзу примусово і вони не виказували бажання залишатися на радянській території і воювати під радянським командуванням. Врешті армія Андерса була виведена з СРСР до Ірану, де згодом була переформована на 2-й польський корпус у складі британської армії. У січні 1944 року ці військові у складі британської армії були відправлені на італійський фронт Другої світової війни.

Передісторія. Перше польське військове формування радянські керівники намагалися створити ще у 1940 році.Тоді з польських військовополонених, що перебували на радянській території після поразки Польщі у війні з совєтами, створили дивізію. В липні 1941 р. московський уряд дозволив формувати в СРСР національні військові частини з чехів, словаків, югославів і поляків, надавати їм озброєння і обмундирування. Також у липні 1941 р. у Лондоні СРСР і Британія підписали угоду про відновлення дипломатичних відносин і взаємодопомогу. За угодою також передбачалось створення польських військових об’єднань в СРСР. До угоди було додано спеціальний протокол, яким радянський уряд надавав амністію всім польським громадянам, що перебувають в ув’язненні на радянській території.

Польське населення кількісно перевищувало всі інші етнічні групи: число спецпереселенців, біженців та сімей, висланих із західних областей, сягала понад 380 тисяч осіб. Серед них колишніх військовополонених 26 160 осіб; осадників та лісників 132 463; засуджених та підслідчих 46 597 осіб; біженців та сімей репресованих 176 000 осіб. Разом 381 220 осіб. Отже, така кількість людей давала підстави для створення польської армії. Командувачем польською армією в серпні 1941 року був призначений генерал Владислав Андерс, у той же день звільнений з Луб’янської в’язниці. В. Сікорський на цю посаду хотів призначити популярного у війську Станіслава Халлера, але Халлера совєти «не могли знайти», оскільки він був ними ж розстріляний у Харкові в квітні 1940 р. під час масової страти польських офіцерів.

СРСР ухвалив постанову «Про порядок звільнення польських громадян, які амністуються згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР». Польським урядом і СРСР загальну чисельність військових частин було визначено у 30 тис. військовослужбовців. Для підготовки польської армії союз надав польській стороні безвідсоткову позику в розмірі 65 млн рублів (згодом збільшену до 300 млн рублів). Крім того, надав безвідсоткову позику в розмірі 100 млн рублів для допомоги польським біженцям, а також додаткові 15 млн рублів як безповоротну допомогу офіцерському складу майбутньої польської армії. Польські мігранти та переселенці були розселені у 5 тис. населених пунктах на території 10 республік та 126 областей союзу. Для них було відкрито 589 соціальних установ: їдальні, дитячі садки та ясла, школи тощо.

Поза тим було дозволено відкрити на радянській території 20 представництв посольства Польщі (зі штатом 421 посадової особи), видавати газету «Polska» та вести суспільно-політичну діяльність.

Інша армія. Паралельно весною 1943 р. ліві сили польської еміграції на чолі Союзу польських патріотів у СРСР, за ініціативи і підтримки совєтів почали формувати у с. Сельце біля Рязані (рф) 1-шу дивізію імені легендарного польського героя Тадеуша Костюшка. Бойове хрещення якої відбулося в боях із гітлерівськими військами 12–13 жовт. 1943 р. біля с. Леніно Могильовської обл. в Білорусі. У квітні 1944 польські зенітники відзначилися, відбиваючи нальоти німецької авіації на Київ.

Армія В. Андерса (пол. Armia Andersa) – назва формувань збройних сил Польської Республіки, створених у 1941 році на території СРСР за згодою між радянським урядом та польським урядом у вигнанні. З польських громадян, які перебували на території союзу, радянські лідери намагалися створити ударну силу, яка мала допомогти вигнати німців з польської території і як вірна комуністичним ідеалам почати будувати комуністичну Польщу.  Для озброєння польських частин срср безоплатно надавав зброю.

Армії Андерса надходила також зарубіжна допомога Великої Британії і США. Відповідно домовленостей, по лінії американського комітету «Джойнт», надавалась спецдопомога «польським громадянам, євреям за національністю» з армії Андерса. Допомога надходила через Тегеранський офіс “Джойнт”. По лінії “Джойнт” щомісяця надсилалось 10 тис. посилок. Загальний обсяг цієї допомоги у 1942-1945 роках складає 2,2 млн. доларів США.

Після військової підготовки – відповідно до угоди, польські частини мали бути направлені на фронт. Однак, генерал Андерс робив все, щоби з радянських казематів вивільнити якомога більше польських громадян. І це йому вдавалося: було досягнуто домовленості щодо створення у низці таборів для військовополонених призовних комісій з представників польського командування, Червоної Армії, НКВС СРСР та медиків. За результатами роботи  комісій було відібрано 24 828 колишніх військовополонених. Серед тих, хто опинився в лавах армії, були майбутній прем’єр-міністр Ізраїлю Менахем Бегін, який до початку війни відбував термін у Печорлазі (залишив армію в 1943 році, залишившись у Палестині), і відомі композитори Єжи Петерсбурзький, який керував у 1939—1941 роках джаз-оркестром Білоруської РСР, та Хенрік Варс (створив при армії театр «Polish Parade»).

Усього ж з 391 575 польських громадян, які перебували в місцях ув’язнення та на засланні, звільнено з в’язниць та таборів ГУЛАГу 50 295 осіб, з таборів військовополонених — 26 297. На формування армії Андерса було направлено 25115 колишніх військовополонених, а також 16647 звільнених із в’язниць, таборів та спецпоселень; ще 10 000 цивільних.

Передбачливість генерала В. Андерса характеризують висновки однієї з військових нарад керівництва польського війська:

1. Москва може бути зайнята німцями найближчим часом.

2. Польську армію можемо збільшити до 100 тис. осіб.

3. У разі поразки СРСР польську армію слід перевести до Персії, Афганістану чи Індії, що дозволить англійцям краще і швидше її озброїти.

4. Слід уже зараз направляти людей до Ташкента і далі на південь.

Формування армії проходило у складних умовах: не вистачало одягу, іжі, будматеріалів, транспортних засобів. Андерс неодноразово звертався до влади, домагаючись поліпшення умов для дивізій, просив формувати нові дивізії в Узбекистані. Однак для формування нових дивізій не було ані зброї, ані  продовольства. У зв’язку з цим уряд в еміграції В. Сікорського порушив питання про переведення частини польських військовослужбовців до Ірану під британське командування. Однак після бесіди зі Сталіним і підписання Декларації про дружбу та взаємну допомогу, В. Сікорський підтвердив зобов’язання «вести війну з німецькими загарбниками разом з радянськими військами». Водночас до Ірану вивести частини, що не входять до складу війська (7 дивізій).

Місцем формування нових військових частин визначили Середню Азію. Штаб та його установи розмістився в селищі Вревський м. Янгі-Юль Ташкентської області Узбецької РСР. Радянська верхівка кількаразово зверталась до В.Андерса про уведення польських частин на фронт, проте Андерс відмовлявся, аргументуючи тим, що не завершено підготовку всієї польської армії. Між тим, Берія констатував антирадянські настрої в армії, небажання йти в бій під радянським командуванням. Навесні 1942 року на шляху до Лондона Андерс зупинився Каїрі, де пообіцяв командувачу британськими військами на Близькому Сході віддати у розпорядження англійців всі дивізії, сформовані в СРСР.

Перебазування армії Андерса до Ірану. Генерал Андерс категорично намагався вивести армію та взагалі всіх громадян довоєнної Польщі з СРСР. Свої мотиви він пояснює так: НКВС дедалі більше втручалася у наші справи. Нам заважали на кожному кроці. Зброї не доставляли, продовольства виділяли дедалі менше. (…) Приходили звістки, що тисячі поляків затримуються в таборах та в’язницях. Про зниклих офіцерів досі нічого не відомо. …ходили чутки про те, що їх усіх розстріляли, а також про те, що їх утопили в Білому морі. Я все більше приходив до усвідомлення того, що якщо поляки залишаться в радянській Росії, то вони загинуть. Однак від Сікорського отримав приголомшуючу відповідь: «У вищих політичних цілях армія повинна залишитися в СРСР».

Я розумів, що якщо навіть зараз радянська влада так неприязно ставиться до нас, поляків, що ж буде, коли військове щастя відвернеться від німців? Політичні керівники, всі Політбюро, весь радянський уряд — це ті ж люди, які уклали пакт із Німеччиною та вустами Молотова висловлювали радість, що Польща, «ублюдок версальської системи», назавжди припинила своє існування. Це були ті ж люди, які завдали небачених раніше в історії страждань мільйонам поляків і знищили багато сотень тисяч людських життів.

Втім, так само вони чинили зі своїм народом… (Див.: Владислав Андерс. «Без останнього розділу»).

Андерс за підтримки Черчілля, домігся згоди уряду Сікорського на виведення армії до Ірану. Виїхали з союзу 75 491 військовослужбовець і 37 756 цивільних осіб, до Ірану прибуло 69917 осіб, з них військових 41103.

Національний склад армії Андерса був неоднорідний: окрім поляків, тут служила велика кількість русинів, українців та білорусів, а також близько 4 тис. євреїв. Після того, як наприкінці 1942 року армія Андерса була переміщена на територію Палестини, близько 3 тис. євреїв, що служили в армії, залишили армію і залишилися в Палестині.

Збройна боротьба армії тривала вже в Італії, у битвах під Монте-Кассіно корпус втратив 924 особи вбитими, 4199 пораненими. Загалом під час війни втрати корпусу склали 3 тис. убитих та 14 тис. поранених. 1945 р. до 2-го польського корпусу було прийнято 176 військовослужбовців 1-ї дивізії УНА генерала П. Шандрука, які здалися в полон англійським військам в Австрії.

2-й Польський корпус підтримував – по радіо та через кур’єрів – зв’язок зі штабом антирадянського та антикомуністичного збройного підпілля Польщі. 7 травня 1945 року генерал В. Андерс, виконуючий обов’язки головнокомандувача польських сил на Заході, створив в тилах Червоної Армії організацію Delegatura Sił Zbrojnych na Kraj (DSZ) – щоб вести боротьбу проти СРСР, як «нового окупанта» Польської Республіки. Холодна війна, на думку генерала, мала спричинити глобальний конфлікт із застосуванням ядерної зброї (ЗМЗ) проти союзу. З ініціативи генерала Андерса до середини 1950-х років у структурах НАТО навчалася група польських офіцерів у разі війни з срср. В останньому наказі армії від 29 травня 1946 р. В. Андерс зазначив, що для польських солдатів «війна не закінчилася» і закликав до «подальшої боротьби за незалежність Польщі». Андерс стверджував що справа дійде до війни між США та росією.

У 1951 році 4520 «андерсівців» з сім’ями, що повернулися в союз,  відправили на спецпоселення до Іркутської області, де вони перебували до серпня 1958 року. У 1971 році Верховний суд Білорусі визнав необґрунтованість депортації колишніх «андерсівців».

=====================================================

Цікавою сторінкою в історії армії генерала Андерса є участь українських вояків в її лавах. Як не дивно, але у перших підрозділах нового формування більшість становили білоруси, євреї та українці. Вони настільки ненавиділи СРСР з його інституціями, що охоче одягали польські мундири. 28 бійців покарали через підозру у членстві в ОУН до війни. Близько трьох тисяч українців воювали в польській армії. Українці боролися відважно. Так, 18 травня 1944 року військові другого корпусу Війська Польського прорвали німецьку оборону під Монте-Кассіно, а українець Михайло Паньковець захопив перші три бункери і загинув, атакуючи четвертий. Про цй подвиг нагадує його прізвище, написане на стіні бункера.

Не можу не згадати ще одну історію, пов’язану з польським генералом та  Україною. Це історія про сім’ю генерала Андерса. Дружиною генерала була відома співачка Рената Богданська (уроджена Ірина Яросевич, м. Галич, батько був парохом у двох місцевих храмах) – жінка неймовірної долі. Донька капелана Української Галицької Армії, яка стала першою леді польської еміграції у Лондоні. Джазова співачка, що виконала один із найвідоміших музичних хітів воєнних років. Кіноакторка, яка втілила на екрані образ незламності й патріотизму. У дитинстві вона приятелювала з Романом Шухевичем та Степаном Бандерою. Двоє її братів воювали в УПА, а сама вона стала дружиною командувача польської армії Владислава Андерса.

Ана Марія Андерс (Anna Maria Anders, 22 листопада 1950 р.н.) – дочка генерала, дипломат,  політична діячка, посол Польщі в Італії, президент фонду імені Андерса, підтримує стипендіями полонійних студентів. Бере активну участь відвідинами Узбекистану  в регулярних урочистостях з нагоди роковин батька і творення армії, а її син служить у військовій авіації.  

Сучасність.  Нині між країнами активно розвивається гуманітарне співробітництво. В Ташкенті відбулася церемонія відкриття стенду, присвяченого пам’яті польських воїнів генерала Владислава Андерса, похованих на території Республіки Узбекистан, а також узбецьких воїнів, похованих у Польщі. Відбулося підписання Угоди «Про співпрацю та взаємодію» між Державним музеєм «Шон – Шараф» та Музеєм Другої світової війни у ​​Гданську Республіки Польща.  Угоди «Про співпрацю та взаємодію» між Музеєм Другої світової війни в Гданську, Агентством «Узархів» та Інститутом історії Академії наук Узбекистану.  Регулярно відзначаються річниці створення армії Андерса. А у 2022 року відзначався 130-річний ювілей основоположника та командувача відродженої польської армії – легендарного генерала В. А. Андерса (1892-1970) доля якого була пов’язана з Узбекистаном.

В Узбекистані до поляків ставляться однозначно з глибокою повагою. Особливо старше покоління любить підкреслювати та супроводжувати свої щиро позитивні почуття з добрими та поважними словами на адресу поляків. Багато узбецьких старожилів пам’ятали поляків, як добрих землеробів, майстрів техніки, ковалів, теслярів, лікарів та вчителів. Отже, поки узбецькі батьки, дідусі, бабусі не перестануть розповідати своїм дітям та онукам про дивовижні історії поляків в Узбекистані – добра пам’ять про поляків у серцях узбецького народу буде вічно жива.

Узбекистан сприяв евакуації польських військових та цивільних осіб у 2021 році під час виведення військ НАТО з Афганістану. У 2022 році, на початку війни в Україні з польського боку Узбекистану було надано дійсне та практичне оперативне сприяння: через Польщу було врятовано багато тисяч узбецьких біженців із України.     

Спільними зусиллями громадських діячів Узбекистану та Польщі було відновлено кілька історичних пам’яток, що свідчать про місця масових поховань поляків. Согодні кількість громадян Узбекистану, з вписаним до паспортів польським походженням, нараховує близько 3 тисяч осіб. Полонія в Узбекистані вивчає польську мову, культуру і національні традиції.  Працює Центр Польської культури в Узбекистані «Польська Світлиця», що об’єднує поляків країни, та плекає інші традиції.

Чекаленко Л.Д.

 Інститут всесвітньої історії НАН України