Незважаючи на військову перевагу над Росією, існує ентузіазм щодо переозброєння та мілітаризації. Чому?
Дивний ентузіазм до військової справи охопив цю країну і, перш за все, її політичний істеблішмент. Берлінський “згусток”, як нещодавно назвав науково-медійно-політичний столичний комплекс Ганс Кунднані, наразі здебільшого знає лише одне послання: більше зброї, більше солдатів, більше грошей на озброєння. Якщо цього не буде, то “прийдуть росіяни”.
Громадянам, які орієнтуються на факти і цифри, ці вимоги нелегко зрозуміти. На який би показник ви не подивилися, ви завжди прийдете до одного і того ж висновку: НАТО в багато разів перевершує Росію. Вимога більше грошей, зокрема, здається гротескною: у 2023 році – році, коли Росія була в епіцентрі масованої звичайної війни – сукупні оборонні витрати країн-членів НАТО перевищували російські майже в тринадцять разів: майже 1,3 трильйона доларів США для НАТО проти близько 110 мільярдів доларів для Росії. Навіть якщо відняти частку США, оборонні витрати європейських членів НАТО все одно перевищують російські втричі. Протягом десятиліть співвідношення військових витрат становило приблизно десять до одного на користь НАТО. Якщо це не призвело до достатнього рівня безпеки, то що тоді?
Зрештою, не можна сказати, що ці витрати не відображаються на військових можливостях. Незалежно від того, які показники використовуються – суто кількісні чи якісні – НАТО значно переважає Росію. За даними веб-порталу Global Firepower Index, це стосується навіть сценаріїв, в яких НАТО розгортає лише 25 відсотків своїх сил і засобів, в той час як Росія – 75 відсотків.
Тому аргумент про те, що російський напад на територію НАТО буде лише питанням часу після того, як Росія не зазнає поразки в Україні, видається безпідставним. У випадку з Україною Росія, друга за силою військова потуга у світі, напала на країну, яка на папері часто поступається їй у військовому плані (18 місце в Глобальному індексі вогневої потужності). Напад на слабшу країну має внутрішню військову логіку: таку війну можна виграти. Напад на набагато сильнішого супротивника – ні: таку війну можна лише програти. Звичайно, особи, які приймають політичні рішення, можуть обманювати себе щодо перспектив перемоги у випадку військового конфлікту, і російське вторгнення в Україну є найкращим прикладом цього. Але з огляду на повну асиметрію військового арсеналу НАТО і російської армії, яка стікає кров’ю в Україні, це видається вкрай малоймовірним.
Тому багато в чому нинішній ентузіазм Берліна щодо мілітаризації виглядає радше як своєрідна надмірна компенсація за минулі прорахунки. Особливо це стосується Зелених, які в особі Антона Хофрайтера нещодавно закликали до додаткового 100-мільярдного пакету на військові витрати і зняття боргового гальма. Це той самий доктор Антон Хофрайтер, який у липні 2020 року представив у Бундестазі пропозицію від парламентської групи Зелених під назвою “Посилити внесок Бундесверу в боротьбу з кліматичною кризою – значно скоротити і послідовно фіксувати викиди CO2 від збройних сил”. Вона закликала німецький уряд “представити стратегію скорочення викидів CO2 в Бундесвері в повному обсязі, а також провести кампанію в рамках НАТО за загальне скорочення викидів CO2 в збройних силах”. Це також має стосуватися і закупівель озброєнь. Важливо “надавати більшої ваги викидам CO2 в усіх рішеннях щодо закупівель і, де це можливо, визначати їх пріоритетність” і, звичайно, “скоротити до необхідного рівня випробування боєприпасів і ракет та інші вогневі навчання”.
Багато в чому нинішній ентузіазм Берліна щодо мілітаризації виглядає як своєрідна надмірна компенсація за минулі прорахунки.
Йдеться про липень 2020 року, коли солдати Бундесверу перебувають у Малі та Афганістані, триває артилерійська війна низької інтенсивності на Донбасі, розгортається війна між Вірменією та Азербайджаном, а також військовий конфлікт у Сирії за безпосередньої участі партнерів по НАТО – США та Туреччини. Про подібну військову далекоглядність свідчить і пропозиція парламентської групи “зелених” у грудні 2020 року щодо відмови від озброєних безпілотників – пропозиція, мудрість якої з точки зору оборонної політики тепер можна щодня перевіряти в небі над Україною.
Втім, для ХДС/ХСС картина не відрізняється. Саме міністр оборони від ХДС Урсула фон дер Ляєн вбачала своє першочергове завдання у перетворенні Бундесверу на “дружнього до сім’ї роботодавця”. Пов’язані з цим адаптаційні заходи часом паралізували оперативну спроможність половини збройних сил. А в травні 2021 року Федеральна академія політики безпеки опублікувала дослідження – міністром оборони на той час була колишня голова ХДС Аннегрет Крамп-Карренбауер – з красивою назвою “Від леопарда до електронного леопарда: Бундесвер повинен стати лідером у сфері кліматичної нейтральності”. Кілька років тому польський учасник зустрічі німецьких і польських експертів з питань оборони так підсумував німецькі настрої в останні роки правління Меркель: “Коли ми говоримо про загрози безпеці, ми говоримо про ракети середньої дальності в Калінінграді. Коли німці говорять про загрози безпеці, вони говорять про бджіл, які вмирають”.
Насправді, Німеччина потребувала тоді і потребує зараз переоцінки своєї оборонної політики. Але причиною цього є не стільки нагальна потреба переозброїтися проти сильнішого супротивника, скільки той факт, що багаторічне безкарне використання Німеччиною оборонних зусиль Заходу більше не сприймається нашими партнерами. Будучи найбагатшою економікою в ЄС, ми протягом трьох десятиліть покладалися не лише на США, але й на те, що набагато бідніші країни інвестували набагато більшу частку свого ВВП в колективні оборонні зусилля Заходу, ніж ми. Ці дні минули.
Однак більш справедливий розподіл оборонного тягаря між сильнішими і слабшими плечима всередині Атлантичного альянсу – це щось відмінне від нинішнього ентузіазму щодо озброєння і соціальної мілітаризації, який також охопив частину ліберального і “прогресивного” середовища. У Німеччині є кілька інших будівельних майданчиків, де гроші можна було б використати з користю: Житлове будівництво, освіта, інфраструктура, енергетичний перехід, інтеграція, охорона здоров’я, діджиталізація – ось лише деякі з основних завдань. Політична і соціальна дестабілізація, спричинена невиконанням домашнього завдання в цих сферах, може виявитися набагато реальнішою, ніж малоймовірний, по суті, самогубний напад Росії на НАТО. І відчуття безпеки населення, ймовірно, буде більш довготривалим від ножових нападів у громадських місцях, ніж від страху, що російський ведмідь вже сопе у замкову щілину.
Надмірна компенсація за минулі помилки є зрозумілою з людської точки зору. Але це не є раціональним виправданням політики. Для всіх тих, хто віддає перевагу політиці, що базується на фактах, з огляду на ентузіазм мілітаризації в берлінському “блобі”, залишається стара добра фраза Йошки Фішера: “Вибачте, але я не переконаний!”
Автор: Д-р Ернст Гіллебранд очолює офіс Фонду ім. Фрідріха Еберта в Будапешті. Раніше він очолював відділ аналізу міжнародної політики, відділ Центральної та Східної Європи, а також був керівником офісів у Варшаві, Парижі, Лондоні та Римі.
Джерело: IPG-Journal, ЄС