Обґрунтування зовнішньої політики Трампа

Програмна стаття радника Трампа з питань нацбезпеки Роберта ОʼБрайана для Foreign Affairs

Si vis pacem, para bellum – це латинська фраза, яка з’явилася в четвертому столітті і означає “Якщо хочеш миру, готуйся до війни”. Походження концепції сягає ще глибших часів – часів римського імператора ІІ століття Адріана, якому приписують аксіому: “Мир через силу – або, якщо це не вдасться, мир через загрозу”.

Це добре розумів президент США Джордж Вашингтон. “Якщо ми хочемо забезпечити мир, один з найпотужніших інструментів нашого зростаючого процвітання, ми повинні знати, що ми завжди готові до війни”, – сказав він Конгресу в 1793 році. Ця ідея знайшла відлуння у відомому вислові президента Теодора Рузвельта: “Говори тихо, але носи велику палицю”. А Рональд Рейган, будучи кандидатом у президенти, запозичив цю ідею безпосередньо у Адріана, коли пообіцяв досягти “миру через силу” – і згодом виконав цю обіцянку.

У 2017 році президент Дональд Трамп повернув цей етос у Білий дім після епохи Обами, коли Сполучені Штати мали президента, який вважав за необхідне перепрошувати за нібито гріхи американської зовнішньої політики і виснажував сили американських збройних сил. Це закінчилося, коли Трамп вступив на посаду. Як він проголосив на Генеральній Асамблеї ООН у вересні 2020 року, Сполучені Штати “виконують своє призначення миротворця, але це мир через силу”.

І Трамп був миротворцем – факт, затьмарений неправдивим його зображенням, але абсолютно очевидний, якщо поглянути на історію. Лише за останні 16 місяців його адміністрації Сполучені Штати сприяли укладенню Абрахамських угод, які принесли мир Ізраїлю і трьом його сусідам на Близькому Сході, а також Судану; Сербія і Косово погодилися на економічну нормалізацію за посередництва США; Вашингтон успішно підштовхнув Єгипет і ключові держави Перської затоки до врегулювання розколу з Катаром і припинення блокади емірату; а також Сполучені Штати уклали угоду з “Талібаном”, яка запобігла загибелі американських військових в Афганістані впродовж майже всього останнього року перебування при владі адміністрації Трампа.

Трамп був сповнений рішучості уникнути нових воєн і нескінченних операцій проти повстанців, і його президентство стало першим з часів Джиммі Картера, коли Сполучені Штати не вступили в нову війну і не розширили вже існуючий конфлікт. Одну війну Трамп також завершив рідкісною перемогою США, знищивши Ісламську державу (також відому як ІДІЛ) як організовану військову силу і ліквідувавши її лідера Абу Бакра аль-Багдаді.

Але на відміну від часів Картера, за Трампа противники США не використовували прагнення американців до миру. У роки правління Трампа Росія не пішла далі після вторгнення в Україну у 2014 році, Іран не наважився на прямий напад на Ізраїль, а Північна Корея припинила випробування ядерної зброї після поєднання дипломатичного впливу та військової демонстрації сили США. І хоча Китай зберігав агресивну позицію під час перебування Трампа при владі, його керівництво, безумовно, відзначило рішучість Трампа дотримуватися червоних ліній, коли, наприклад, він наказав провести обмежену, але ефективну повітряну атаку на Сирію в 2017 році, після того, як режим Башара Асада застосував хімічну зброю проти власного народу.

Трамп ніколи не прагнув проголосити “доктрину Трампа” на догоду вашингтонському зовнішньополітичному істеблішменту. Він дотримується не догм, а власних інстинктів і традиційних американських принципів, які сягають глибше, ніж глобалістські ортодокси останніх десятиліть. “Америка понад усе – не тільки Америка” – мантра, яку часто повторюють чиновники адміністрації Трампа, і небезпідставно: Трамп визнає, що успішна зовнішня політика вимагає об’єднання зусиль з дружніми урядами і народами в інших країнах. Той факт, що Трамп по-новому подивився на те, які країни і групи є найбільш доречними, не робить його суто трансакціоністом або ізоляціоністом, ворожим до альянсів, як стверджують його критики. НАТО і співпраця США з Японією, Ізраїлем і арабськими країнами Перської затоки були посилені у військовому плані, коли Трамп був президентом.

Зовнішню та торговельну політику Трампа можна точно зрозуміти як реакцію на недоліки неоліберального інтернаціоналізму, або глобалізму, який практикувався з початку 1990-х до 2017 року. Як і багато американських виборців, Трамп зрозумів, що “вільна торгівля” не була такою на практиці, і в багатьох випадках іноземні уряди використовували високі тарифи, бар’єри в торгівлі та крадіжку інтелектуальної власності, щоб завдати шкоди економічним інтересам і безпеці США. І, незважаючи на значні військові витрати, після війни в Перській затоці 1991 року вашингтонський апарат національної безпеки здобув небагато перемог і зазнав низки помітних невдач у таких місцях, як Ірак, Лівія та Сирія.

Трамп високо цінує свого попередника Ендрю Джексона і підхід Джексона до зовнішньої політики: бути цілеспрямованим і рішучим, коли потрібно діяти, але остерігатися перегинати палицю. Другий термін Трампа означатиме повернення реалізму з джексоновським присмаком. Друзі Вашингтона почуватимуться безпечніше і впевненіше, а його вороги знову будуть боятися американської могутності. Сполучені Штати будуть сильними, і в світі запанує мир.

ЩО СТАЛОСЯ?

На початку 1990-х світ, здавалося, стояв на порозі другого “американського століття”. Залізна завіса впала, країни Східної Європи покінчили з комунізмом і вийшли з Варшавського договору, вишикувавшись у чергу, щоб приєднатися до Західної Європи та решти вільного світу. Радянський Союз відійшов в історію в 1991 році. Країни, що опинилися в стороні від хвилі свободи, такі як Китай, здавалося, були налаштовані на лібералізацію, принаймні економічну, і не становили безпосередньої загрози для Сполучених Штатів. Війна в Перській затоці виправдала військову розбудову США попереднього десятиліття і допомогла підтвердити, що у світі є лише одна наддержава.

Порівняйте ту ситуацію з сьогоднішнім днем. Китай став грізним військовим і економічним супротивником. Він регулярно погрожує демократичному Тайваню. Його берегова охорона і де-факто морська міліція перебувають у стані тривалого конфлікту низької інтенсивності з Філіппінами, договірним союзником США, що може призвести до більш масштабної війни в Південно-Китайському морі. Пекін зараз є головним ворогом Вашингтона в кіберпросторі, регулярно атакуючи американські ділові та урядові мережі. Нечесна торгівля та бізнес-практики Китаю завдали шкоди американській економіці і зробили Сполучені Штати залежними від Китаю в питаннях промислових товарів і навіть деяких важливих фармацевтичних препаратів. І хоча китайська модель не має нічого спільного з ідеологічною привабливістю для революціонерів третього світу і західних радикалів, яку мав радянський комунізм у середині ХХ століття, політичне керівництво Китаю на чолі з Сі Цзіньпіном, тим не менш, мало достатньо впевненості, щоб повернути назад економічні реформи, придушити свободу в Гонконгу і посваритися з Вашингтоном і багатьма його партнерами. Сі є найнебезпечнішим лідером Китаю з часів кривавого Мао Цзедуна. І Китай досі не поніс відповідальності за пандемію COVID-19, яка зародилася в Ухані.

Тепер Китай також має відданого і корисного молодшого партнера в Москві. У 2018 році, через рік після того, як Джо Байден залишив посаду віце-президента, він став співавтором статті на цих сторінках під назвою “Як протистояти Кремлю”. Але повномасштабне вторгнення Росії в Україну у 2022 році продемонструвало, що Москву навряд чи зупинили його жорсткі заяви. Війна також оголила ганебну правду про те, що європейські члени НАТО не готові до нового бойового середовища, яке поєднує інноваційні технології, такі як штучний інтелект, з низькотехнологічними, але смертоносними дронами і артилерією сторічної давнини.

До Китаю і Росії в новій осі антиамериканських автократій приєднується Іран. Подібно до режимів у Пекіні та Москві, теократія в Тегерані стала більш зухвалою. З позірною безкарністю його лідери часто погрожують Сполученим Штатам та їхнім союзникам. За найавторитетнішими оцінками, Іран накопичив достатньо збагаченого урану, щоб створити базову ядерну зброю менш ніж за два тижні, якщо він вирішить це зробити. Іранські маріонетки, в тому числі ХАМАС, викрадають і вбивають американців. А в квітні Іран вперше атакував найближчого союзника Вашингтона на Близькому Сході, Ізраїль, безпосередньо з іранської території, випустивши сотні безпілотників і ракет.

Ближче до дому картина навряд чи краща. У Мексиці наркокартелі формують паралельний уряд у деяких районах і переправляють людей і нелегальні наркотики до США. Венесуела – це войовнича країна. А нездатність адміністрації Байдена убезпечити південний кордон США є, мабуть, її найбільшим і найприкрішим провалом.

ЯСНІСТЬ ЩОДО КИТАЮ

Цей морок американської слабкості і невдач волає до Трампа про відновлення миру за допомогою сили. Ніде ця потреба не є більш нагальною, ніж у змаганні з Китаєм.

Від початку свого президентського терміну Байден надсилав неоднозначні повідомлення про загрозу, яку становить Пекін. Хоча Байден зберіг тарифи та експортний контроль, запроваджені Трампом, він також відправив урядовців з низкою візитів до Пекіна, де вони виступили з жорсткими попередженнями щодо торгівлі та безпеки, а також простягнули оливкову гілку, пообіцявши відновити деякі форми співпраці з Китаєм, які існували до приходу до влади адміністрації Трампа. Це політика, в якій переважає показовість, а не суть. Зустрічі та саміти – це заходи, а не досягнення.

Тим часом Пекін уважно стежить за тим, що президент і його головні радники говорять публічно. Байден назвав китайську економіку “бомбою уповільненої дії”, але також прямо заявив: “Я не хочу стримувати Китай” і “Ми не хочемо завдати шкоди Китаю – щиро. Нам усім буде краще, якщо у Китаю все буде добре”. Вірити в таку маячню означає вірити в те, що Китай не є справжнім супротивником.

Комуністична партія Китаю прагне розширити свою владу і безпеку, витіснивши Сполучені Штати як світового лідера в технологічному розвитку та інноваціях у таких критично важливих сферах, як електромобілі, сонячна енергетика, штучний інтелект і квантові обчислення. Для цього Пекін покладається на величезні субсидії, крадіжку інтелектуальної власності та недобросовісну торгівлю. Наприклад, в автомобільній промисловості Пекін підтримує національних лідерів, таких як BYD, яких він засипав субсидіями і заохочував викидати мільйони дешевих електромобілів на ринки США і країн-союзників, з метою збанкрутувати автовиробників від Сеула до Токіо, від Детройта до Баварії.

Щоб зберегти свою конкурентну перевагу перед обличчям цього натиску, Сполучені Штати повинні залишатися найкращим місцем у світі для інвестицій, інновацій та ведення бізнесу. Але зростаючі повноваження американської регуляторної держави, включно з надмірно агресивним антимонопольним законодавством, загрожують зруйнувати американську систему вільного підприємництва. Навіть тоді, коли китайські компанії отримують несправедливу підтримку від Пекіна, щоб витіснити американські компанії з бізнесу, уряди Сполучених Штатів та їхніх європейських союзників ускладнюють конкуренцію для тих самих американських компаній. Це рецепт національного занепаду; західні уряди повинні відмовитися від такого непотрібного регулювання.

Оскільки Китай прагне підірвати американську економічну і військову міць, Вашингтон повинен відповісти тим же – так само, як він робив це під час холодної війни, коли працював над ослабленням радянської економіки. Міністр фінансів Джанет Єллен заявила, що “повне економічне відокремлення [від Китаю] не є ані практичним, ані бажаним” і що Сполучені Штати “відкидають ідею про те, що ми повинні відокремити нашу економіку від Китаю”. Але насправді Вашингтон повинен прагнути відокремити свою економіку від китайської. Не називаючи це так, Трамп розпочав фактичну політику відокремлення, запровадивши вищі тарифи на близько половини китайського експорту до Америки, залишивши Пекіну можливість відновити нормальну торгівлю, якщо він змінить свою поведінку, – можливістю, якою він не скористався. Зараз настав час натиснути ще більше, запровадивши 60-відсоткові тарифи на китайські товари, за які виступав Трамп, і посилити експортний контроль за будь-якими технологіями, які можуть бути корисними для Китаю.

Звісно, Вашингтон повинен підтримувати відкриті лінії зв’язку з Пекіном, але Сполученим Штатам слід зосередити свою тихоокеанську дипломатію на таких союзниках, як Австралія, Японія, Філіппіни і Південна Корея, традиційних партнерах, таких як Сінгапур, і нових партнерах, таких як Індонезія і В’єтнам. Критики припускають, що заклики Трампа до союзників США в Азії робити більший внесок у власну оборону можуть їх занепокоїти. Навпаки: мої розмови з офіційними особами в регіоні показали, що вони вітали б більше відвертих розмов Трампа про необхідність двосторонніх відносин в альянсах і вважають, що його підхід сприятиме зміцненню безпеки.

Спільні військові навчання з такими країнами є вкрай важливими. У 2018 році Трамп не запросив Китай на щорічні військові навчання в Тихоокеанському регіоні: хороша оборонна команда не запрошує свого найімовірнішого супротивника спостерігати за плануванням і практикою. (Китай, звісно, відправив кораблі-шпигуни для спостереження.) У 2022 році Конгрес вказав, що Сполучені Штати повинні запросити Тайвань приєднатися до навчань. Але Байден відмовився це зробити – помилка, яку необхідно виправити.

Тайвань щорічно витрачає близько 19 мільярдів доларів на свою оборону, що становить трохи менше трьох відсотків його річного економічного виробництва. Хоча це краще, ніж у більшості союзників і партнерів США, це все одно занадто мало. Інші країни цього дедалі небезпечнішого регіону також повинні витрачати більше. І недолік Тайваню не є виключно його власною провиною: минулі адміністрації США надсилали неоднозначні сигнали про готовність Вашингтона постачати Тайваню зброю і допомагати йому захищатися. Наступна адміністрація повинна чітко заявити, що разом з подальшою підтримкою США очікують, що Тайвань витрачатиме більше коштів на оборону і робитиме інші кроки, наприклад, розширюватиме військовий призов.

Тим часом, Конгрес повинен допомогти розбудові збройних сил Індонезії, Філіппін та В’єтнаму, надавши їм гранти, кредити та постачання зброї, які Сполучені Штати вже давно пропонують Ізраїлю. Філіппіни, зокрема, потребують швидкої підтримки у протистоянні з китайськими силами в Південно-Китайському морі. Військово-морський флот повинен здійснити програму відновлення списаних кораблів, а потім передати їх Філіппінам, в тому числі фрегати і десантні кораблі, що стоять в резерві у Філадельфії і на Гаваях.

Військово-морський флот також повинен перевести один з авіаносців з Атлантики до Тихого океану, а Пентагон має розглянути можливість розгортання всієї морської піхоти в Тихому океані, звільнивши її, зокрема, від місій на Близькому Сході і в Північній Африці. Американські бази в Тихому океані часто не мають належної протиракетної оборони та захисту від винищувачів – скандальний недолік, який міністерство оборони має виправити, швидко перекинувши ресурси з інших місць.

ПОВЕРНЕННЯ МАКСИМАЛЬНОГО ТИСКУ

Ще один регіон, де адміністрація Байдена продемонструвала мало сили, а отже, принесла мало миру, – це Близький Схід. Байден вступив на посаду, сповнений рішучості піддати остракізму Саудівську Аравію за порушення прав людини, а також відновити політику переговорів часів Обами з Іраном, набагато гіршим порушником прав людини. Такий підхід відштовхнув Саудівську Аравію, важливого партнера і експортера енергоносіїв, і нічого не зробив для приборкання Ірану, який за останні чотири роки став явно більш жорстоким. Союзники на Близькому Сході і за його межами побачили в цих діях свідчення американської слабкості і ненадійності і стали проводити більш незалежну від Вашингтона зовнішню політику. Сам Іран не соромиться нападати на Ізраїль, американські війська і американських партнерів через довірених осіб і безпосередньо.

На противагу цьому, адміністрація Трампа провела кампанію максимального тиску на Іран, в тому числі наполягаючи на тому, щоб європейські країни дотримувалися санкцій США і ООН щодо Ісламської Республіки. Ця демонстрація рішучості згуртувала таких важливих партнерів США, як Саудівська Аравія та Об’єднані Арабські Емірати, і проклала шлях до “Угод Абрахама”. Коли союзники США побачать оновлену американську рішучість стримувати ісламістський режим у Тегерані, вони приєднаються до Вашингтона і допоможуть встановити мир у регіоні, який має вирішальне значення для енергетичних ринків і світових ринків капіталу.

На жаль, за часів адміністрації Байдена, яка не змогла забезпечити дотримання чинних санкцій щодо експорту іранської нафти, відбулося протилежне. В останні місяці цей експорт досяг шестирічного максимуму, перевищивши 1,5 мільйона барелів на день. Послаблення санкцій стало справжньою знахідкою для іранського уряду та його військових, приносячи їм десятки мільярдів доларів на рік. Відновлення репресій Трампа обмежить можливості Ірану фінансувати терористичні маріонеткові сили на Близькому Сході і за його межами.

Проблеми Байдена почалися на Близькому Сході, коли він спробував знову укласти ядерну угоду з Іраном часів Обами, з якої Трамп вийшов у 2018 році, визнавши її провальною. Угода не тільки не ліквідувала і навіть не заморозила іранську ядерну програму, але й освятила її, дозволивши Ірану зберегти центрифуги, які він використовував для накопичення майже достатньої кількості урану для створення бомби. Повернення до політики максимального тиску, яку проводив Трамп, означатиме повне запровадження американських санкцій щодо енергетичного сектору Ірану, які поширюватимуться не лише на Іран, але й на уряди та організації, які купують іранську нафту і газ. Максимальний тиск також означатиме розгортання більшої кількості морських і авіаційних засобів на Близькому Сході, що дасть зрозуміти не лише Тегерану, але й американським союзникам, що американські військові в регіоні зосереджені на стримуванні Ірану, нарешті відійшовши від контрповстанської орієнтації останніх двох десятиліть.

Сильніша політика протидії Ірану також призведе до більш продуктивного підходу до ізраїльсько-палестинського конфлікту, який знову розбурхує регіон. Протягом десятиліть загальноприйнята думка полягала в тому, що вирішення цієї суперечки є ключем до покращення безпеки на Близькому Сході. Але конфлікт став більше симптомом, ніж причиною неспокою в регіоні, справжнім джерелом якого є революційний, теократичний режим Ірану. Тегеран надає критично важливе фінансування, зброю, розвіддані і стратегічне керівництво цілій низці груп, які загрожують безпеці Ізраїлю – не лише ХАМАСу, який розпалив нинішню війну в Газі своїм варварським нападом на Ізраїль 7 жовтня, але й ліванській терористичній організації “Хезболла” і єменському ополченню “Хуті”. Ізраїльсько-палестинський конфлікт не може бути вирішений, поки не буде стриманий Іран, і поки палестинські екстремісти не припинять спроби ліквідувати єврейську державу.

Тим часом Сполучені Штати повинні продовжувати підтримувати Ізраїль у його прагненні ліквідувати ХАМАС у Газі. Довгострокове управління і статус території не повинні диктуватися Вашингтоном; Сполучені Штати повинні підтримувати Ізраїль, Єгипет і американських союзників у Перській затоці, які намагаються вирішити цю проблему. Але Вашингтон не повинен тиснути на Ізраїль, щоб той повернувся до переговорів про довгострокове вирішення ширшого конфлікту з палестинцями. У центрі уваги американської політики на Близькому Сході має залишатися зловмисний актор, який, зрештою, несе найбільшу відповідальність за безлади і вбивства: іранський режим.

ВІД КАБУЛА ДО КИЄВА

Байден також різко послабив американську державну владу через свою катастрофічну помилку в управлінні виведенням військ з Афганістану. Адміністрація Трампа провела переговори щодо угоди, яка поклала край участі США у війні, але Трамп ніколи б не допустив такого хаотичного і ганебного відступу. Можна провести пряму лінію від безглуздості виведення військ влітку 2021 року до рішення президента Росії Владіміра Путіна напасти на Україну через півроку. Після того, як Росія відмахнулася від попереджень Байдена про наслідки вторгнення в Україну і все одно напала, Байден запропонував президенту України Володимиру Зеленському залишити Київ, що повторило б ганебну втечу президента Афганістану Ашрафа Гані з Кабула влітку минулого року. На щастя, Зеленський відхилив цю пропозицію.

Відтоді адміністрація Байдена надала значну військову допомогу Україні, але часто зволікала з наданням Києву зброї, необхідної для досягнення успіху. 61 мільярд доларів, нещодавно виділених Конгресом для України – на додаток до вже затверджених 113 мільярдів доларів – ймовірно, є достатнім для того, щоб Україна не програла, але недостатнім для того, щоб вона змогла перемогти. Тим часом Байден, схоже, не має плану, як закінчити війну.

Трамп, зі свого боку, чітко дав зрозуміти, що хотів би бачити врегулювання війни шляхом переговорів, яке покладе край вбивствам і збереже безпеку України. Підхід Трампа полягав би в тому, щоб продовжувати надавати летальну допомогу Україні, фінансовану європейськими країнами, залишаючи при цьому двері відкритими для дипломатії з Росією – і виводячи Москву з рівноваги за допомогою певної міри непередбачуваності. Він також підштовхне НАТО до ротації наземних і повітряних сил у Польщі, щоб посилити свої можливості ближче до кордону з Росією і чітко дати зрозуміти, що альянс буде захищати всю свою територію від іноземної агресії.

Вашингтон повинен переконатися, що його європейські союзники розуміють, що подальша американська оборона Європи залежить від виконання Європою свого обов’язку, в тому числі і в Україні. Якщо Європа хоче показати, що вона серйозно налаштована захищати Україну, вона повинна негайно прийняти її до Європейського Союзу, відмовившись від звичайного бюрократичного протоколу вступу. Такий крок став би потужним сигналом для Путіна, що Захід не віддасть Україну Москві. Це також дало б надію українському народу на те, що кращі дні ще попереду.

АРМІЯ В ЗАНЕПАДІ

У той час як Китай піднявся, Близький Схід палає, а Росія лютує в Україні, американська армія відновила поступове скорочення, яке почалося за часів адміністрації Обами, а потім призупинилося під час перебування Трампа при владі. Минулого року лише Корпус морської піхоти та Космічні сили виконали план набору. Армія не дорахувалася вражаючих 10 000 новобранців до своєї скромної мети – додати 65 000 солдатів, щоб зберегти її нинішню чисельність. Цей дефіцит є не лише кадровою проблемою; він свідчить про брак довіри молодих американців і їхніх родин до мети і місії армії.

Тим часом, збройним силам все більше бракує інструментів, необхідних для захисту Сполучених Штатів та їхніх інтересів. Військово-морський флот зараз має менше 300 кораблів, порівняно з 592 наприкінці правління адміністрації Рейгана. Цього недостатньо для підтримання звичайного стримування за допомогою військово-морської присутності у 18 морських регіонах світу, які американське командування визначило стратегічно важливими. Конгрес і виконавча влада повинні підтвердити свою прихильність меті мати до 2032 року військово-морські сили у складі 355 кораблів, яку Трамп поставив у 2017 році. Цей дещо більший флот має включати більш малопомітні ударні підводні човни класу “Вірджинія”. Також важливе значення має збільшення кількості підводних човнів з балістичними ракетами класу “Колумбія”, які є частиною так званої ядерної тріади – обладнання і систем, що дозволяють Вашингтону розгортати ядерну зброю з повітря, суші і моря.

Інші частини тріади також потребують вдосконалення. Наприклад, Конгрес повинен виділити кошти на всі 100 запланованих одиниць малопомітного бомбардувальника B-21, який знаходиться в стадії розробки, щоб замінити застарілі бомбардувальники B-2. Насправді, деякі аналітики стверджують, що військово-повітряні сили потребують не менше 256 таких проникаючих ударних бомбардувальників для проведення стійкої кампанії проти рівного собі конкурента. Щоб уникнути проблем із закупівлями, які виникли з B-2, в результаті чого ВПС залишилися з парком лише з 21 літака замість 132 спочатку запланованих, як ВПС, так і відповідні комітети Конгресу повинні працювати над забезпеченням стабільного виробничого процесу.

Тріада стала більш важливою в останні роки, оскільки Китай і Росія модернізували свої ядерні арсенали. Китай подвоїв розмір свого арсеналу з 2020 року: масове, незрозуміле і невиправдане розширення. Сполучені Штати повинні зберігати технічну і чисельну перевагу над сукупними ядерними запасами Китаю і Росії. Для цього Вашингтон повинен вперше з 1992 року випробувати нову ядерну зброю на надійність і безпеку в реальних умовах, а не лише за допомогою комп’ютерних моделей. Якщо Китай і Росія і надалі відмовлятимуться брати участь у добросовісних переговорах з контролю над озброєннями, Сполучені Штати також повинні відновити виробництво урану-235 і плутонію-239, основних ізотопів, що розщеплюються, для ядерної зброї.

Американський звичайний арсенал також потребує трансформації. Адміністрація Трампа відновила розробку гіперзвукових ракет, фінансування яких президент Барак Обама різко скоротив у 2011 році, в результаті чого Китай і Росія значно випередили Сполучені Штати у придбанні цієї важливої нової зброї, яка рухається зі швидкістю, що в п’ять разів перевищує швидкість звуку і може маневрувати в земній атмосфері. Другий термін Трампа означатиме масові інвестиції в цю критично важливу технологію.

Відновлення армії потребуватиме енергійної участі президента і керівництва Конгресу, оскільки цивільний і військовий персонал не в змозі самостійно виправити Пентагон. (Трамп часто наполягав на інноваціях всупереч бюрократичній інерції, яку підтримують цивільні чиновники вищого рівня в Міністерстві оборони). Але фундаментальні зміни повинні враховувати реальність обмежених бюджетів. Через нестійкий рівень запозичень федеральний бюджет доведеться скоротити, а значне збільшення витрат на оборону малоймовірне, незалежно від того, яка партія контролює Білий дім і Конгрес. Розумніші витрати мають прийти на зміну більшим витратам у сучасній стратегії миру через силу.

Оздоровлення армії вимагає серйозних реформ у процесах закупівель як для власних збройних сил, так і для збройних сил країн-членів Альянсу. Протягом останніх десятиліть такі важливі проекти, як есмінець “Цумвальт”, бойовий корабель “Літорал”, винищувач F-35 і літак-заправник KC-46, були реалізовані із запізненням на роки і значно перевищили бюджет. У 1950-х роках, навпаки, компанія Lockheed поставила перший літак-розвідник U-2 менш ніж через півтора року після отримання контракту – і завершила його в рамках бюджету. Сьогодні таке досягнення було б немислимим через статус-кво в більшості служб, дисфункцію Конгресу, яка ускладнює бюджетування і планування, а також відсутність бачення з боку міністрів збройних сил.

Ще однією фундаментальною проблемою військових закупівель є ірраціональна система розробки Пентагоном вимог до нових озброєнь. Вимоги легко додавати і важко прибирати. В результаті ми отримуємо високотехнологічну зброю, але дорогу і таку, що потребує багато років для її впровадження. Наприклад, на початку і в середині 1990-х років, коли ВМС розробляли свій нинішній клас авіаносців, вони додали вимогу про електромагнітну систему запуску літаків – технологію, якої на той час не існувало. Це рішення, яке Трамп розкритикував у 2017 році, призвело до значних витрат і затримок. Вище цивільне керівництво Пентагону має реформувати цей процес, встановивши нове правило, згідно з яким будь-яка значна зміна в дизайні, що може збільшити вартість або час розробки основних систем, має бути санкціонована ним і лише ним.

Сполученим Штатам слід надихатися системами закупівель в таких країнах-союзниках, як Австралія, де економна бюрократія розробила безпілотний бойовий літальний апарат Ghost Bat і безпілотний підводний апарат Ghost Shark за низькими цінами і без величезних затримок, які стримують американські закупівлі. Спритні нові оборонні постачальники, такі як Anduril і Palantir – компанії, що працюють в інноваційному технологічному секторі – також можуть допомогти Пентагону розробити процеси закупівель, які краще підходять для двадцять першого століття.

ЗНАЙ СВОГО ВОРОГА – І СВОЇХ ДРУЗІВ

Однак лише більш ефективних збройних сил буде недостатньо для того, щоб зірвати і стримати нову вісь Пекін-Москва-Тегеран. Для цього також потрібні міцні альянси між вільними країнами світу. Створення альянсів буде настільки ж важливим під час другого терміну Трампа, як і під час першого. Хоча критики часто зображували Трампа як вороже налаштованого до традиційних альянсів, насправді він зміцнив більшість з них. Трамп не скасував і не відклав жодного розгортання військ в НАТО. Його тиск на уряди країн-членів НАТО щодо збільшення витрат на оборону зробив альянс сильнішим.

Представники адміністрації Байдена люблять на словах говорити про важливість альянсів, і Байден каже, що, на його думку, Сполучені Штати беруть участь у змаганні, в якому союзні демократії протистоять автократіям-суперникам. Але адміністрація підриває власну уявну місію, коли ставить під сумнів демократичну сумлінність консервативних обраних лідерів у країнах-союзниках США, зокрема колишнього президента Бразилії Жаїра Болсонару, прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана, прем’єр-міністра Ізраїлю Беньяміна Нетаньягу і президента Польщі Анджея Дуди. Насправді ці лідери реагують на бажання своїх народів і прагнуть захищати демократію, але за допомогою політики, відмінної від тієї, яку сповідують люди, що люблять тусуватися в Давосі. Однак адміністрація Байдена, схоже, менше зацікавлена в розбудові добрих відносин з реальними демократичними союзниками, ніж у захисті вигаданих абстракцій, таких як “міжнародний порядок, що ґрунтується на правилах”. Така риторика відображає глобалістський ліберальний елітаризм, який маскується під підтримку демократичних ідеалів.

Критика цих демократичних лідерів є ще більш прикрою у порівнянні з тим, як мало уваги чиновники Байдена приділяють дисидентам в авторитарних державах. Президент і його головні помічники рідко дотримуються підходу колишніх президентів, які привертали увагу до затриманих дисидентів, щоб проілюструвати авторитарні зловживання і підкреслити перевагу моделі вільного світу з невід’ємними правами особистості і верховенством закону. Картер особисто написав радянському дисиденту Андрію Сахарову. Рейган зустрічався з радянським дисидентом Натаном Щаранським в Овальному кабінеті і зустрічався з іншими в посольстві США в Москві. На відміну від нього, Байден рідко говорив публічно про окремих дисидентів – таких, як Джиммі Лай, гонконгський видавець і захисник демократії, якого китайські чиновники ув’язнили за сфабрикованими звинуваченнями. Хоча Державний департамент висловлював протести щодо поводження Китаю зі своїми громадянами, вони відбувалися на тлі беззастережної взаємодії з Китаєм на високому рівні, яка не містить серйозного правозахисного компоненту.

Трамп, зі свого боку, вважав за краще зосередитися більше на американцях, несправедливо затриманих за кордоном, ніж на дисидентах, намагаючись налагодити відносини з іноземними лідерами і дати шанс таким диктаторам, як північнокорейський Кім Чен Ин, вийти з холодної води. Але він звернув увагу на опозиційні сили в авторитарних державах, які є конкурентами США. У січні 2020 року, після того, як я публічно висловив сподівання, що народ Ірану колись зможе обирати своїх лідерів, Трамп відреагував у соціальних мережах: “Не вбивайте своїх протестувальників”, – застеріг він теократів у Тегерані. Другий президентський термін Трампа означатиме посилення уваги на президентському рівні до дисидентів і політичних сил, які можуть кинути виклик супротивникам США. Ці зусилля ґрунтуватимуться на попередніх діях, таких як зустріч держсекретаря Трампа Майка Помпео та інших високопосадовців з активістами, які прагнуть свободи в Китаї, а також звернення заступника радника з національної безпеки Метта Поттінгера до китайського народу китайською мовою з Білого дому, де він висловив багато з їхніх занепокоєнь щодо репресивного правління Комуністичної партії Китаю.

Дехто може сказати, що Сполучені Штати лицемірять, засуджуючи одні репресивні уряди, такі як у Китаї та Ірані, і водночас співпрацюючи з іншими, наприклад, арабськими недемократичними країнами. Але важливо враховувати здатність країн до змін. Більшість арабських монархій сьогодні є більш відкритими і ліберальними, ніж вони були 10 чи 20 років тому – частково завдяки співпраці зі Сполученими Штатами. Чого не скажеш про уряди Китаю чи Ірану, які стали більш репресивними та агресивними по відношенню до своїх сусідів.

Сполучені Штати не є досконалими, і їхня безпека не вимагає, щоб кожна країна на землі була схожою на них у політичному плані. Протягом більшої частини історії США більшість американців вважали, що достатньо бути прикладом для інших, а не намагатися нав’язати іншим свою політичну систему. Але американці не повинні недооцінювати те, чого досягла їхня країна, або применшувати успіх американського експерименту у визволенні людей вдома і за кордоном від репресій, бідності і незахищеності.

Чи може американське відродження відбутися сьогодні в розділеній нації, коли опитування показують, що переважна більшість громадян вважає, що їхня країна перебуває на хибному шляху? Як показали вибори Рейгана у 1980 році, Сполучені Штати завжди можуть змінити ситуацію. У листопаді американський народ матиме можливість повернути на посаду президента, який відновив мир за допомогою сили – і який може зробити це знову. Якщо це станеться, країна має ресурси, винахідливість і мужність, щоб відновити свою національну міць, захистити свою свободу і знову стати останньою надією людства.