Наразі важко сказати, що писатимуть про саміт миру в Бюргенштоці в підручниках історії майбутнього. Безсумнівно, він не завершив війну в Україні – проте ніхто від нього цього і не очікував.

Він став першим кроком, який Україна і ще трохи менше сотні країн зробили на дипломатичному шляху до закінчення війни, проте досі не відомо, чи він точно виведе на магістраль повноцінного мирного процесу і чи взагалі цей шлях є актуальним. Бо, судячи з останніх заяв Володимира Путіна, передумов для цього не спостерігається.

Зустріч у Бюргенштоці показала українцям, які, видається, досить активно за нею стежили, що світ навколо них – складніший, ніж здається на перший погляд і зовсім не переповнений друзями та партнерами Києва, які цілодобового переживають за його якнайшвидшу перемогу над агресивним величезним сусідом.

Отож, розберемося, чим саме для українців став саміт у Бюргенштоці, чи варто його називати історичною перемогою української дипломатії, чи провалом вслід за російськими пропагандистами, зрештою, якими є шанси на те, що він призведе до встановлення в Україні справедливого миру.

Хто приїхав на саміт миру

Ще задовго до відкриття саміту спостерігачі говорили, що одним з ключових критеріїв його успішності стане кількість і, якщо можна так сказати, якість його учасників.

Нагадаємо, на певному етапі організатори саміту опинилися перед дилемою. З одного боку, Київ міг винести на саміт більшу кількість пунктів “формули миру Зеленського”, але обговорити їх у меншому колі співрозмовників (у світі, особливо на Заході, насправді не бракує однодумців, які хоч завтра підпишуться під усіма десятьма її пунктами).

З другого – саміт міг обмежитися меншою кількістю пунктів, проте тоді на нього могла приїхати більша кількість країн (на Глобальному Півдні дуже обережно ставляться до питань вимог з Росії компенсацій за завдані нею збитки чи про створення трибуналу для воєнних злочинців).

Вибір зробили на користь другої опції. Доклалася тут і організаторка саміту – Швейцарія, яка до того ж користувалася власною логікою.

Якщо для України саміт миру був способом закріпити в дипломатичному, політичному інформаційному сенсах першість саме формули президента Зеленського, то Швейцарія вважає, що шлях до миру веде через “конвергенцію”, об’єднання найкращих рис усіх існуючих мирних планів. За словами глави тамтешнього МЗС Іньяціо Кассіса, зараз таких планів цілком офіційно існує “шість-сім”.

Отож, розробляючи порядок денний саміту в Бюргенштоку, швейцарці обрали три пункти з “формули Зеленського” – продовольчу безпеку, радіаційну безпеку і гуманітарні питання – саме тому, що вони у тому чи іншому вигляді повторюються у всіх без винятку мирних планах.

Остаточний список учасників саміту мав дати відповідь на питання, чи виправданим був обраний підхід: адже якби навіть попри мінімальну кількість винесених на розгляд питань, на саміт приїхала не дуже велика кількість країн, це була б явна невдача.

Інтрига трималася до останнього (джерела ВВС кажуть, що через бажання перестрахуватися перед зусиллями Росії, спрямованими на зменшення кількості учасників саміту). Проте оприлюднений у п’ятницю список з 93 країн та восьми організацій, які вирішили брати участь у заході, більшість спостерігачів визнали цілком хорошим результатом.

Приблизно половина учасників саміту представляли західний світ, який з самого початку російського вторгнення солідаризувався з Україною. Решта – так званий Глобальний Південь. І тут спостерігачі мали достатній простір для аналізу.

На мапі країн-учасниць саміту в очі впадали сірі простори Африки – території, на які величезний вплив мають Росія, яку на саміт не запросили, та Китай, який через це вирішив на нього не їхати. До Швейцарії не приїхали представники Азербайджану та усіх середньоазійських республік колишнього Радянського Союзу – судячи з усього, з цієї ж причини.

Натомість так чи інакше представленими в Бюргенштоку були аж три члени блоку БРІКС, що його чимало західних спостерігачів називали головним опонентом “колективного Заходу”.

Напередодні саміту Володимир Зеленський на полях засідання “Великої сімки” зустрівся з індійським прем’єром Нарендрою Моді, і той доручив представляти на саміті колишньому послові його країни в Росії Павану Капуру.

Бразилія та ПАР брали участь в саміті як спостерігачі: причому ПАР представляв радник президента з національної безпеки Сідні Муфамаді, якого тамтешня преса називає носієм усіх державних таємниць Південної Африки протягом останніх десятиліть.

Привертала до себе увагу і присутність у списку Саудівської Аравії. Цей ключовий геополітичний гравець регіону має непогані стосунки і з Росією, і з Китаєм. Коли за кілька днів перед самітом у пресі з’явилася інформація про те, що саудити збирають проігнорувати захід, Володимир Зеленський здійснив бліцвізит до цієї країни і, схоже, саме його особисті переговори з керівництвом цієї країни привели до потрібного Україні результату.

Just peace – про що говорили на саміті миру

Така величезна кількість учасників мала наслідком не тільки логістичні труднощі для організаторів саміту: вони прибували до фешенебельного гірського готелю протягом кількох годин, а звук вертольотів, які доправляли високих гостей у передгір’я Альп, геть розлякав місцевих статечних корів та овечок.

Коли за столом в одній залі засідань зібралися представники усіх континентів, очевидними стали відмінності у поглядах на війну в Україні з різних куточків світу.

Виступи десятків учасників заходу зовсім не виглядали на зустріч однодумців, які наввипередки розхвалюють формулу миру Зеленського і за інерцією повторюють чергову фразу про те, що вони будуть з Україною “стільки, скільки потрібно”. Саміт в Бюргенштоку показав, що світ – значно складніший, ніж здається з берегів Дніпра, війна Росії проти України зовсім не обов’язково є проблемою номер один для усіх мешканців нашої планети, а вже тим більше не всі учасники саміту цілком і повністю розділяли український погляд на цю війну.

На підсумковій пресконференції глава швейцарського МЗС Іньяціо Кассіс розповідав про те, яке саме питання саміту викликало найбільші дискусії на закритих сесіях заходу.

Він пригадав, що на панелі, присвяченій продовольчій безпеці, представники африканських країн голосно нарікали на те, що війна в Україні призвела до розриву ланцюжків постачання продовольства на їхній континент і значно погіршила становище цього не найбагатшого регіону світу. Отож, казали вони, вони приїхали до Швейцарії, аби в Україні якнайшвидше встановили мир.

Однак за який мир виступає Африка, спитали у них, – і тут мимоволі виникла гра слів – справедливий мир (англійською just peace) чи просто мир (англійською теж just peace). Виявилося, випливало зі слів Кассіса, що для багатьох представників Глобального Півдня, як саме у далекій європейській країні перестануть стріляти і повністю розблокують Чорне море, не так вже й принципово – головне, щоб зерно попливло з України до Африки.

Але цим і був цінний цей саміт, що перед ним українська сторона помітно пом’якшила свою риторику: якщо раніше Київ твердив, що саміт збирається виключно для того, аби підтримати “формулу миру Зеленського”, то зараз українці гучно заявляли, що готові почути нові ідеї щодо закінчення війни – мало того, закликають учасників саміту бути якомога активнішими.

І учасники були надзвичайно активними, принаймні у своїх заявах на відкритих панелях заходу – гучних заяв тут пролунало чимало.

З одного боку, емоційні слова канадського прем’єра Джастіна Трюдо про те, що через агресію Росії тисячі дітей не зможуть відсвяткувати в день проведення саміту День батька зі своїми татусями.

З іншого – аж надміру приземлений аргентинський президент Хав’єр Міллей, який висловив цілком однозначну підтримку Україні та її формулі миру, однак прозоро натякнув на те, що Києву варто попри все вибудовувати прагматичні стосунки з Росією, процитувавши американського економіста Мілтона Фрідмана: “Я можу ненавидіти свого сусіда, однак якщо він не буде купувати мої продукти, то я збанкрутую”.

З одного боку – польський президент Анджей Дуда, який нагадував про те, що Росію в нашій частині світу часто небезпідставно називають “тюрмою народів” і окреслюючи її як “найбільшу колоніальну імперію у світі, яка так і не змогла розібратися з демонами свого минулого”.

З іншого – турецький міністр закордонних справ Хакан Фідан, який дорікав організаторам: мовляв, саміт в Бюргенштоку “міг би стати більш орієнтованим на результат, якби інша сторона конфлікту – Росія – була присутньою в його залі”.

Чи той же президент Кенії Вільям Руто, який розповідав про те, що фермери у його країні добре знають про війну в Україні, бо там сильно подорожчали добрива, а одночасно ділився своїми міркуваннями з приводу інших наслідків цього вторгнення.

“Махатма Ганді казав, що якщо користуватися принципом “Око за око”, то всі осліпнуть. Напад на Україну був незаконним і неприйнятним. Але одностороннє використання російських активів також є незаконним і порушує принципи Статуту ООН”, – промовляв Руто.

У цій ситуації те, що учасники саміту взагалі зуміли прийти до будь-якого, хай навіть короткого, але практично спільного комюніке саміту, подекуди викликало подив.

Битва за слова – як писали комюніке саміту

Формулювання підсумкового комюніке саміту відточувалися буквально до останнього моменту і стали, на думку членів української делегації, перемогою Києва.

Напередодні саміту ЗМІ повідомляли про запеклі дискусії з приводу змісту цього документу. За даними ВВС, у пошуках максимально м’яких формулювань, які могли б знайти підтримку максимальної кількості потенційних учасників саміту, партнери Києва справді дещо вихолощували той зміст, який вкладали в цей захід українці.

І справді, результат саміту складно було б назвати успішним, якби у комюніке, присвяченому, зокрема, питанням радіаційної безпеки, не згадувалася б ситуація на Запорізькій АЕС. Більше того, принциповим напередодні саміту представники Києва називали присутність у ньому вказівок на повагу до територіальної цілісності України. Нарешті, тон усьому документові мала б задати сама назва у ньому подій, які зараз відбуваються в Україні: це розв’язана Росією війна чи аморфне формулювання на кшталт “український конфлікт”?

Зрештою, підсумковий зміст комюніке цілком задовольнив українську делегацію – про що неодноразово говорили гості з Києва, в тому числі Володимир Зеленський.

Зворотна сторона перемоги українців – відмова доєднатися до комюніке саміту з боку деяких його учасників. Серед них – такі важливі країни Глобального Півдня, як Індія, Мексика, ПАР, Бразилія, – і російська пропаганда уже розпочала використовувати цей факт як доказ провалу саміту.

Однозначної відповіді на запитання, чому так вчинили представники країн, які й так приїхали до Швейцарії і брали участь у дискусіях, журналісти не почули.

“Зверніться до цих країн. Напевно, у них є різні причини (не долучатися до рішення саміту), однак вони нам про них не говорили”, – відрізав у відповідь на це запитання швейцарський міністр закордонних справ Іньяціо Кассіс.

Фактом теж є те, що частина “непідписантів” мала на саміті статус спостерігача – це стосується, зокрема, Бразилії, Ватикану або ООН – і в принципі не повинна була до чогось приєднуватися на цьому заході.

Варто звернути увагу і на слова Володимира Зеленського про те, що від деяких – щоправда, не названих ним – країн до Бюргенштоку приїхали посадовці, не уповноважені приєднуватися до будь-яких документів, отож вони поїхали до своїх столиць за консультаціями, в результаті яких коло підписантів комюніке цілком може розширитися.

Утім, є й країни-учасниці саміту в Бюргенштоці, для яких непідписання його підсумкової декларації є принциповою позицією. Власне, про це свідчить заява МЗС Індії, опублікована на сайті відомства. У ній йдеться про те, що Делі впевнене у тому, що вирішення конфлікту можливе виключно у разі “щирої і практичної взаємодії” його сторін між собою, а тому “не асоціює себе з будь-яким документом, ухваленим за підсумками саміту”.

Проте виглядало, що ці обставини мало турбували українську делегацію та Володимира Зеленського. За форматом це комюніке є документом, відкритим до приєднання і після його підписання, тому в Києві серйозно розраховують, що в осяжному майбутньому кількість його підписантів може відчутно зрости, зокрема, за рахунок держав, які не доїхали до Бюргенштока.

Але за першу ніч після саміту кількість підписантів навіть зменшилась – свої підписи відкликали Ірак і Йорданія.

Місяці, а не роки – коли буде новий саміт

Інше питання, на яке звертають увагу скептики, – це що далі? Так, можна віддавати належне хисту українських дипломатів та політиків, які домоглися прийнятних для Києва формулювань у підсумковому комюніке. Проте яка різниця, що записано у цьому документі, якщо Росія і так не збирається його виконувати? Тобто, звичайно, чудово, що в комюніке Москву закликають передати під контроль Києва Запорізьку АЕС та звільнити й доправити на батьківщину тисячі вивезених з України дітей, але який в цьому сенс, якщо Володимир Путін явно не налаштований це робити?

Видається, що остаточного розуміння стосовно цього в організаторів та учасників конференції теж наразі немає.

З одного боку, є позиція Володимира Зеленського і, слід гадати, частини учасників саміту, які вважають, що після Бюргенштоку варто “продовжити роботу на більш технічному рівні”, що дасть можливість закріпити і розширити його результати. Тобто проводитимуться зустрічі “на різних континентах” на рівні президентських радників та міністрів, будуть працювати робочі групи з вирішення конкретних проблем під лідерством чи спів лідерством окремих країн – учасниць саміту.

У якийсь момент ця робота дасть змогу прийти до певного плану дій з досягнення миру – вірогідно, він передбачатиме реалізацію не лише трьох, але й решти пунктів формули Зеленського.

“Ми не маємо часу на довготривалу роботу, – заявив Зеленський. – Рух до миру означає діяти швидко. Підготовка займе місяці, а не роки. Тому, коли план дій щодо миру буде готовим, і кожен крок буде пропрацьованим, відкриється шлях до другого саміту миру, а отже і до завершення цієї війни і до справедливого та тривалого миру. Ми вже маємо країни, які проявили свій інтерес прийняти другий саміт миру і ми почали перемовини з ними”.

Вірогідно, саме на цьому етапі – коли буде розроблено комплексний спільний план руху до миру – Зеленський та його команда вважатимуть, що до мирного процесу варто залучити Росію, і її представник буде запрошений на другий саміт миру, де йому презентують цей документ.

Що станеться, якщо Росія відмовиться його прийняти? Зеленський констатує, що наразі Росія явно “не готова до справедливого миру” і закликає журналістів, які ставлять йому це запитання: “Давайте не думати за Росію, давайте робити своє”.

Показово, що у дорожній мапі Зеленського не йдеться про те, що Росія повинна бути залучена до мирного процесу прямо зараз. Їй нібито мають передати комплексний мирний план, який у майбутньому розроблять на підставі рамки, окресленої як у Бюргенштоцькому комюніке, так і в переговорах на полях саміту стосовно інших пунктів “формули миру”.

Натомість дещо інше розуміння процесу демонструють швейцарські організатори саміту. Тамтешній міністр закордонних справ Іньяціо Кассіс заявив, що Швейцарія підтримує постійні дипломатичні контакти з Росією, у Москві функціонує посольство цієї країни, кожні два тижні відбуваються “контакти на рівні міністерств”, отож протягом найближчого часу швейцарці поінформують російський МЗС про результати саміту миру – Кассіс відмовився повідомляти ані деталі майбутньої взаємодії, ані те, якої відповіді він очікуватиме від росіян.

Проте – зважаючи на слова Кассіса про те, що Швейцарія буде зацікавлена у будь-якій “паралельній мирній ініціативі” – вірогідно, його країна та її однодумці вже на цьому етапі намагатимуться шукати спільний знаменник між “формулою Зеленського” та китайським мирним планом, прихильність до якого демонструє Росія.

Нарешті, не забуваймо про те, що навіть серед учасників зустрічі в Бюргенштоці були такі, хто вважав, що Росія повинна бути залучена до мирного процесу уже зараз.

Цю позицію Україна відкидає, спираючись на досвід “Мінська”: мовляв, понад дві сотні технічних зустрічей робочих груп нічого не дали, Москва всі ці роки саботувала мирний процес, тому до Росії треба приходити виключно з готовим і гранично конкретним мирним планом, який саботувати не вдасться.

Як Путін нашкодив сам собі

А що на це Росія? З одного боку, російська пропаганда не привертає зайвої уваги до саміту миру в Бюргенштоці. З іншого – складно не помітити роботу, яку Москва провела в інформаційному полі напередодні саміту, аби нівелювати його результати.

Просто в ці дні в New York Times сплили документи зі стамбульських переговорів між Україною та Росією, які велися навесні 2022 року. Українська влада ніколи не коментувала ці папери предметно і, судячи з даних ВВС, не планує цього робити: мовляв, переговори тоді потрібні були виключно для затягування часу, реально підписано нічого не було, то що ж тут коментувати.

Натомість Росія, дістаючи з загашників ці документи, немовби стверджує: це зараз Україна заявляє про якісь там “червоні лінії” на кшталт кордонів 1991 року, які вона ніколи не переступить, а ще зовсім недавно Київ був цілком готовий до компромісів з надзвичайно широкого кола питань.

І, звичайно, не можна не звернути увагу на заяви Володимира Путіна з приводу умов, які має виконати Україна, аби він погодився на стале припинення війни – вони більше скидаються на вимогу повної і беззаперечної капітуляції Києва, причому без гарантії того, що Росія не розпочне війну вже в найближчому майбутньому.

Утім, не виключено, що якраз тут Путін переграв сам себе.

“Людина, чесно кажучи, лякала весь світ, говорячи, що не збирається закінчувати війну, а (насправді він) хоче далі захоплювати території. Це велика помилка (Путіна), яка є для нас корисною. Майже всі країни тут, за лаштунками (Бюргенштоку), говорили, що своїм меседжем Путін передав всьому світу, що все, що він до цього говорив про реальне бажання закінчити війну, помножено на нуль. Інколи помилки ворога – це також великий успіх”, – заявив на підсумковій пресконференції після саміту Володимир Зеленський.

Отож, поки Володимир Путін не демонструє готовності до участі у будь-якому предметному мирному процесі, дипломатичний шлях до припинення війни, розпочатий у Бюргенштоці, звісно, виглядає менш актуальним, ніж воєнний. Цитуючи популярний в Україні вислів, найкращим перемовником Києва є ЗСУ.

Однак ініційований Києвом навіть не мирний процес, а підготовка до початку мирного процесу, який може так і не розпочатися, щонайменше дозволяє Україні акумулювати міжнародну політичну, а за нею і військову підтримку.

А також, коли час для мирних переговорів таки надійде, – дозволить бути до них готовою, вже мати підтриману десятками країн світу переговорну позицію, з якою повинна буде мати справу Москва. І в цьому розумінні саміт в Бюргенштоку – це справді зроблений Україною крок вперед на дипломатичному шляху, який, щоправда, зараз більше скидається на вузьку стежину. Однак навіть це – точно краще, ніж не робити взагалі нічого.

Святослав Хоменко
ВВС