ДУМКА
Ті, хто сьогодні виступає за мир, часто піддаються нападкам. Однак пошук шляхів припинення війни в Україні потребує широкої дискусії.
Україні терміново потрібна зброя і підтримка, щоб зупинити російську атаку. Не можна допустити, щоб Росія перемогла. Однак генерал Скібіцький, заступник голови української військової розвідки, кілька днів тому в інтерв’ю журналу “Економіст” заявив, що він не бачить можливості для України виграти війну на полі бою самотужки. Навіть якщо Україні вдасться відтіснити російські війська до своїх кордонів – перспектива, яка стає все більш віддаленою – це не закінчить війну: “Такі війни можна закінчити лише договорами”, і “обидві сторони наразі намагаються зайняти “найвигіднішу позицію” напередодні можливих переговорів”.
“Було б наївно вважати, що Україна зможе відновити повний контроль над своєю територією в осяжному майбутньому”, – заявив в інтерв’ю Sky News президент Чехії і палкий прихильник України Петр Павел. Росія не відмовиться від окупованих територій: “Що ми повинні зробити, так це зупинити війну”.
З огляду на нескінченні страждання і численні смерті, пошук шляхів припинення війни замість того, щоб чіплятися за надію на військову перемогу як єдиний прийнятний варіант, всупереч фактам, є імперативом моральної реальної політики. Коли в березні Рольф Мютценич підняв у парламенті питання про те, чи не варто обговорювати шляхи заморожування війни паралельно з рішучою допомогою Україні у вигляді зброї, здійнялася буря обурення.
“Наївна політика умиротворення щодо Росії”, – в унісон проголосили Рікарда Ланг і Марі-Агнес Штрак-Ціммерманн. Прирівнювати міркування про заморожування конфлікту з одночасним наданням рішучої військової, політичної та гуманітарної підтримки до Мюнхена 1938 року є свідченням історичного невігластва або нечесності. Тоді великі європейські держави вирішили через голови чехів передати частину їхньої країни гітлерівській Німеччині без бою. Неправдиві рівняння використовуються в спробі дезавуювати незручне питання з самого початку.
Необхідна відкрита дискусія про те, що хоча українські та німецькі інтереси у важливих питаннях йдуть в одному напрямку, вони не збігаються.
Питання розподілу тягаря з прийому та інтеграції 1,2 мільйона українців мають бути обговорені, так само як і питання збільшення оборонних витрат. Тим більше, що перехід від “обороноздатності” до “боєздатності” в цьому контексті не є семантичною дрібницею, а надає переломному моменту свідомо войовничого акценту. Необхідна відкрита дискусія про те, що хоча українські та німецькі інтереси у важливих питаннях збігаються в одному напрямку, вони не є конгруентними. Чим інтенсивніше НАТО братиме участь у війні матеріально і людськими ресурсами, тим безпечніше почуватиметься Україна. Водночас, згідно з опитуванням громадської думки, 72% німців відкидають розгортання солдатів, 58% – надання крилатих ракет “Таурус”, а 31% – взагалі відкидають постачання зброї в Україну.
Звуження дискусії до військової перемоги України як єдиного прийнятного варіанту ставить питання про те, що робити, якщо цього не станеться. Якщо ми хочемо перемогти Росію на полі бою і вигнати її з окупованих територій, це не вдасться без масштабної подальшої ескалації – включно з принаймні непрямим розгортанням солдатів з країн НАТО. Це означатиме тривалі бойові дії, великі втрати з українського боку і – у разі успішного відвоювання територій – ризик російської ескалації озброєнь.
Більше, ніж будь-що інше, тисячі смертей вимагають пошуку шляхів завершення війни без програшу України і без перемоги Росії. Заклик Мютцениха розглянути, на додаток до дріб’язкової суперечки про окремі види озброєнь, які мають бути поставлені, чи можуть інші шляхи призвести до закінчення війни, окрім вирішального військового успіху України, не є зрадою української справи. Такі міркування є частиною абсолютно необхідних демократичних дебатів для того, щоб продовжувати схиляти більшість німецького населення на користь підтримки України.
Суспільство не повинно залишати мирні дебати на розсуд AfD чи Сахри Вагенкнехт.
Люди втрачають довіру до політики, яка вимагає жертв заради нереалістичних цілей. Якщо повна перемога над Росією недосяжна, то гіркий компроміс, в якому Україна – підтримана і забезпечена західною військовою та економічною допомогою – зберігає свою свободу, але втрачає територію, можливо, є більш вірогідною метою, заради якої можна здобути довгострокову згоду населення. Порушення Росією міжнародного права залишається несправедливістю, що триває. Той, хто хоче з обуренням вигнати дебати про такі недосконалі, але можливі рішення з парламенту і мейнстріму громадської думки, побачить, як вони все більше розгортаються в самопідсилюючих бульбашках, де навіть найабсурдніші ідеї клікають, лайкають і поширюють.
Однак усі міркування щодо переговорних рішень залишаються абстрактними і гіпотетичними доти, доки Росія не буде серйозно готова до переговорів. Путін не відмовиться добровільно від своїх задекларованих цілей, які можна приблизно підсумувати наступним чином: по-перше, зміна кордонів і анексія Криму та східної України, по-друге, зміна режиму в Києві і, по-третє, створення демілітаризованої васальної держави на зразок Білорусі на решті території України. Росія буде готова до переговорів, якщо у неї складеться враження, що час працює проти Росії у військовому, економічному, внутрішньому та зовнішньополітичному плані, і що пункти 2 і 3 є недосяжними.
На додаток до поставок зброї в Україну і санкцій проти Росії, необхідні додаткові зусилля для досягнення припинення вогню і мирних переговорів.
На додаток до поставок зброї в Україну і санкцій проти Росії, необхідні додаткові зусилля для досягнення припинення вогню і мирних переговорів. Мирна конференція, організована Швейцарією в середині червня, яка спочатку “лише” обговорюватиме ядерну безпеку, гуманітарні аспекти, такі як повернення викрадених дітей та безпека транспортування продовольства за участі якомога більшої кількості країн, є важливим зусиллям, яке, безумовно, слід підтримати. Необхідно заохочувати внутрішню опозицію Путіну – такою ж слабкою, якою вона здається на даний момент. Це включає підтримку емігрантських ЗМІ та емігрантських організацій, надання політичного притулку російським військовослужбовцям і дезертирам, а також повідомлення про те, що для Росії, яка звільниться від Путіна, є шлях назад до Європи.
З точки зору зовнішньої політики, необхідно переконати країни, що не входять до структур НАТО, долучитися до пошуку шляхів вирішення конфлікту. Той факт, що ці країни поки що не виявляють особливої зацікавленості, пояснюється тим, що їхні національні інтереси та пріоритети відрізняються від західних. Палкий заклик федерального міністра закордонних справ Анналіни Бербок не призведе до зміни мислення тут. Особливо тоді, коли на німецьку зовнішню політику не справляють враження рішення переважної більшості міжнародної спільноти в інших випадках.
Для того, щоб залучити країни Глобального Півдня до підтримки України, необхідна готовність Заходу зрозуміти їхні інтереси.
Для того, щоб схилити країни Глобального Півдня до підтримки України, Захід має бути готовий зрозуміти їхні інтереси. Без бажання багатих країн подолати структурну несправедливість, яка багато в чому вплетена в міжнародний порядок, заснований на правилах, не вдасться переконати країни Глобального Півдня проявити солідарність з Україною в ім’я міжнародного світового порядку, заснованого на правилах.
Чи зможуть Німеччина та ЄС переконати Китай вплинути на Росію в інтересах миру, видається сумнівним; Китайська Народна Республіка досі була великим переможцем у цьому конфлікті, як в економічному, так і в геополітичному плані. Заява Сі Цзіньпіна проти використання ядерної зброї у війні в Україні під час візиту канцлера Німеччини Олафа Шольца до Пекіна восени 2022 року свідчить про те, що можливості все ж таки є. Навіть якщо, незважаючи на інтенсивні зусилля, поки що не вдалося переконати Китай де-факто стати на бік Росії, залишається важливим переконливо пояснити Китаю, що китайський внесок у врегулювання кризи позитивно вплине на китайсько-європейські відносини.
Як другий за значенням постачальник зброї в Україну, Німеччина може вивчити ініціативи, що виходять за рамки затяжної війни на виснаження, у конфіденційних переговорах з Києвом та його союзниками. Чи можлива українська пропозиція, яка жодним чином не визнає російські анексії, але пропонує відмовитися від військового відвоювання окупованих територій, якщо Росія одночасно прийме членство в НАТО або еквівалентні західні гарантії безпеки для вільної України і погодиться на проведення референдуму під контролем ООН на окупованих територіях про їхню приналежність до Росії чи України? Такі або подібні міркування могли б поставити Росію під дипломатичний тиск і показати світові, що Україна – попри однозначну ситуацію з точки зору міжнародного права – готова вести переговори з агресором про шляхи до миру. У дипломатичному плані слід зосередитися на ініціативах та запропонованих рішеннях, які б ізолювали Росію на міжнародному рівні більше, ніж раніше, та посилювали глобальний тиск на Росію з метою припинення воєнних дій.
У будь-якому випадку, лише США мають реальну силу для ескалації у справді стримуючий спосіб.
Готовність Заходу до військової ескалації є ще одним варіантом посилення тиску на Росію з метою змусити її до переговорів. Однак ескалація – це завжди гра з вогнем. Лише США мають реальну військову силу для ескалації у справді стримуючий спосіб. Той факт, що США досі неохоче йдуть на ескалацію, ймовірно, пов’язаний з тим, що, бажаючи захистити Україну з геополітичних причин і відповідно до західних цінностей, вони також хочуть запобігти ризику поширення війни і можливої ядерної ескалації. Критикувати цю обережну рішучість, якої дотримується і німецький уряд, як боязке коливання не відповідає серйозності ситуації.
Виділення Конгресом США 60 мільярдів доларів США і масована європейська і особливо німецька підтримка, як очікується, стабілізують фронт, позбавлять Росію надії на “більш сприятливе становище” і підвищать її готовність шукати рішення, виходячи з військового тупика.
Як можливо заморозити конфлікт як перший крок на шляху до миру – це законне і необхідне питання. Щоб воно не залишалося абстрактним і гіпотетичним, за ним має слідувати відповідь, яка комбінація політичного тиску, військової підтримки, дипломатичних альянсів, переговорних рамок і компромісних пропозицій могла б розпочати шлях до заморожування і припинення війни. Для цього потрібна конфіденційна дипломатія – і публічні дебати.
Автор: Доктор Франк Хоффер – колишній співробітник Міжнародної організації праці (МОП) та асоційований науковий співробітник Онлайн-академії Глобального університету праці. Раніше він працював соціальним консультантом у посольстві Німеччини в Москві та Мінську, а також виконавчим директором ініціативи ACT, яка виступає за підвищення прожиткового мінімуму в текстильній промисловості.
Джерело: IPG-Journal, ЄС