Учасники європейських виборів повинні звернути увагу на нагальну потребу в оборонному союзі і демократичній конституції.
Дебати напередодні європейських виборів у всіх країнах-членах ЄС поки що більше схожі на сутички між національними партіями, ніж на обговорення майбутнього Європейського Союзу. Проте провідні ЗМІ та деякі європейські лідери попереджають, наскільки невизначеним є це майбутнє у світі, де війна повернулася до Європи та Близького Сходу.
Падіння Берлінського муру не проклало шлях до “кінця історії”. Навпаки, воно спровокувало зростання світового безладу, в якому великі держави протистояли одна одній за економічну та військову перевагу. Ці роки можна порівняти з тими, що передували Першій світовій війні, але сьогодні на кону вже не стоїть оборона чи завоювання імперії. Але військові витрати зростають повсюдно. Чи можлива ядерна війна? Яким буде майбутнє європейських громадян і міжнародних відносин?
У своїй першій промові “Стан Союзу” на посаді президента Європейської комісії у 2020 році Урсула фон дер Ляєн сказала: “Світ потребує нашого лідерства… Ми можемо бути творцями кращого світового порядку… Це та геополітична комісія, яку я маю на увазі”. Однак наприкінці законодавчого терміну реальність спростовує ці заяви. Сьогодні ЄС є пасивним об’єктом міжнародної політики, не маючи ані засобів, ані політичної волі для втручання на світовій арені. А без європейського керівництва, рішуче налаштованого діяти, союз ризикує розпастися.
Конституційна реформа
В ЄС є два центри політичної ініціативи: Європейський парламент та Європейська Рада. У роки, що передували першим прямим виборам до парламенту в 1979 році, колишній канцлер Німеччини Віллі Брандт заявив, що він стане “постійною установчою асамблеєю Європи”. І цей перший обраний парламент дійсно схвалив у 1984 році проект “Договору про заснування Європейського Союзу”, також відомий як проект Спінеллі, на честь його парламентського промоутера, італійського федераліста Альтьєро Спінеллі.
Через вперту опозицію правої сувереністки Маргарет Тетчер, яка представляла Велику Британію, цей початковий проект конституційної реформи не був прийнятий країнами-членами. Але в наступні роки в постійно розширюваному союзі (як він став називатися після Маастрихтського договору 1992 року) були прийняті реформи, завдяки яким парламент зміг збільшити свої повноваження.
У листопаді минулого року парламент прийняв на пленарному засіданні пропозицію свого Комітету з конституційних питань (AFCO) щодо реформування Лісабонського договору 2007 року – відповідь на проект європейської конституції, який був відхилений на референдумах у Франції та Нідерландах – за підтримки цих політичних сімей (Європейська народна партія, “Оновлення Європи”, Партія європейських соціалістів і “зелених”), які виступають за “більшу Європу”. Парламент зажадав, на підставі статті 48 Договору про Європейський Союз, щоб його пропозиції були передані на розгляд європейської конвенції.
Серед пропозицій щодо реформ була вимога збільшення “власних ресурсів” через пряме і непряме європейське оподаткування, а також створення європейського оборонного союзу. Наразі, однак, Рада не зайняла позицію щодо запиту на конвенцію, таким чином відклавши рішення до наступного парламентського терміну.
Оборонний союз
Другим центром прийняття рішень в союзі є Рада, що складається з глав держав і урядів. Вона не є демократично підзвітною громадянам Європи і часто паралізована процедурою прийняття рішень, що вимагає одностайності в ключових питаннях. У вирішальному питанні про власні ресурси – бюджет союзу – і пропозицію про створення оборонного союзу, Рада заблокована невизначеністю Франції і Німеччини, які, схоже, підтримують міжурядові оборонні домовленості, але з різних мотивів.
Франція, єдина країна в ЄС, що володіє ядерною зброєю, може використати міжурядовий метод для утвердження своєї військової переваги. Уряд Німеччини має намір скористатися ситуацією, в якій країна з найбільшим промисловим і економічним потенціалом може визначати зовнішньополітичні рішення. Якщо ці мінімалістські орієнтації не будуть подолані, ЄС не зможе себе захистити. Європейська оборона вимагає, щоб рішення приймалися демократичним європейським урядом – тобто Комісією, підзвітною двом “палатам” парламенту і Раді, причому остання покладається лише на голосування більшістю (простою або “кваліфікованою”, залежно від обставин).
Європейська оборона є предметом інтенсивних дебатів серед військових експертів і представників європейських інституцій. Ми не починаємо з нуля. Стаття 42 Договору про Європейський Союз говорить, що якщо одна з країн-членів зазнає агресії, то інші зобов’язані запропонувати їй допомогу і сприяння. Крім того, існує принципова домовленість про створення до 2030 року сил швидкого реагування чисельністю 5 000 осіб. Таким чином, група держав може рішуче просунутися в цьому напрямку.
Політична проблема
Вирішення технічних проблем недостатньо для того, щоб європейська оборонна ініціатива стала реальністю. Існує політична проблема, якої не можна уникнути.
У тіні спустошливої війни в Європі між 1951 і 1954 роками шість членів-засновників Європейського об’єднання вугілля і сталі – яке згодом утворило Європейське економічне співтовариство в 1957 році – також ініціювали створення Європейського оборонного співтовариства (ЄОС). У своїй промові в Страсбурзі в 1952 році прем’єр-міністр Італії Альчіде де Гаспері сказав: “Якщо ми закликаємо збройні сили різних країн об’єднатися в постійний і конституційний орган і, в разі необхідності, захищати ширшу батьківщину, ця батьківщина повинна бути видимою, міцною і живою”.
Сьогодні жоден голова партії чи уряду не наважиться назвати Європу “батьківщиною” чи європейську конституцію. Проте немислимо, щоб європейських громадян просили приєднатися до “найманої” армії – і неможливо довірити європейському уряду повноваження оголошувати стан війни без демократичної конституції, яка б легітимізувала його дії.
Альтернатива є
Тому перед майбутніми європейськими виборами проєвропейські партії повинні чітко пояснити громадянам, яку роль має відігравати ЄС у світі, що стрімко котиться до прірви міжнародної анархії, з його власною обороноздатністю. ЄС не потрібно ставати наддержавою, але йому потрібен потенціал стримування (на кшталт французького Force de frappe) і міжнародна зовнішня політика, спрямована на мирне співробітництво, захист планети Земля від кліматичної кризи, перерозподіл світового багатства між багатими і бідними країнами і контрольоване роззброєння під егідою Організації об’єднаних націй.
Існує альтернатива гонці озброєнь за світову першість, яка може призвести до руйнівного ядерного конфлікту. ЄС з його демократичними партіями та національними урядами зобов’язаний відстоювати цінності, на яких він народився: умиротворення та інтеграцію між суверенними державами. Це основні принципи його зовнішньої політики. Якщо ця перспектива не буде обговорюватися у виборчій кампанії, то партії сувереністичного спрямування матимуть відкриту мету.
Після Першої світової війни Сполучені Штати презентували себе на світовій арені як поборника “безпечного місця для демократій” у міжнародному порядку. У Радянському Союзі правляча більшовицька партія ініціювала створення Комуністичного Інтернаціоналу для просування “пролетарської революції” в усіх країнах. Сьогодні, у світі, який шукає нові цінності та методи громадянського співіснування між народами, ЄС має можливість представити себе як поборника нового світового порядку, заснованого на мирі між народами та захисті всіх форм життя на планеті. Така альтернатива війні та екологічній катастрофі є настільки ж можливою, наскільки і необхідною.
Це частина нашої серії про прогресивний “маніфест” для європейських виборів
Автор: Гвідо Монтані – професор міжнародної політичної економії в Університеті Павії. Колишній президент Європейського федералістського руху в Італії. Його остання книга – “Антропоцен і космополітичне громадянство: Європа і новий міжнародний порядок (Routledge, 2024).
Джерело: Social Europe, ЄС