Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію, яка закликає передати заморожені російські активи до спеціального фонду, звідки вони будуть спрямовані на відновлення України. За це рішення одноголосно проголосували всі 134 делегати. Росія неодноразово називала подібні плани західних політиків «бандитизмом і злодійством». Механізми стягнення, на випадок, якщо Росія відмовиться або не зможе «платити за рахунками» після закінчення війни, розробляються з початку вторгнення, і серед джерел покриття витрат експерти називають доходи від продажу нафти й газу, арештовану власність, у тому числі яхту Володимира Путіна за 700 млн євро, та арешт заморожених російських активів за кордоном. Історичний досвід показує, що виплати репарацій стороною, що програла, рідко бувають добровільними. Механізми часткової компенсації втрат України можуть діяти ще до закінчення війни, якщо знайдеться достатньо політичної волі.

На початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Володимир Зеленський порадив росіянам вивчити слова «репарації» та «контрибуції» : «Ми відновимо кожен будинок, кожну вулицю, кожне місто. Ви відшкодуєте нам усе, що зробили проти України. В повному обсязі”. А 14 листопада 2022 року Генасамблея ООН ухвалила резолюцію про військові репарації України, яку підтримали 94 країни. У Кремлі це охрестили «спробою пограбування» та «початком агонії» і, по суті, відмовилися відшкодовувати збитки.

Станом на січень 2023 року збитки від військових дій, розв’язаних Росією, у Києві оцінювали в $700 млрд. Через рік цифра помітно зросла — лише руйнація греблі Каховської ГЕС, за даними Міністерства економіки України, призвела до збитків у $2 млрд. А крім неї, в Україні лише за останній місяць зруйнували значну частину електростанцій та міської інфраструктури.

Що таке репарації та хто їх уже платив

Репарації – відносно нова практика у світовій історії, і добровільно їх зазвичай ніхто не платить. Сторона, що програла, як правило, щосили намагається ухилитися від фінансових зобов’язань, у той час, як переможець (країна або коаліція країн) виступає в ролі «колектора», змушуючи боржника заплатити за рахунками.

Війна дуже дорого обходиться всім учасникам, особливо стороні, що програла (як правило, вона ж є країною-агресором). Так, після поразки у Першій світовій «на навантаження» до економічної кризи, гіперінфляції, катастрофи політичної системи та масштабного безробіття Німеччина отримала гігантський борг у 226 млрд рейхсмарок, який мала виплатити країнам Антанти за підсумками Версальського договору. Це був перший приклад застосування репарацій у світовій історії. Є думка, що саме непосильні репараційні зобов’язання і неправильна політика союзників привели до влади Гітлера. Насправді, хоча Гітлер і користувався репараціями з популістською метою, налаштовуючи німців проти країн-переможниць, їм самим було не легше — перші десятиліття XX століття були часом революцій, катастрофи імперій та настання диктатур по всій повоєнній Європі.

Історик-германіст Ірина Щербакова не вважає, що репарації відіграли вирішальну роль у приході до влади нацистів:

«Перша світова була тригером розпаду застарілої системи, на місці якої виникли страшні ліві диктатури й із запізненням права диктатура в Німеччині. Треба сказати, вони теж взаємно впливали один на одного. Сталін зіграв величезну роль тому, що у Німеччині нацистам вдалося дійти влади. Німеччину за часів Веймарської республіки роздирали страшні політичні та соціальні розбіжності. Антанта хотіла цим скористатися та остаточно її втопити. Було безробіття, повернувшись з війни солдати стали непотрібні. Весь цей компот привів Гітлера до влади.

Може здатися, що в тому, що трапилося, винні саме союзники — мовляв, ось до чого призводить така політика і такий Версаль. Насправді глобальна причина в тому, що в результаті цієї шаленої війни, яка дуже багато визначала і, можливо, визначає до сьогоднішнього дня, були зруйновані імперії й в Німеччині стався крах кайзерівської системи. Криза охопила не лише Німеччину. Справа була не в репараціях, просто на той час ніякі країни не могли організувати план Маршалла. У США водночас, наприкінці 20-х, почалася Велика депресія».

До настання «чорного вівторка» Сполучені Штати надавали Німеччині суттєву економічну допомогу: багатомільйонні кредити, відстрочення репараційних платежів, вигідні торгові контракти. Після обвалу фондової біржі та настання Великої депресії допомога практично припинилася, і німецьку економіку, що ожила, знову застала криза. Німеччина продовжувала вимагати (і отримувати) відстрочки з виплати репарацій, а в січні 1932 року, під час Лозянської конференції, взагалі виявилася платити. Країни-союзники з цим погодилися, крім Франції, яку, втім, швидко поставили на місце. Гітлер був призначений рейхсканцлером тільки в 1933 році.

Після перемоги у Другій світовій війні союзники постаралися врахувати сумний досвід і поводитися передбачливіше. Остаточні рішення щодо репарацій були прийняті в Потсдамі, і це виглядало спрощеним чином так: всі активи Німеччини, які можна було знайти і які опинилися в руках союзників, були конфісковані. Німеччина була поділена на зони, і оскільки СРСР постраждав найбільше, йому надали пріоритет у вивезенні німецької промисловості. З території колишньої НДР було вивезено понад 30% промисловості, а також – часто проти їхньої волі – вчені. У самому СРСР і східній зоні окупації інтенсивно використовувалася праця військовополонених, умови утримання яких часом були зовсім нелюдськими. Переможці не залишили без уваги й мистецтво: вивозилися бібліотеки, музеї та інше, включаючи горезвісне «золото Шлімана».

Після Другої світової війни всі активи Німеччини, які опинилися в руках союзників, були конфісковані
Ірина Щербакова у розмові з The Insider розповідає, як розділ Німеччини привів до плану Маршалла: «Демонтаж носив дуже широкий характер та здійснювався дуже брутально. СРСР господарював не лише на своїй окупаційній зоні. Союзники дозволили вивіз зі своїх територій в обмін на те, що СРСР обіцяв постачання продовольства до західних зон. Проте постачання припинилися і не здійснювалися. 1946 року союзники припинили вивезення та демонтаж з їхніх окупаційних зон: „Якщо ви нам продовольство не постачаєте, то й демонтажу не буде”. Наставала холодна війна, і було ясно, що це протистояння піде іншою лінією.
Союзники почали швидко готувати план Маршалла та взагалі дуже інтенсивно допомагати Західній Німеччині. Коли 1948 року СРСР влаштував так звану блокаду західного Берліна, союзники організували повітряний міст. Їх називали „родзинні бомбардувальники”: вони сідали чи не кожні десять хвилин із продовольством, просто завалили західні окупаційні зони їжею та всякими товарами. Тож американці демонстрували свої можливості. Допомога, яку надали Німеччині за планом Маршалла, була дуже великою, а найголовніше — було припинено репарації, демонтаж та розпочато економічну підтримку. Але, як завжди, союзники почали заплющувати очі на те, що згортається денацифікація Західної Німеччини, і взагалі „ми єдиний народ, треба повертати Німеччину та засукати рукави”. Це відгукнулося через двадцять років великими кризами та в певному сенсі червоним терором. Судів над нацистськими злочинцями чекали ще п’ятнадцять років на початок 60-х, доки Німеччини не почалося дуже повільне осмислення. Ось так німці, витіснивши все і заплющивши очі на минуле, стали як божевільні домагатися економічного дива, і воно було збудовано. Але в історії нічого не буває однозначно».

Наступний великий прецедент із виплатою репарацій після Другої світової – війна в Перській затоці. Рада Безпеки ООН ухвалила стягнути репарації з Іраку на користь уряду, корпорацій та приватних осіб Кувейту, які постраждали від іракської агресії. Усього було подано заявок на $352 млрд, з них схвалено на $52,4 млрд. Вивченням питання займалася спеціальна Компенсаційна комісія (ККООН), яка ухвалила, що країна має віддавати до спеціального фонду близько 30% нафтових доходів. Згодом виплати було скорочено — спочатку до 25%, потім до 5%, а потім взагалі звелися до 0,5%.

Крім економічного, комісія зобов’язала Ірак компенсувати також екологічні збитки. Платити було за що: під час відступу іракська армія відкрила засувки нафтового термінала в Порту Ахмаді та влаштувала скидання нафти до Перської затоки, що призвело до масштабної екологічної катастрофи в регіоні (порівняної з підривом Каховської ГЕС). Ще раніше, під час вторгнення, іракські військові інженери замінували низку об’єктів нафтової промисловості Кувейту, назвавши це «тактикою випаленої землі», та вели артилерійський обстріл нафтових свердловин та нафтопереробних об’єктів, що призвело до пожеж, загасити які вдалося лише через 258 днів. Багато громадян Кувейту постраждали від отруйних речовин, які потрапили в атмосферу внаслідок пожежі. Серйозно постраждала екосистема Перської затоки.

До лютого 2022 року Ірак виплатив постраждалим (як юридичним, так і приватним особам) останню частку репарацій.

Втім, далеко не завжди вимоги країн щодо виплати репарацій задовольняються. Так, суперечка між Сербією та Хорватією про виплату компенсацій та залучення до суду відповідальних за геноцид тривала понад двадцять років: 2 липня 1999 року було подано перший судовий позов Загреба проти Белграда в ООН «з приводу ймовірних порушень Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання ». Хорватський уряд вимагав покарати всіх військових злочинців, повернути Хорватії захоплені під час війни культурні цінності та виплатити репарації. Крім того, Белград мав прояснити, що сталося з 1400 хорватів, які вважаються зниклими з часів війни.

Сербія не залишилася в боргу і висунула зустрічний позов через вигнання та загибель близько 200 тисяч сербів внаслідок ліквідації автономної республіки Північної Країни. До того ж серби пригрозили, що в разі чого пригадають хорватам Другу світову, коли Гітлер фактично благословив хорватський ультраправий рух «усташів» на геноцид сербів та видання «расових законів» за образом та подобою нюрнберзьких.

У результаті суперечка завершилася нічим. Суд ухвалив, що Хорватії «не вдалося довести злочини Сербії», а дії сербів під час війни не мали наміру знищити хорватів.

Єдині, хто заплатив компенсацію за підсумками югославського конфлікту — США, причому не сербам і не хорватам, а Китаю. Під час бомбардувань Белграда 7 травня 1998 року було знищено посольство Китаю, загинули кілька китайських журналістів та члени їхніх сімей. У результаті уряд США виплатив Китаю $28 млн.

8 жовтня 2020 через три хвилини після зльоту з аеропорту Тегерана ракетами класу «земля — повітря» було збито цивільного авіалайнера «Боїнг-737», який належить українській компанії МАУ («Міжнародні авіалінії України»). Усі 167 пасажирів і 9 членів екіпажу, що перебували на борту, загинули, серед них були громадяни Канади, Великобританії, Швеції та України. Влада Ірану довго заперечувала причетність військових Корпусу вартових до загибелі літака, але в результаті визнала очевидне. Міжнародна комісія допомоги жертвам закликала Тегеран виплатити репарації країнам, громадяни яких загинули, та компенсації сім’ям. Але цього так і не сталося. Переговори про виплати точаться досі.

План Маршалла для України

Розв’язавши загарбницьку війну проти України, Росія повторює все вищезгадане: геноцид, знищення громадянської інфраструктури, спровокована екологічна катастрофа, навіть удари по китайському посольству та збитий «Боїнг». Це дає привід припускати, що досвід стягнення репарацій буде застосовуватись у повному обсязі. Як саме це буде і чи не відмовиться Росія платити за рахунками? Механізми стягнення розробляється з початком вторгнення.

Ще у 2022 році незалежна організація Centre for Economic Policy Research (CEPR) опублікувала докладний план післявоєнної реконструкції України – Blue Print for the Reconstruction of Ukraine. Автори документа вважають, що план Маршалла — програма допомоги Європі після Другої світової війни — запізнився на кілька років, оскільки набрав чинності лише за три роки після закінчення війни. На їхню думку, розпочати дії щодо відновлення економіки України потрібно вже зараз. При цьому допомога має здійснюватись агентством, авторизованим ЄС, а також незалежними та неурядовими організаціями-донорами.

До того ж Росію, на відміну від післявоєнної Німеччини, ніхто не планує окупувати та вивозити із країни заводи, техніку та предмети мистецтва.

Використання праці військовополонених

Кардинально відрізняється і ставлення Києва до російських військовополонених. Україна дотримується Женевських конвенцій і заявляє, що не буде використовувати примусову працю. По-перше, це економічно невигідно, по-друге, українці навряд чи захочуть працювати пліч-о-пліч з полоненими росіянами, вважає адвокат Ілля Новіков:

«Правових проблем, яких не було у СРСР, буде маса, включаючи необхідність дотримуватися сучасного гуманітарного права. І українська економіка після війни потребуватиме більше оплачуваних робочих місць для своїх, ніж робочих рук ув’язнених, утримання та охорона яких коштуватиме, ймовірно, більше зарплат вільнонайманих. Можливо, буде створено якийсь механізм скорочення терміну засудженим військовим злочинцям за їхню добровільну участь у небезпечних роботах на кшталт розмінування, але поки що такого немає».
Після Другої світової війни союзники активно залучали німецьких громадян до робіт у колишніх концтаборах. З метою «перевиховання» німці займалися перепохованням убитих в’язнів. Проте Новіков вважає, що подібна практика Україні не потрібна.

Як Росія платитиме?

Головне, що Україні буде потрібно від Росії, це гроші. Для того, щоб російська влада не відмовилася платити за рахунками, існують механізми примусу, в основному економічні.

Одним із джерел покриття витрат на відновлення України автори вищезазначеного плану Blue Print for the Reconstruction of Ukraine називають заморожені російські активи. За загальним оцінкам, у країнах G7 заморожено близько $300 млрд. Економіст і один з авторів документа Сергій Гур’єв упевнений, що Путін за жодних умов не визнає, що він має виплачувати репарації, однак це станеться іншим способом:

«Рано чи пізно Україна використовує заморожені засоби. Україна подасть до суду, виграє його. Тоді суд скаже: „Україно, вам Росія винна 500–700 мільярдів“. Україна прийде до Путіна та скаже, що треба платити. На прикладі справи „Юкоса“ ми бачимо, що Путін не хоче платити за такими вироками. Тоді Україна накладе арешт на всі заморожені кошти, включаючи резерви ЦП, та направить їх на сплату боргу».
Автори доповіді також пропонують подумати про запровадження свого роду податку на продаж російських енергоресурсів.

За словами Гур’єва, мирного договору без репарацій не буде. Це нормальні вимоги сторони, що перемогла, тим більше тієї, на території якої сталася війна, пояснює економіст:

«Зараз і Захід, і Україна мають один і той же набір вимог до мирного договору — повернення територій, виведення військ, військовий міжнародний суд над військовими злочинцями та виплата репарацій. І якщо ці умови не будуть виконані, мирний договір не буде укладено. Можливо перемир’я, можливо де-факто заморожування військових дій, але це буде мирним договором. Зняття санкцій, можливо, відбуватиметься в обмін на демократизацію та демілітаризацію».
Ще одним із джерел покриття збитків Україні є заарештована власність. Одна тільки яхта Путіна «Шахерезада», заарештована в Італії, коштує приблизно 700 млн євро. А таких заблокованих суден у Європі не один десяток. Крім цього, є нерухомість, приватні рахунки та інші активи. Все це цілком можливо передати Україні шляхом репарацій, вважає Саймон Джонсон, один з авторів Blue Print.

У своїй статті, написаній у співавторстві з Олегом Устенком, радником президента України з економічних питань, Джонсон стверджує, що активи людей, пов’язаних із Путіним, перебувають під наглядом і можуть бути конфісковані:

«Це створює потенційний пул активів вартістю принаймні 300 мільярдів доларів. Більше рішучі дії проти олігархів можуть залучити ще більше коштів. Час покаже, як можна використовувати ці активи. Наприклад, ті з них, що підпадають під юрисдикцію США, можуть стати предметом приватних чи колективних позовів з боку українців, які цілком обґрунтовано можуть вимагати компенсації за особисту шкоду та фінансові втрати».
Сергій Гур’єв пояснює, що поки що немає законів, які дозволяють реквізувати майно. Однак усе може змінитись. Україна доведе в суді, що ці яхти належать людям, які завдали шкоди Україні, і досягне того, щоб ці люди особисто компенсували витрати на її відновлення. Однак Гур’єв зазначає, що порядок величин активів РФ і приватних осіб все ж таки зовсім різний.

Також побічно на рішення західних держав про передачу заморожених активів Україні можуть вплинути рішення міжнародних трибуналів над військовими злочинцями, але безпосередньо репарації та кримінальні справи над військовими злочинцями не пов’язані, нагадує адвокат Ілля Новіков:

«Коли говорять про повоєнні трибунали, майже завжди йдеться про кримінальні суди над військовими злочинцями, можливо, організаціями. Грошові репарації з держави до цих судів прямого відношення не мають. Це важливо, але це інша процедура.
Новіков резюмує, що є лише два механізми отримання Україною грошей від Росії або від держав-правонаступників у разі її розвалу. Добровільний — виходячи з угоди про перемир’я чи мирного договору. І примусовий шляхом вилучення російських активів за кордоном. При цьому другий шлях вимагатиме або активної допомоги урядів тих країн, де ці активи перебувають, або рішення судів цих країн, пояснює Новіков:

«Для обох варіантів рішення трибуналів щодо військових злочинців можуть допомагати Україні, але не можуть бути вирішальним та єдиним чинником. Рішення основних судів доведеться чекати кілька років після закінчення війни. Політичне рішення про передачу Україні російських грошей, заарештованих у тій чи іншій країні, може відбутися швидше».

Джерело The Insider