Після Другої світової війни нейтральна, миролюбна Швеція взялася за амбітний план – створити власну атомну бомбу.

Швеція не воювала з 1814 року. Але протягом понад 20 років після закінчення Другої світової війни ця колишня нейтральна північноєвропейська країна розробляла план оснащення своєї армії найстрашнішою зброєю – атомною бомбою. Уряд остаточно закрив цю програму в 1968 році після довгих публічних дебатів.

Таким чином Швеція приєдналася до унікального клубу націй, куди входять Україна, Швейцарія та Південна Африка, які відмовилися від своїх ядерних програм і показали світові, що ядерне роззброєння можливе.

Масштаб ядерної програми Швеції був “незручним” для політиків, які прагнули посилити нову антиядерну репутацію країни, доки журналіст Крістер Ларссон не відкрив правду в 1985 році і змусив націю визнати свою таємну ядерну історію.

Завіса таємниці навколо історії цієї програми підігрівала чутки про те, що Швеція досі має надсекретний план створення власної ядерної зброї.

Через кілька десятиліть по тому Швеція вирішила припинити свій 200-річний нейтралітет і приєднатися до ядерного альянсу НАТО після вторгнення Росії в Україну.

Тож чому вона взагалі хотіла створити ядерну зброю – та чому зрештою відмовилася від цих планів?

В Урсвіку, тихому передмісті Стокгольма, є велика школа, яка більше нагадує таємний науково-дослідний інститут – адже саме так колись і було. Штаб-квартира колишнього Шведського науково-дослідного інституту національної оборони (FOA) – один із небагатьох фізичних решток шведської програми ядерної зброї.

Верховний воєначальник країни попросив новостворену FOA підготувати таємний звіт про доцільність створення Швецією власних атомних бомб через два тижні після того, як у 1945 році до Стокгольма надійшли звіти та фотографії зруйнованих міст Хіросіма та Нагасакі.

Можливо, Швеція була нейтральною країною, але це була нація, чиї лідери вірили в збройний нейтралітет – що ціною нейтралітету є сильна армія – і її керівництво розуміло, що в майбутньому для збереження цього нейтралітету можуть знадобитися тактичні атомні бомби для використання на полі бою.

Довга берегова лінія і невелика кількість населення робили країну “легкою здобиччю” для такого противника, як сусідній СРСР.

Ця скандинавська країна мала власні родовища урану – щоправда, неякісні. Це була квітуча країна з гарною інфраструктурою завдяки нейтралітету під час Другої світової війни. І її план створення атомної бомби не був таким нереалістичним, як може здатися сьогодні.

Через три роки після атомних бомбардувань Хіросіми та Нагасакі, у 1948 році, FOA створила “шведську лінію” для виробництва атомної бомби на основі плутонію без потреби іноземної допомоги. Їхній план полягав у тому, що плутоній отримуватимуть шляхом розщеплення шведського урану в шведських ядерних реакторах з важкою водою.

Шведські вчені, що працювали під завісою секретності, були змушені починати з нуля через брак високоякісного урану та відсутність обміну інформацією зі Сполученими Штатами – це був повільний і дорогий процес. Також ухвалили рішення пов’язати програму ядерної зброї з цивільною програмою, щоб замаскувати її справжню природу.

“Отже, у нас було все необхідне для виробництва плутонію, придатного для виготовлення зброї”, – говорить Томас Йонтер, автор книги “Ключ до ядерного стримування: шведські плани отримати ядерну зброю під час холодної війни”.

План передбачав два реактори.

“Один, Ågesta, важководний реактор на південь від Стокгольма, а інший, Marviken, побудований за межами міста Норкьопін, але так і не запущений в експлуатацію. Ідея полягала в тому, щоб створити 100 одиниць тактичної зброї”, – каже Йонтер.

“Ми точно знали, як це потрібно робити. У нас було все, крім заводу з переробки та системи носія зброї”, – додає він.

Однак повільний темп розвитку програми озброєнь зрештою призвів до її краху.

Публічного обговорення планів не було з тієї простої причини, що про їхнє існування знало лише вузьке коло політиків, високопосадових військових і науковців (і, мабуть, радянських розвідників).

Ця секретність завершилася в 1954 році, коли шведський головнокомандувач Нільс Сведлунд розкрив існування програми та стверджував, що ця зброя потрібна для перемоги над радянським вторгненням.

У квітні 1957 року Центральне розвідувальне управління США (ЦРУ) визнало, що Швеція має “достатньо розвинену реакторну програму, яка дозволить їй виготовити певну кількість ядерної зброї протягом наступних п’яти років”. Така оцінка незабаром скоротила цей термін до чотирьох років.

У той час прем’єр-міністром Швеції був Таге Ерландер, який мав освіту в галузі фізики і регулярно спілкувався з провідними світовими фізиками про атомні бомби, зокрема з лауреатом Нобелівської премії Нільсом Бором.

Цього данського фізика, який зробив блискучий внесок у ядерну фізику, вивезли з окупованої Німеччиною Данії під час Другої світової війни, щоб він приєднався до Мангеттенського проєкту зі створення першої атомної бомби.

Чим більше таких розмов вів прем’єр-міністр, тим більше він вагався у своїй підтримці програми ядерної зброї. У пошуках консенсусу він неодноразово відкладав остаточне рішення, доки не будуть відомі результати переговорів про контроль над озброєннями між США та Радянським Союзом.

Його принципова позиція – або хитрий політичний крок, залежно від того, як на це дивитися – дозволила вийти на сцену критикам плану ядерної зброї. Багато з них були жінками. Федерація соціал-демократичних жінок (Sveriges Socialdemokratiska Kvinnoförbund, SSKF), очолювана Інгою Торссон, каже Йонтер, “стала найсильнішим голосом проти ядерної зброї”.

“Жінки соціал-демократки дуже рано виступили з твердженням, що Швеція не повинна отримати ядерну зброю з багатьох різних причин, – каже Емма Розенгрен, дослідниця в галузі міжнародних відносин Стокгольмського університету. – Замість того, щоб забезпечити захист, ця зброя може фактично зробити Швецію мішенню. Тож це зменшить, а не підвищить безпеку”.

“Вони також стверджували, що це було б абсолютно аморально, враховуючи гуманітарні наслідки використання ядерної зброї. Отже, така миролюбна країна як Швеція ніколи не могла б спричинити страждання, які є наслідком використання ядерною зброєю”, – додає дослідниця.

Внесок таких жінок, як Торссон, у дебати часто не вітався.

“Їх відкидали як емоційних жінок, які не повинні говорити про те, чого вони не розуміють, — каже Розенгрен. – І оборонну політику того часу вважали чимось, з чим могли мати справу лише чоловіки”.

Незабаром до жінок із SSKF приєдналися інші групи, такі як Група дій проти шведської ядерної зброї (Aktionsgruppen Mot Svensk Atombomb, AMSA) – і громадська думка почала змінюватися.

Ці зміни також підживлювало те, що військові перестали підтримувати розробку зброї, яку вони раніше заохочували. Шведська армія, військово-повітряні сили та флот зрозуміли, наскільки вона дорога – щоб її оплатити, довелося б скоротити всі три підрозділи.

Також важливу роль зіграло негативне ставлення США до шведських ядерних планів, враховуючи дедалі більшу оборонну співпрацю між двома країнами в інших сферах, включно з пристосуванням шведських аеродромів для розміщення американських бомбардувальників.

Шведські збройні сили та цивільна ядерна енергетична програма покладалися на американські технології зокрема для створення ракетних систем, проєктування нових легководних цивільних ядерних реакторів і навіть ядерного палива, що фактично ускладнило Швеції створення власної ядерної зброї. У певний момент Швеція навіть розглядала можливість придбання американської ядерної зброї.

Серед шведської еліти також зростало переконання, що Швеції не потрібно розробляти власну ядерну зброю, оскільки країна перебуває під ядерною парасолькою США, хоча й не є членом НАТО.

“Дуже важливо підкреслити, що ніякої офіційної угоди не було, – каже Йонтер. – Я читав щоденник прем’єр-міністра, і він ніде не згадує про це, тому що обом сторонам було б дуже важко підписати таку угоду”.

Він знайшов лише американські політичні документи, в яких ішлося, що США “будуть готові прийти на допомогу Швеції в рамках відповіді НАТО або ООН” на радянську агресію.

“Але щоб таке твердження щось дійсно означало, воно має бути формалізованим”, – каже Розенгрен.

Але дослідження Йонтера не знайшло доказів такої угоди.

Протягом 1960-х років Швеція – на чолі з політикинею і дипломаткою Алвою Мюрдаль – активно брала участь у міжнародних зусиллях, спрямованих на припинення поширення ядерної зброї. Це посилило кампанію проти власного озброєння Швеції. Навіть прихильники початкового плану тепер хотіли лише продовження досліджень, а не виробництва.

Цей зсув відобразився й на громадській думці. У 1957 році 40% громадян підтримували створення ядерної зброї, 36% були проти, а 24% не впевнені. Через вісім років лише 17% висловилися за, 69% проти і 14% не впевнені.

Тож не було нічого дивного в тому, що в 1966 році Швеція припинила планування виробництва ядерної зброї, а у 1968 році підписала Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) , а парламент проголосував за повне припинення програми, навіть якщо окремі дослідження тривали до 1970-х років.

Йонтер підкреслює, що досвід Швеції може стати уроком у сучасному світі.

“Урок полягає в тому, що виготовити ядерну зброю не так просто, – каже Йонтер. – Навіть якщо країна вже має власну ядерну інфраструктуру. Це дуже складно”.

Це означає, що країні, яка хоче мати ядерну зброю, скоріше за все, доведеться співпрацювати з іншими технологічно більш розвиненими державами, і це може створити залежність. Крім того, важливо виділити достатньо часу для публічних дебатів, щоб громадяни могли справді зрозуміти, що означатиме наявність у їхньої країни ядерної зброї.

“Я вважаю, що це дійсно важливий урок”, – каже Розенгрен.

Однак це не означає, що політичні лідери змінять свою поведінку.

“На жаль, – писав Йонтер у Physics Today у 2019 році, – рішення США вийти з ядерної угоди з Іраном говорить про те, що президент Трамп і його радники не засвоїли цей… урок”.

У 2012 році Швеція передала Сполученим Штатам останній плутоній, вироблений для своєї ядерної програми.

“У 1960-х роках точилася дискусія щодо наявності резервного варіанту, але, наскільки ми знаємо, програму згорнули, – каже Йонтер. – Звичайно, це таємниця, але з політичного погляду партія не може виступати за виробництво ядерної зброї”.

Розенгрен висловлюється більш однозначно.

“Не залишилося ні матеріалу, ні політичної волі. Ми не виробляємо ядерної зброї”, – каже вона.

Марк Пізінг
BBC