Чи можуть європейці зміцнити свою колективну оборону і безпеку, створивши незалежну, чітко скоординовану оборонно-промислову політику вчасно, щоб адаптуватися до можливої перемоги Дональда Трампа в листопаді цього року? Є три причини для скептицизму, принаймні в найближчій перспективі.
Організація Північноатлантичного договору (НАТО), найуспішніший військовий альянс в історії, сьогодні сильна як ніколи. Масштабне вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року підкреслило значення і цінність НАТО, що зберігається, після чого до цієї організації ввійшли дві нові боєздатні країни – Фінляндія і Швеція. І хоча Росія продовжує втрачати солдатів, зброю та довгострокову економічну стійкість, саме Україна, а не НАТО, бере на себе російські удари.
А що у майбутньому? Європейські лідери розуміють, що Дональд Трамп має солідний шанс виграти на президентських виборах у США в листопаді, і що його повернення до влади поставить під сумнів довгострокові зобов’язання цього ключового учасника НАТО, а також переконливість гарантій безпеки, які роблять цей альянс таким сильним.
Задля справедливості варто зазначити, що колишній президент висловлював частково обґрунтовані претензії. Після вторгнення Росії в Крим у 2014 році всі члени НАТО пообіцяли збільшити витрати на оборону щонайменше до 2% національного ВВП до 2024 року. Два місяці тому генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг оголосив , що вперше з моменту народження блоку в 1949 році європейські країни-члени колективно досягнуть цього цільового рівня. Однак це стане можливим лише завдяки кільком країнам (як правило, розташованим поряд із російськими кордонами), які витрачають на оборону більше, ніж встановлена для них квота.
Зокрема, 13 з 31 члена НАТО досі не досягли 2% порогу, і Трамп знову поставив під сумнів їхню надійність як союзників. Якщо вони так бояться Росії, запитує він, чому вони все ще не бажають витрачати 2% ВВП на власну безпеку? Майже всі європейські лідери визнають необхідність витрачати більше, і нещодавній жарт Трампа про те, що росіяни повинні “робити все, що їм заманеться” з країнами, які не витрачають достатньо коштів (які, звичайно, є одними з найвіддаленіших від російського кордону), змусив багатьох європейців замислитися над тим, що може означати для них друге президентство Трампа. Чи зможе НАТО продовжувати існувати без чіткої і надійної американської підтримки?
Під час урочистостей на початку цього місяця з нагоди 75-ї річниці Альянсу Столтенберг запропонував створити п’ятирічний фонд для України у розмірі 100 мільярдів євро (107 мільярдів доларів), який не залежатиме від результатів виборів в Америці у 2024 році. Але окрім політики щодо України, побоювання європейців щодо їхньої недостатньої готовності також змусили президента Європейської комісії Урсулу фон дер Ляєн закликати до створення посади європейського комісара з питань оборони.
Це навряд чи був би перший амбітний план, який європейські лідери здійснили за останні роки. Вони контролювали швидке впровадження вакцин під час пандемії COVID-19, надавали надзвичайну допомогу урядам, які її потребували, а після лютого 2022 року запустили дороговартісну і складну програму з припинення залежності від Росії в питаннях енергопостачання. І все це вони робили, приймаючи історичну кількість біженців, які почали прибувати близько десяти років тому.
Якщо вони можуть зробити все це, то чому вони не можуть захистити європейську безпеку від Трампа, створивши незалежну, чітко скоординовану європейську оборонно-промислову політику, підтриману бюджетом ЄС і єдиним ринком? На жаль, є три причини для скептицизму, принаймні в найближчій перспективі.
По-перше, посилення ролі Європейської комісії в оборонно-промисловій політиці потребує часу на розробку і впровадження. Під час цього складного процесу план зіткнеться з опозицією з боку національних органів влади, які не захочуть втрачати контроль над цією політикою. Особливо це стосується членів Єврокомісії, які занепокоєні тим, що Франція – давній прихильник колективної європейської оборони і єдиний нинішній член ЄС з ядерною зброєю – матиме найбільше повноважень визначати політику безпеки на континенті.
По-друге, ЄС залишається глибоко залежним від американських систем озброєнь, доступу до американської розвідки і ролі Америки як рушійної сили оперативної сумісності між країнами НАТО. Постійна загроза з боку Росії переконає більше європейців, ніж будь-коли, витрачати більше коштів на оборону, розбудовувати розвідувальні можливості і збільшувати чисельність своїх збройних сил; але ці процеси займуть десятиліття або більше, щоб завершитися. Нинішня небезпека не дозволить такого тривалого переходу.
Нарешті, принаймні кілька європейських урядів із задоволенням віддадуть перевагу союзу з Трампом перед дедалі тіснішими зв’язками зі своїми колегами-членами ЄС. Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан і прем’єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо є очевидними прикладами, і в найближчі роки ми цілком можемо побачити, як інші (і більш системно важливі) члени ЄС обиратимуть популістські, дружні до Росії уряди. Прем’єр-міністр Італії Джорджа Мелоні була непохитною у своїй підтримці України, але це може змінитися, якщо Трамп повернеться до Білого дому. Якщо Марін Ле Пен нарешті стане президентом Франції у 2027 році, тісніше зближення з Трампом стає ймовірним навіть на Єлисейських полях, де вже давно існує прагнення до більш незалежної європейської зовнішньої та безпекової політики.
Поза листопадовими виборами в США слід розглянути більш довгострокове питання. Якщо Трамп програє, чи помре разом з його політичною кар’єрою прагнення до більш ізоляціоністської і трансакційної американської зовнішньої політики? Або ж нові покоління американських виборців – недостатньо дорослі, щоб пам’ятати міжнародну роль, яку США відігравали, в доброму чи поганому сенсі, в період з 1945 по 2008 рік – змінять ставлення американської громадськості до “глобального лідерства”, на якому колись наполягали як демократи, так і республіканці, забезпечуючи США?
Якщо так, то навіть перемога Байдена не припинить дебати в Європі про власну безпеку.
Ян Бреммер