Чутки про…. і їх реальне  життя.

Dr.Sergij Vlasov, Heidelberg

Причини виїзду.

Їй нема коли розповідати щось про себе і свої проблеми. Тому вона  не бере участь у чатних баталіях, які розгортаються в інеті щодо її життя в Німеччині. Останнім часом йде просто навала негативу. І вона співпала  з російськими планами сварити українців один з одним на будь-яку тему. Це роблять в основному російські боти. Але багато і місцевих українців і ряжених під українців росіян занурилися в шалену критику що до українок-біженок в Німеччині. 

Головною мотивацією для критиків є те, що їм здається несправедливим, що ті, хто приїхав, як біженці, отримують від Німеччини якісь кошти і житло. А коли приїжджали у свій час вони, то цього  не отримували і мали виживати самі, як могли. 

То може час надати до цієї графічної картини трохи яскравого маслом….. ?

Перше і найважливіше – причина виїзду з України і приїзду в Німеччину. Біженки з діточками не їхали і не їдуть зараз з країни за власним вибором. Вони або тікали від російських прямих бомбардувань, або від зруйнованих домівок і квартир, або подалі від зони бойових дій, або – від декілька разів на день і вночі звуку повітряної тривоги. Коли треба брати дитину на руки і йти на початку війни – в бомбосховище, а потім – коли в бомбосховище за  квартал не набігаєшся – сідати з дитиною на руках у «безпечному кутку» в квартирі, чи будинку. І так по 1-3 рази за ніч, бо бомбардування росіянці роблять в основному у нічний час, чи зранку, або ввечері. Тиждень у такому режимі сприймається як тимчасова незручність. Через місяць стає впливати на самопочуття через недосип. Матрац на полу у тому «куточку безпеки» вже не прибирається зовсім. А через декілька місяців починаєш помічати зміни у власній дитині: яка не так часто вже сміється, будує домівку з кубиків, граючись,  і придумує вхід у підвал з кожної квартири, «щоб не виходити на вулицю». Іноді починає плакати при звуках тривоги. І її загальний стан стає також тривожним. В очах насторога. 

Все це загострюється, коли в квартирі немає світла, чи тепла, чи і того і іншого. Ще страшніше, коли ракета прилітає десь поруч на  будинки, чи дитячий майданчик, де зростали дітки. І кожен день треба ходити повз і все бачити. 

Всі складнощі йдуть в незрівняний мінус, коли додається турбота за життя тата, який на фронті,  і матуся лишається сам на сам з цим всім жахом.

Начебто має бути нескладно – поїхати, але це не так.

І вона приймає рішення спасати психічне і фізичне життя дитини. Вона їде за кордон. Сама дорога – це ще той квест. Від відвертих шахраїв, які дорогою намагаються «заробити» на неї, останнім часом додається ще негатив з боку і вже українських і польських прикордонників. Тобто – державних титулів, які поступово перейшли з підтримки біженців до незвісне з якої причини негативного ставлення до них. Давно зникли на польсько-українському кордоні намети з волонтерами, де можна було отримати щось гаряче, на кшталт чаю і печива, а також переодягнути дитину. 

Матусі самотужки добираються до міста в Німеччині, яке ще приймає. Раніше можна було приїхати у будь-яке велике чи мале місто і місцева влада і мешканці з великою щирістю допомагали з житлом і фінансами.  Зараз щирість мешканців в Німеччині залишилася, але приймають всього декілька земель. У так звані «табори», і потім їм шукають якийсь наступний «табір», чи окреме житло. 

Без мови і досвіду: обов’язкові теми.

Починається новий квест для матусь, які не знають не тільки алгоритмів роботи влади, а ще і мови, у кращому випадку якось – англійську. Квест пов’язаній з документальним оформленням знаходження в Німеччині і отримання фінансової допомоги: це зовсім інші установи. Також обов’язково треба вчитися на так званих «інтеграційних курсах» – де вчать німецьку. 

Тобто – що ж має жінка з дітьми, сама, без мови і підтримки близьких:

Відносини з орендодавцем помешкання і з службами, які з цим пов’язані – постачальники електрики, тепла і води. Це здається простим, але якщо врахувати відсутність мови, знання ринку і досвіду спілкування на ці теми – це непросто для самотньої жінки з дітьми.  

Відносини з міграційною службою, в якої треба раз на 3-6 місяців отримувати новий дозвіл на існування в країні.   

Відносини з тим, від кого отримує кошти на життя(одна з соціальних служб). 

Відносини зі школою. Відносини з дитячим садочком. 

Постійний пошук в благодійних-  і фло-чатах того, що все ще мінімально необхідне для мешкання, бо в Німеччині житло здається орендарям пустим, максимум з кухнею. А на чому спати, з чого їсти, на чому сидіти, де прати, чим прибирати – це проблеми мешканця.

Порядок денний українки в Німеччині.

То «легке» життя в Німеччині української біженки від росіянськой війни має приблизно такий денний розклад справ:

-після прокидання(поки дитина спить, бо це не для дитячої психіки) пошук в новинах – куди були прилети в Україні за ніч,

-щось зробити перекусити дитині і собі зранку та щось зібрати з собою до школи, чи дитячого садочку – може бути і для садочку,

-дітей – в причіп до велосипеду і довезти у будь-яку погоду взимку і влітку до школи і дитячого садка (велосипед і причіп треба було також шукати, але німці часто допомагають б/в …),

-потім велосипед – на замок на вокзалі і трамваєм до великого міста, де є «інтеграційні курси»,

– після обіду – раз в тиждень – встигнути на «тафель», де можна за помірну плату отримати від «червоного хреста» , якщо будеш не у кінці в черзі, якісь продукти, не дуже свіжі, але і не прострочені. Тут також можна взяти якісь консерви, чи засоби гігієни  для гуманітарної допомоги ЗСУ, яка часто комплектується самими біженцями, а потім передається волонтерам, які везуть в Україну,

-забрати дитину/дітей зі школи/садка, дома щось приготувати на вечерю,

-подивитися у пабліках , чи привезли  до місць отримання безкоштовних продуктів щось від магазинів – хліб, овочі, молочне, але в основному – хліб.  Взяти дитину (саму – за німецьким законом – заборонено лишати) , чи залишити ії у подружки-українки і поїхати швидко до пункту, куди привезли то все і якщо встигнеш – взяти собі і подрузі,

-взяти дитину від подруги –  і додому щось робити…, прати, готувати, прибирати,

-перед сном – новини з України і Німеччини (якщо є мова),  всілякі пабліки, де можуть бути мітинги в підтримку України, але на які не часто мають змогу попасти,

– раз на тиждень відкривають склад обміну речей, куди німці приносять багато одягу, посуду і постільної білизни. Тут можна взяти і собі з дитиною, знову – такі, як повезе,  і для гум допомоги ЗСУ і в Україну.

Хтось скаже – звичайне життя. Так, звичайне, але якщо б не постійна проблема з їжею (щоб якось заощадити з грошима), одягом і пошуком чогось для домівки, на чому можна вдома жити. Ну і ще – мовні курси, тести на яких після закінчення  не всі здають після першого разу, бо і сил немає займатися, і викладачів немає, бо не вистачає в самої Німеччині для школярів, 

Мало в кого вдається займатися спортом, чи собою. Це виключення, а не правило, якщо знайти на кого залишити дитину, чи дітей.

А взагалі то є різні випадки. Є біженки, які приїхали до працюючих тут чоловіків і вони живуть досить добре родиною, не знаючи багатьох з цих проблем. Є просто ті, кому вдалося влаштуватися на роботу – зі знанням, чи без знання мови, але це одразу змінює життя. Звільняється багато часу від контролююче-звітуючого спілкування з державою, яке можна потратити на більш продуктивне – поїздки на вихідні, спорт, відпочинок, та спілкування між собою. У такому випадку життя українців майже не відрізняється від життя німців.

Плани на повернення?

Біженцям-українкам дуже не вистачає спілкування. Але місцеві українці також затягнуті у власне життя, та ще мають вже змінений німецьким середовищем менталітет, який заперечує «праздне» спілкування, і надає перевагу його плануванню і використанню для цього якихось свят місцевого масштабу, коли можна бути і суспільним і приватним одночасно. Бо в Німеччині, з її переможним реальним «соціалізмом», суспільне життя і суспільні відносини не можна ігнорувати, це зовсім не вітається. 

Але почути жалобу від українок практично неможливо…, якщо може у вигляді якогось питання у пабліках, на що чисельні росіянські «боти» і деякі з давно мешкаючих тут українців, особливо чомусь чоловіки,  радять «повертатися», як спосіб вирішення проблем. Тобто – повертатися до повітряних  алармів, холоду у помешканнях і ризику фізичному життю дитини і матусі. 

Моральне обличчя цих радників огидно навіть уявляти, не те, щоб обговорювати. Але відповідь від українок на цей «мовний проніс» звісно існує. Ніхто їх не змусить ставити на вагу здоров’я дитині і відчуття можливості дихати повною груддю в безпеці, де не треба  реагувати на гучні хлопки і звук літака, бачучи, як їх дитина поступово почала більше сміятися і спілкуватися з іншими дітьми. Діти доросліше вже готуються до навчання в німецьких університетах. І цю перспективу матусі також не віддадуть критикам будь-якого походження і напрямку.

Десь до 28% з них знайшли вже роботу і працюють. Решта шукають таку можливість, чи планують відкривати власній бізнес, ведучи розмову в соціальних інституціях про стартовий капітал від Німеччини. 

Але всі думають про життя в Україні, хоча дії української влади зовсім не мотивують до цього. Останнім часом знову, як і раніше, вона робить людей «цапами – відбувайлами», відчутно розділивши спільний човен на два: в одному – влада, люди – у іншому. Інший віддає життя на фронті, перший – має свій інтерес у всьому,  у війні – також…   

То питання повернення залежить не від біженців, а від ступеню адекватності і розумності поведінки української влади.