Геополітична заангажованість, застаріле управління та занадто ринкова структура – це лише деякі з структурних недоліків цих інституцій.
Коли Бреттон-Вудські інституції завершують 80 років свого існування – відтоді, як вони були узгоджені на конференції союзників щодо післявоєнного фінансового та монетарного порядку в містечку Нью-Гемпшир, – певне підбиття підсумків неминуче. Однак це досить гнітюче заняття.
Міжнародні фінансові установи, Міжнародний валютний фонд (МВФ) і те, що стало відомим як Світовий банк, були створені на хвилі оптимізму щодо потенціалу міжнародного економічного співробітництва, коли Друга світова війна наближалася до завершення. Але їхнє функціонування виявилося далеким від того, на що сподівалися тодішні архітектори системи.
У перше десятиліття своєї діяльності обидві установи були зосереджені на кредитуванні відбудови. Згодом, коли країни з низьким рівнем доходу почали отримувати кошти, умови, пов’язані з кредитами, – значною мірою орієнтовані на “фіскальну дисципліну”, виражену в жорсткій економії та приватизації державних товарів і послуг – стали дуже суперечливими і дуже часто не приносили бажаних результатів. Під час боргових криз у країнах, що розвиваються, у 1980-х і 90-х роках МВФ фактично перетворився на збирача боргів, впроваджуючи програми, покликані принести вигоду (або навіть врятувати) банкам-кредиторам, розташованим на Глобальній Півночі.
На жаль, політика, що лежить в основі вибору реципієнтів і різних сум пропонованих кредитів, стала ще більш очевидною.
Ця закономірність стала настільки відомою, що на початку цього століття більшість країн з низьким рівнем доходу обрали шлях самострахування, зберігаючи надлишкові валютні резерви, щоб уникнути необхідності звертатися до МВФ. Установа занепадала, мала мало країн-клієнтів і дедалі більше втрачала свою актуальність.
За іронією долі, його врятувала світова фінансова криза, коли країни G20 вирішили використати МВФ як канал для отримання коштів на порятунок. Після цього криза в єврозоні стала ще однією можливістю для МВФ надати дуже великі (і суперечливі) кредити – і відтоді він знову повернувся в бізнес.
На жаль, політика, що лежить в основі вибору реципієнтів і різних сум пропонованих кредитів, стала ще більш очевидною. Рекордний кредит у розмірі (зрештою) $57 млрд був запропонований у 2018 році тодішньому президенту Аргентини Маурісіо Макрі через його близькість до президента Сполучених Штатів Дональда Трампа та його готовність проводити відверто неоліберальну політику. Ця позика була настільки погано продумана, що призвела до масового відтоку приватного капіталу, тож за кілька років Аргентина знову опинилася в борговій кризі, а наступникові Макрі довелося розгрібати наслідки.
Чи відповідає цілям?
Глибоко геополітичний характер операцій і проблеми з програмами – не єдині причини, чому відродження МВФ як передбачуваного фінансового стабілізатора світової економіки є проблематичним. Існує реальне питання про те, чи відповідають МВФ і Світовий банк своєму призначенню в глобальній економіці, яка кардинально змінилася.
За ці вісім десятиліть відбулася трансформація у відносних розмірах і значенні національних економік, а також, серед інших тенденцій, помітно зросли приватні фінансові потоки. Інституції сьогодні виявляють серйозні недоліки в своїй організації та функціонуванні.
Таким чином, різко зростаюча економічна та екологічна нерівність у світі посилюється, створюючи соціальну та політичну напруженість і геополітичні конфлікти, які стають дедалі інтенсивнішими. Людство стикається зі спільними викликами, які вимагають глобальних державних інвестицій у великих масштабах. Але МВФ і Світовий банк реагують занадто повільно, громіздко і (давайте визнаємо) скупо, загострюючи, а не вирішуючи ці проблеми.
Занадто довго обидві інституції працювали у вузьких і надмірно ринкових економічних рамках.
Частково це пов’язано із застарілою системою управління обома інституціями. Квоти та право голосу сильно перекошені на користь кількох багатих країн, де проживає незначна меншість населення світу. Зараз це ще важче виправдати, враховуючи зменшення частки цих держав у світовому виробництві та світовій торгівлі, що, вочевидь, впливає на довіру до них та їхню легітимність. “Джентльменські домовленості” щодо керівництва цими установами – американець на чолі Світового банку, європеєць на чолі МВФ – більше не можуть бути виправдані взагалі.
Необхідно запровадити більш відкриті, прозорі та демократичні процеси обрання керівництва. Виконавча рада МВФ має бути розширена, щоб забезпечити більше представництва країн, які мають глобальну більшість, особливо з Африки. Для прийняття важливих рішень слід запровадити механізм голосування подвійною більшістю голосів, що забезпечить підтримку рішень як основними акціонерами, так і більшістю. Також має відбутися загальне збільшення квот та акцій, щоб відобразити зміну контурів глобальної економіки.
Зміни у функціонуванні можуть бути ще важливішими. Занадто довго обидві інституції діяли у вузьких і надмірно ринково орієнтованих економічних рамках. Це неодноразово призводило до невдач у вирішенні проблем країн-боржників і країн, що мають труднощі з іноземною валютою, а також до нездатності вирішити великі питання, які виходять за рамки дуже обмежених і нереалістичних припущень, що лежать в основі економічної моделі.
Результатом стало нав’язування умов, пов’язаних з недостатнім розвитком, надзвичайною нестабільністю і періодичними кризами в багатьох країнах, а також постійною потребою в допомозі. Економічна модель повинна змінитися, щоб врахувати фактори попиту, мультиплікатори державних інвестицій, вплив конкретної політики на соціальні та економічні права (зайнятість, економічну нерівність, доступ до основних товарів і послуг, соціальний захист і стан довкілля), а також зміни клімату.
Пакети допомоги мають сприяти відродженню економічної активності та поступовій реалізації прав людини.
Багато чого можна було б зробити навіть у рамках нинішніх обмежувальних рамок інституцій. Однією з найбільш очевидних є випуск нових спеціальних прав запозичення (СПЗ) – ліквідності, створеної МВФ – і подальші щорічні нові випуски відповідно до зростання світового валового внутрішнього продукту.
Консультативна рада високого рівня ООН з питань ефективної багатосторонності (членом якої я був) рекомендувала МВФ запровадити систему “вибіркового розподілу СПЗ”, замість того, щоб нові випуски ґрунтувалися на квотах, які непропорційно надають СПЗ багатим країнам, які їх не потребують і не використовують. Лише ті країни, які мають слабкі зовнішні позиції, отримають додаткові СПЗ, що автоматично розподілятимуться за певних умов – таких як кліматичні, торговельні умови, шоки процентних ставок чи потоки капіталу, спричинені глобальними дисбалансами.
Аналогічно, що стосується суверенного боргу, МВФ повинен активно створювати багатосторонню правову базу, яка б забезпечувала участь усіх державних і приватних кредиторів у врегулюванні боргових зобов’язань. Пакети допомоги повинні сприяти відродженню економічної активності та прогресивній реалізації прав людини.
Ці реформи очевидні, але вони здаються дуже малоймовірними з огляду на опір кількох багатих країн, які прагнуть зберегти свою владу в цих інституціях. Враховуючи стільки швидких і часто непередбачуваних змін у світовій економіці, таке зволікання може знову приректи інституції на неактуальність. В умовах нагальної потреби у багатосторонніх діях це було б не просто втраченою можливістю, а трагедією.
Автор: Джаяті Гош – професор економіки в Університеті штату Массачусетс в Амхерсті (США) та член Незалежної комісії з реформування міжнародного корпоративного оподаткування.
Джерело: IPS–Journal, ЄС