Тривалий час будь-яка критика Володимира Зеленського була табуйована в Україні. Однак зараз на президента чинять тиск двоє людей.
Напад Росії на всю Україну спочатку зблизив українське суспільство і політикум. Єдність усіх сил у боротьбі з агресором визначала суспільно-політичне життя країни, особливо на початку війни, і допомогла українцям пережити 2022 рік. Однак ця формула успіху мала і зворотний бік. У трикутнику влада-опозиція-військові не було місця для принципової критики планів президента Володимира Зеленського через війну. Можна було почути лише окремі голоси, які критикували той чи інший захід, але не стратегію в цілому.
Зараз це неформальне табу, схоже, порушено. Під впливом падіння рейтингу Зеленського і того факту, що війна, ймовірно, затягнеться, внутрішня політика активно повертається до повсякденного життя в Україні. Дві людини, зокрема, займають тут центральне місце: командувач армією Валерій Залужний і лідер опозиції та колишній президент Петро Порошенко. Обидва публічно дотримуються відмінних від президента поглядів, але їхні суперечки із Зеленським мають різну природу.
Незадовго до російського вторгнення в Україну український президент вже не дуже міцно сидів у сідлі. Хоча Зеленський все ще міг отримати понад 73% голосів у другому турі виборів 2019 року, опитування два з половиною роки по тому показали, що його підтримка становить лише 24%. Лише 17% опитаних були готові проголосувати за його партію “Слуга народу” (результат виборів 2019 року: 43%). Владна база Зеленського руйнувалася. Його звинувачували у повільному темпі реформ та політиці протекціонізму. Однак у лютому 2022 року карти були перетасовані. Зеленський справедливо став національним героєм, а його рейтинг підтримки іноді перевищував 90%.
Але на 22-му місяці війни його популярність знову падає і скоротилася вдвічі. Багато хто вже не вважає емоційний спосіб Зеленського формувати зовнішню політику та мотивувати співвітчизників ефективним і таким, що відповідає вимогам часу. Всупереч очікуванням, більшість суспільства не втомилася від війни і не готова йти на компроміси заради відновлення територіальної цілісності своєї країни. Однак люди також усвідомлюють, що швидке звільнення окупованих регіонів неможливе, що необхідна допомога Заходу ще довго не надійде і що, як наслідок, війна триватиме ще довго. Втім, зважаючи на поточні події на фронті та різке скорочення іноземної допомоги, їм бракує нових концепцій, промов та меседжів. А також нових облич.
Цивільні та військові лідери України обговорюють майбутню стратегію війни.
Для багатьох українців Залужний уособлює цю альтернативу: харизматичний воєначальник у важкі часи. Якби він заснував партію, вона посіла б перше місце в грудневих опитуваннях. Однак наразі немає достовірних свідчень про політичні амбіції Залужного. Поки що він утримується від вступу в політику і зосереджується на своїй основній справі – війні. З іншого боку, Офіс президента України у відносинах із Залужним діє в традиціях неповноцінної демократії: потенційних (або ймовірних) конкурентів послаблюють превентивно. Ще у квітні 2022 року впливовий керівник Офісу президента Андрій Єрмак намагався торпедувати створення благодійного фонду Залужного “Ми переможемо!”. Єрмак побоювався можливого політичного руху військових.
Друга розбіжність сталася в липні 2022 року, коли Зеленський засудив як “кріпацтво” ідею Генерального штабу заборонити військовозобов’язаним українцям змінювати місце проживання без згоди військового керівництва. Обидва інциденти залишилися майже непоміченими за кордоном. Зарубіжна преса здебільшого звернула увагу на конфлікт лише після інтерв’ю Залужного в журналі “Економіст” на початку листопада 2023 року, в якому він описав тяжке становище українського наступу та патову ситуацію на фронті. Втім, дискусія про це не є новою і вже певний час точиться в українських ЗМІ, які висвітлюють події напрочуд відкрито за мірками війни. Новим є той факт, що друга за важливістю особа країни на міжнародній арені чітко висловилася з цього приводу.
Але обидва лідери згодні в головному питанні – захисту від російської агресії: без збільшення кількості та якості західних поставок озброєнь повне звільнення окупованих територій було б неможливим. Різниця полягає більше в стратегії. Зеленський, головнокомандувач згідно з українською конституцією, хоче мати право голосу в кожному аспекті війни в силу своєї посади. Українські джерела стверджують, що глава держави встановив альтернативні канали зв’язку з двома найважливішими генералами з оточення Зеленського – командувачем Сухопутних військ Олександром Сирським та командувачем Повітряних сил Миколою Олещуком. Депутати від партії Зеленського вимагають від Генштабу детального плану наступних кроків на фронті, який, за їхніми словами, потребує голосування в парламентському комітеті з питань оборони, хоча цей орган не є відповідальним за це.
Зі свого боку, Залужний намагається досягти більшої автономії в питаннях планування, імплементації та призначення кадрів – без всеосяжного контролю з боку Офісу президента. Він віддає перевагу власному стилю ведення війни і утримується від ризикованих просувань українських збройних сил, навіть якщо це викликає невдоволення Зеленського та західної проукраїнської спільноти. Тому суперечки між Зеленським і Залужним мають не особистий, а інституційний характер. Цивільні та військові лідери України беруть участь у публічних дебатах про майбутню стратегію війни.
Останні дії Офісу президента грають на руку Порошенку.
На відміну від цього, суперечка між Порошенком і Зеленським має “класичний” політичний характер. Наразі Порошенко програв би чинному главі держави на президентських виборах. Однак лідер опозиції все ще має потенціал для просування. Він очолює ліберально-консервативну партію “Європейська солідарність”, яка наразі має другу за величиною парламентську фракцію, а також інші ресурси, такі як регіональні асоціації, муніципальні мандати та часткову більшість в обласних радах. Все це дуже важливо в українській політиці. Політики-початківці, такі як відомий телеведучий Сергій Притула, який посідає третє місце в опитуваннях (після Зеленського та Залужного), не є політично інституціоналізованими по всій країні. Не можна виключати альянс за домовленістю між Порошенком і парламентськими фракціями правоцентристської партії “Голос”, партії “Батьківщина” Юлії Тимошенко та низкою незалежних і позафракційних депутатів. Це потенційно може спричинити тиск на Зеленського.
Останні дії Офісу президента грають на руку Порошенку і підвищують його популярність як “політика-жертви”. Нещодавно українська влада заборонила йому виїзд за кордон через “підготовку до провокації з боку Росії”. Деякі українські ЗМІ також проводять наклепницьку кампанію проти екс-президента, в якій він без жодних доказів зображується як “частина групи, що бажає вести переговори з Москвою”. Це чинить тиск на Порошенка і змушує його переходити в наступ. Минулого року він був готовий критикувати Зеленського лише в дуже обмеженій мірі. Порошенко помітно атакував уряд лише у другій половині 2023 року. Лідер опозиції та його депутати звинувачують владу у процвітаючій корупції, сумнівному розширенні повноважень і загальній відсутності планування. За словами Порошенка, Україна не повинна бути “заручником внутрішньополітичних проблем у США”. Тож табу на критику тут також більше не діє.
Навіть якщо фундаментальні внутрішньополітичні дебати в Україні святкують своє повернення: Прозахідний і патріотичний наріжний камінь української політики продовжуватиме існувати незалежно від того, хто за ним стоїть. Його центральними компонентами є безальтернативність зв’язків країни із Заходом, включаючи омріяне членство в ЄС і НАТО, а також дистанціювання від Росії навіть після завершення війни. Зеленський, Залужний чи Порошенко: українська еліта демонструє консенсус у своїх поглядах на майбутнє. Будь-яка спроба домовитися з Москвою про мир за рахунок українських територій не здатна отримати підтримку більшості і приречена на провал. 74% респондентів категорично відкидали це в середині грудня. Простий натяк на це сьогодні може коштувати українському політику кар’єри. Про це свідчить приклад Олексія Арестовича. У 2022 році він все ще був найбільш цитованим коментатором на посаді радника президента, а також деякий час був другою найпопулярнішою особистістю в країні. Після його приходу в політику та оголошення мирного плану, який фактично визнав статус-кво на фронті, його популярність, згідно з опитуванням соціологічної групи “Рейтинг”, становить менше одного відсотка.
Автори: Доктор Дмитро Стратієвський – політолог та історик. Він навчався і захистив докторську дисертацію у Вільному університеті Берліна. Стратієвський є головою Osteuropa-Zentrum Berlin e.V. і займається політикою та історією Східної Європи в аналітичній та журналістській сферах.
Джерело: IPG–Journal, США