Ізраїль реагує на терор ХАМАСу бомбардуваннями, блокадою Сектора Гази і наземною операцією. Що дозволяє міжнародне право, а що вважається воєнним злочином?

Війна – жорстока. Адже війна – це насильство, а точніше: застосування організованого насильства заради досягнення політичних цілей. Мета міжнародного права – обмежити це насильство правилами. Але у випадку з кривавою реальністю в Ізраїлі та Секторі Гази все складно.

Ясність є щодо того, що стосується брутального нападу ХАМАСу, визнаного терористичною організацією Євросоюзом, Німеччиною, США і більшістю країн Заходу, на Ізраїль 7 жовтня, коли бойовики ХАМАСу убили понад 1400 осіб і взяли в заручники понад 200.

Боннський експерт із міжнародного права Штефан Тальмон (Stefan Talmon) кваліфікує цей напад як “масове вбивство”. Але на тлі багаторічного конфлікту між Ізраїлем і палестинцями він доходить такого висновку: “Оскільки напад 7 жовтня був настільки масштабним та інтенсивним, то міжнародне право виходить з того, що ми маємо справу зі збройним конфліктом”.

Відповідно, і прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху оголосив, що країна перебуває у стані війни. Наступного дня після різанини на півдні Ізраїлю Нетаньяху чітко заявив, що перетворить на руїни всі об’єкти, де діє ХАМАС або де ховаються його бойовики. Відтоді Ізраїль бомбардує Сектор Гази.

Офіційний представник Армії оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ) Даніель Хагарі говорив про “сотні тонн бомб”, скинутих на Газу, і при цьому “акцент робиться на руйнуванні, а не на точності”. Як стверджує ХАМАС, у регіоні від ударів ізраїльських військових загинуло понад 7000 осіб. Сотні тисяч стали біженцями на території площею всього у 365 квадратних кілометрів. Це приблизно розмір такого німецького міста як Кельн.

Самооборона та її межі

Ніхто не ставить під сумнів право Ізраїлю на самооборону відповідно до статті 51 Статуту ООН. Але є й міжнародне гуманітарне право, яке ставить самооборону в певні рамки. І один із найважливіших критеріїв – сторони конфлікту повинні розрізняти комбатантів і мирних жителів, а також військові цілі від цивільних об’єктів. Але це означає лише те, що мирних жителів або цивільні об’єкти не можна свідомо атакувати. Отже, вбивство мирних жителів заборонене тільки в тому разі, якщо можна довести, що це було зроблено навмисно.

Штефан Тальмон пояснює, що це означає на практиці:  “Якщо ХАМАС розміщує ракетну установку в житловому районі, то Ізраїль має право її атакувати – навіть беручи до уваги ризик супутніх втрат серед мирних жителів…”

У Секторі Гази майже неможливо відрізнити військові цілі від цивільних об’єктів, як того вимагає міжнародне право. Це один із найбільш щільно населених і забудованих районів у світі. Тунелі ХАМАСу проходять під житловими будинками, а об’єкти терористів часом розташовуються в житлових і офісних будівлях. Міжнародне право на це мало зважає.

“Якщо ХАМАС перебуває у школах, мечетях і лікарнях, де розміщено його командні центри, тоді вони є легітимними військовими цілями”, – пояснює Штефан Тальмон. Якщо ж ХАМАС розміщує військові позиції у цивільних зонах, то це має розцінюватися як воєнний злочин.

Заборона колективного покарання

Ізраїль запровадив масштабну блокаду Сектора Гази. Міністр оборони Ізраїлю Йоав Галлант говорив про повну облогу, під час якої Сектор має бути відрізано від постачань електроенергії, води, продуктів харчування і палива. З огляду на масштаби авіаударів і таку блокаду, ізраїльська правозахисна організація “Бецелем” звинувачує Ізраїль у воєнних злочинах. А в гуманітарній організації “Лікарі без кордонів” у зв’язку з цим говорять про колективне покарання жителів Сектора Гази, що суперечить міжнародному праву.

За словами професора Тальмона, більшість юристів-міжнародників також вважають, що повне блокування – харчів, питної води, пального, медичних продуктів – суперечить міжнародному праву. “У міжнародному праві закріплено заборону на так зване колективне покарання, у даному випадку – колективне покарання всього палестинського населення Сектора Гази. Не всі його жителі – члени ХАМАСу і не всі несуть відповідальність за напад на Ізраїль, але всі без розбору виявилися жертвами реакції Ізраїлю”.

А крім того, міжнародне право однозначно забороняє змушувати цивільне населення голодувати. “Якщо ж встановлювати тотальну блокаду, то колись закінчуються продукти харчування і питна вода, і тоді настає голод для цивільного населення”, – вказує Тальмон.

Евакуація законна, вигнання заборонено

13 жовтня ізраїльські військові висунули вимогу міжнародним організаціям і більш ніж мільйону мирних жителів у північній частині Сектора Гази – а це майже половина всього його населення – переміститися в південну частину. ХАМАС, навпаки, закликав населення залишитися і, за даними ізраїльської армії, чинить перешкоди евакуації.

ООН, однак, вважає евакуацію неможливою, оскільки інфраструктура Сектора Гази лежить у руїнах і місць, куди могли б переїхати так багато людей, занадто мало. Колишній міністр закордонних справ Норвегії Ян Егеланд, який очолює тепер Норвезьку раду у справах біженців, а також Міжнародний комітет Червоного Хреста назвали ізраїльську вимогу евакуації неправомірною.

Адже і виконання вимоги про евакуацію не гарантує безпеки, оскільки бомбардування тривають. На відеозаписі, верифікованому газетою The Washington Post, видно тіла людей, зокрема дітей, загиблих, очевидно, під час втечі на південь Гази унаслідок ізраїльського авіаудару.

Але в принципі, пояснює Штефан Тальмон, міжнародне право дозволяє окупаційній владі проводити евакуацію цивільного населення: “Наприклад, для гарантування його безпеки і проведення військових операцій”. Тож, за оцінкою Тальмона, Ізраїль не поводиться тут протиправно.

Гуманітарне міжнародне право – “архаїчне право”

“Порушенням міжнародного права стала б спроба Ізраїлю вигнати все населення Сектора Гази, – пояснює експерт і додає, що Ізраїль всередині цієї території може проводити евакуацію чи примусове переміщення населення з метою його захисту і  безпеки.

Але загалом міжнародне гуманітарне право – або, як це раніше називали, правила і звичаї війни – є архаїчним правом, каже Штефан Тальмон: “Ці закони написані державами для держав, а саме державами, які виходили з того, що вони колись і справді вестимуть війну. Вони не хотіли зв’язувати себе правилами, яких не могли б дотримуватися”.

Маттіас фон Гайн