Ще в 1948 році Давид Бен-Гуріон, перший прем’єр-міністр єврейської держави, передбачаючи роль тилу у війні, заявляв :”У воєнний час ми не обмежимося використанням збройних сил: так званий тил вирішує долю війни не менше, ніж так званий фронт”.

З того часу Ізраїль проробив гігантську роботу, щоб створити одну з найдосконаліших у світі систем цивільної оборони.

Закон

В Ізраїлі все починається з законів. Перший був прийнятий ще 1951 року, він називався “Закон про цивільну оборону”. Тоді ж було створено Головний штаб ЦО, який підпорядковувався міністру безпеки і був частиною командування ЦАХАЛу.

Сили ЦО ділилися за округами і підпорядковувалися командуванню військових округів, комплектувалися солдатами термінової служби, резервістами і добровольцями.

У такому вигляді це проіснувало до початку 90-х, коли сталася перша війна в Затоці. Тоді Ірак обстрілював територію Ізраїлю балістичними ракетами.

ППО, надане американцями, не впоралося з цією загрозою, були прямі влучення в міста та людські жертви. Тоді ж було ухвалено принципове рішення – перебудувати та значно посилити всю систему захисту тилу.

У 1992 було створено Управління служби тилу — четверте головне командування у складі ізраїльської армії, відповідальне за підготовку цивільного населення до надзвичайних ситуацій та проведення рятувальних операцій.

Концепція змінилася. Відтоді військові відповідають не лише за бойові дії, а й за забезпечення потреб тилу.

Укриття

Укриття є кількох типів.

Індивідуальні укриття. До початку 90-х розгалуженої системи сховищ в Ізраїлі не було. Після тієї війни було ухвалено закон, який змінив будівельні стандарти. Тепер не можна збудувати одиницю житла (квартиру, будинок, віллу) без захищеної кімнати.

Як правило, це кімната, яка у мирний час використовується як спальня/офіс/ігрова. Під час тривоги протягом 30 секунд її можна перетворити на бомбосховище.

Броньовані двері та віконниця на вікні, товсті (до 40 см) бетонні стіни. На сьогоднішній день такими індивідуальними укриттями обладнано близько 30% житлового фонду.

Відповідальність за нього несе сам хазяїн квартири.

Прибудинкові укриття. Вони є в будинках, збудованих приблизно з 70-х до початку 90-х. Це підвал, який укріплений, і до якого мають спускатися мешканці будинку у разі тривоги.

Відповідальність за нього несе будинковий комітет, перевіряє — муніципалітет.

Громадські укриття. Вони розраховані на кілька будівель і, як правило, знаходяться в центрі житлового масиву. Це фактично бункери, куди мають спускатися мешканці тих будинків, де немає прибудинкових та індивідуальних сховищ.

За них відповідає муніципалітет, але перевіряє Служба тилу.

Як це працює?

Повертаючись до київської історії. Якщо настає загрозливий період (висока ймовірність бойових дій) або безпосередньо самі бойові дії — зі Служби тилу надходить вказівка відкрити громадські та прибудинкові укриття. Вказівка може надійти до окремого міста/району/регіону або по всій країні.

Офіцер з безпеки конкретного муніципалітету повинен переконатися ОСОБИСТО, що притулки відкриті та доступні.

Їх не закривають до окремої вказівки. Служби тилу також просять відчиняти двері в під’їздах (відключати домофони), щоб людина, яку тривога застала на вулиці, могла зайти в найближчу будівлю і сховатися там.

В офісах і на підприємствах все працює приблизно за тим самим принципом.

Якщо йдеться, скажімо, про багатоповерховий хмарочос у центрі Тель-Авіва, то від кожного робочого місця до найближчого укриття має бути не більше однієї хвилини швидким кроком. На півдні — де відстань до Сектору Газа набагато менша — цей норматив скорочено майже вдвічі.

В чому суть

Суть проста — тил у сучасній війні піддається можливо навіть серйознішому впливу, ніж фронт.

Війна в Україні та варварські бомбардування міст, які веде агресор Росія — найкращий доказ цього. Тил має бути захищений і це цілком можливо зробити.

Сергій Ауслендер