У своїй книзі «Світова криза», своїй особистій розповіді про Першу світову війну, Вінстон Черчилль зазначив, що «моральні наслідки приєднання Сполучених Штатів до союзників справді були вирішальною причиною в конфлікті… [Без Америки] війна закінчилася б миром шляхом переговорів або, іншими словами, перемогою Німеччини». Така заява перегукується з публічними заявами Черчилля про англо-американські «особливі відносини», що виникли з усвідомлення того, що Британія не може впоратися з цим самостійно.
Однак, пишучи «Світову кризу», у своїх приватних щоденниках Черчилль висловлював зовсім іншу позицію: «Завжди здається, що наш обов’язок — жартувати над США і служити їхньому марнославству. Вони нічого не роблять для нас взамін, крім того, що забирають свій останній фунт м’яса». Фактично, Черчилль зайшов так далеко, що розмірковував над військовою конфронтацією зі Сполученими Штатами, що, згідно з усталеною мудрістю того часу, було «немислимим», але він наполягав на тому, що «всі знають, що це неправда». Адже, якою б «безглуздою і катастрофічною не була така війна, ми не хочемо ставити себе під владу Сполучених Штатів».
Сьогодні Європа зіткнулася зі США, які активно послаблюють європейську безпеку. Адміністрація Трампа атакує демократію на континенті та підтримує ультраправі та неофашистські політичні партії, безпосередньо втручаючись у внутрішні справи європейських країн від Великої Британії через Німеччину до Румунії та Мальти. Здійснюючи «найбільший розворот у зовнішній політиці США за вісім десятиліть», погляди адміністрації Трампа, схоже, перегукуються з поглядами російського режиму, який звинувачує Україну в розв’язанні війни, вимагає від Києва виплатити неоколоніальні репарації США та публічно принижує президента України Володимира Зеленського, водночас загрожуючи суверенітету давніх союзників, таких як Данія та Канада.
Ніхто на континенті не повинен плекати ілюзій щодо стратегічних намірів і впливу нинішньої адміністрації у Вашингтоні.
У цьому плані передчуття Черчиллем стратегічного протистояння з «кривавими янкі» вже не є немислимим, а сценарієм, який вже не можна ігнорувати. Європа стоїть перед дилемою: стати васалом мстивої адміністрації США або відвертої колонізації імперським російським режимом, який прагне переписати кінець холодної війни та придушити самовизначення Східної Європи, проводячи відкритий геноцид в Україні.
Ніхто на континенті не повинен плекати ілюзій щодо стратегічних намірів і впливу нинішньої адміністрації у Вашингтоні. Самопроголошений король США, який наділив себе повноваженнями забезпечувати «авторитетне тлумачення» законів, не хоче повернення до трансатлантичного бізнесу як зазвичай. Як сказав президент Трамп, «Європейський Союз був створений, щоб обдурити Сполучені Штати», і тому він має бути покараний — або за допомогою тарифів, або шляхом заохочення Москви атакувати союзників, які не платять.
Головною жертвою самосаботажу США стала Організація Північноатлантичного договору (НАТО). Саміт США-Росія в Саудівській Аравії забив останній цвях у труну НАТО. Тепер Москва знає, що Європа більше не може покладатися на американську парасольку безпеки. США не лише проголосували разом із Росією проти резолюції ООН, яка засуджує агресію Москви проти України, Вашингтон також призупинив наступальні кібероперації проти Росії, призупинив військову допомогу Києву та розробляє план послаблення санкцій проти Росії. І якщо в європейських столицях применшували чутки про швидке виведення американських військ, то зараз як ніколи сумнівними виглядають гарантії безпеки, закріплені в п’ятій статті Договору НАТО. Після своєї перемоги на виборах ймовірний майбутній канцлер Німеччини Фрідріх Мерц пішов ще далі, заявивши, що зміцнення Європи є його абсолютним пріоритетом, щоб «ми дійсно могли досягти незалежності від США».
П’ять паралельних стратегічних ліній
Насправді саме Париж і Лондон, а не Брюссель, Берлін чи Варшава, очолюють трансформацію європейської безпеки. Зараз настав час для «геополітичної Європи» Урсули фон дер Ляєн залишити після себе спадщину інфантильного стратегічного мислення. Якщо ми хочемо, щоб у європейського проекту було майбутнє, політики повинні відмовитися від комфорту рутини і переробити європейську політику оборони і безпеки за п’ятьма паралельними і однаково важливими стратегічними напрямками.
По-перше, країнам-членам ЄС потрібна програма дій щодо термінового збільшення звичайної військової допомоги Україні, без обмежень щодо систем озброєння та тактичного застосування. Поряд з цими зусиллями, план Єврокомісії ReArm Europe має на меті залучити додаткові 800 мільярдів євро на оборону. Але вона залишається зосередженою насамперед на фінансуванні національних оборонних спроможностей, а не на розбудові спільної європейської оборонно-промислової бази. Оборона України потребує обладнання та систем майже в кожній сфері, включаючи протиповітряну оборону, артилерійські снаряди, ракети, танки, міни, безпілотники та іншу техніку. Пакет військової допомоги на 20 мільярдів євро, запланований європейськими лідерами у відповідь на нападки Трампа на Зеленського, надсилає важливий сигнал підтримки. Але цього недостатньо. Європейські країни мають можливість замінити США, щоб забезпечити боєздатність України — парадоксально, але ЄС «мав би витратити лише додаткові 0,12 відсотка свого ВВП».
Нарощування обороноздатності стане блискавичним моментом, якщо воно не буде підкріплене надійним довгостроковим стратегічним баченням європейського порядку безпеки.
По-друге, європейці повинні працювати над спільним ядерним стримуванням. Розпочавши, але не закінчуючи розширенням британського і французького потенціалу, ядерний засіб стримування особливо важливий для безпеки країн на східному фланзі, таких як Польща і країни Балтії. Путін бачить історичну можливість зробити Росію знову великою, і він хоче, щоб це було його спадщиною. Без ядерного стримування екзистенційне виживання країн східної частини континенту – як і України – підпорядковане імперським забаганкам Путіна.
По-третє, дебати щодо європейської армії і безпекового потенціалу континенту тривають довго і масштабно. Парадоксально, що попри десятиліття безпекових самітів НАТО та ЄС, а також спільні військові навчання, не кажучи вже про три роки повномасштабного вторгнення Росії в Україну, такої сили не існує. Проте майже десятирічний досвід багатонаціональної бригади НАТО в Балтії доводить, що це не неможливо. Розташована в Латвії, з 2016 року Балтійська бригада стала першим по-справжньому багатонаціональним контингентом на європейському континенті, об’єднавши війська з Албанії, Канади, Чехії, Данії, Ісландії, Італії, Чорногорії, Північної Македонії, Польщі, Словаччини, Словенії, Іспанії та Швеції. Її рамки і досвід можуть виявитися повчальними при створенні будь-яких майбутніх європейських збройних сил.
По-четверте, нарощування обороноздатності стане блискавичним моментом, якщо воно не буде підкріплене потужним довгостроковим стратегічним баченням європейського порядку безпеки. Остання Мюнхенська конференція з безпеки продемонструвала застарілі перспективи Європи у відповідь на радикальний зрив європейської безпеки. Віце-президент Джей Ді Венс дав зрозуміти, що США не хвилюють минулі альянси та спільний історичний досвід. Континент має маленьке вікно можливостей, щоб визнати, що зі своєю прихильністю до різноманітності, екологічної та соціальної стійкості, а також верховенства права, європейський проект представляє все те, що нинішня американська адміністрація ненавидить і прагне знищити.
У пошуках союзників
Перегляд стратегічного бачення континенту вимагає переосмислення власного підходу Європи до партнерств і альянсів. Дипломатичний трампокаліпсис Вашингтона зіпсував відносини Америки з багатьма її партнерами. Європа повинна звернутися до таких країн, як Канада, Мексика, Японія або Південна Корея, які мають занепокоєння з приводу адміністрації Трампа. Хоча в цих випадках існують історичні прецеденти і узгодження відносин у сфері безпеки, які допоможуть новим партнерствам, у багатополярному світі є багато перспективних партнерів – особливо серед так званих технологічних середніх держав на Близькому Сході та в Азії – з якими Європа може розвивати прагматичні та транзакційні зв’язки, не підриваючи основних цінностей європейського проекту.
Відносини з Китаєм вимагатимуть тонкого балансування. Пекін може вважати імперське зближення між Росією та США таким же неприємним, як і Європа. Не виключено, що нові тарифи США і нова розрядка між Вашингтоном і Москвою зблизять Європу і Китай стратегічно ближче, ніж будь-хто очікує. Нинішні зрушення також відкривають можливості для відновлення багатостороннього співробітництва між Китаєм і ЄС у таких сферах, як контроль над озброєннями та нерозповсюдження. Але розквіт всеосяжного партнерства між Пекіном і Брюсселем викликає сумніви, оскільки тісна економічна і безпекова співпраця між Росією і Китаєм навряд чи зазнає значного впливу медового місяця між Трампом і Путіним.
Європа не має іншого вибору, окрім як прокладати власний шлях до безпеки, захищаючи свої цінності та інтереси в дедалі більш невизначеному та ворожому світі.
По-п’яте, стратегічне бачення Європи має ґрунтуватися на принципі «сусідство понад усе». «Гео» в новому геополітичному підході Європи означає, що вона повинна зосередитися на своєму безпосередньому сусідстві: стабільності суспільств по всій Північній Африці; відбудова Сирії, Лівії та (пізніше) України — де китайські та індійські компанії могли б стати цінними партнерами; а також щодо стримування російського впливу на Балканах і Кавказі.
Ці стратегічні зміни вимагають сміливого та далекоглядного лідерства європейських країн, яке може донести до своїх виборців зміну парадигми. Масштаб такого бачення безпеки має враховувати амбіції щодо суттєвої інтеграції та розширення власних силових можливостей континенту, включаючи посилену військову допомогу Україні, спільний ядерний засіб стримування та створення європейської армії та супутникової та розвідувальної інфраструктур. Такі цілі не є надуманими. Європейські країни мають промисловість, навички та фінансову міць, щоб втілити їх у реальність. Зрештою, це питання політичної волі.
На відміну від часів Черчилля, питання для континенту не в тому, чи зможе він впоратися сам без США. Європа зараз самотня і стикається з «немислимим», а Вашингтон допомагає і підбурює тих, хто прагне підірвати безпеку континенту. Європа не має іншого вибору, окрім як прокладати власний шлях до безпеки, захищаючи свої цінності та інтереси в дедалі більш невизначеному та ворожому світі.
Автор: Еміліан Кавальський є професором кафедри NAWA в Ягеллонському університеті в Кракові (Польща) та редактором книжкової серії «Переосмислення Азії та міжнародних відносин» видавництва Routledge. Він також працює регіональним редактором у Центральній та Західній Азії в журналі Asian Studies Review.
Джерело: IPS–Journal, ЄС