Франція є однією з високорозвинених держав сучасності, яка має досить значний вплив на конфігурацію безпеки та баланс сил не тільки в Європі, але й у сучасному світі. Величезні випробування випали на її долю в першій половині 20-го століття. Події двох світових воєн безпосередньо вплинули на політичну еліту, змусивши її змінити свої погляди на шляхи забезпечення національної та міжнародної безпеки. Трагічна поразка у Другій світовій війні похитнула традиційний французький пацифізм, обмежила самостійність у прийнятті зовнішньополітичних рішень, продемонструвала неспроможність Франції посісти провідне місце в Європі у протистоянні з нацистською Німеччиною.
Водночас гіркий досвід поразок сформував своєрідний підхід до майбутнього розвитку. Лідери повоєнної країни, зокрема П’ятої республіки, прагнули і досягли довгострокової послідовності та безперервності зростання впливу держави не лише в Європі, а й у світі. Всі ці ідеї є частиною національної політичної стратегії і сьогодні. Виправданням глобалізму Франції є як її статус постійного члена Ради Безпеки ООН, так і потужний ядерний потенціал.
Традиційно об’єктивними джерелами досліджуваного питання стали внутрішні та міжнародні документи у сфері безпеки. До внутрішніх документів належать: Конституція Франції, зовнішньополітична концепція країни, «Білі книги» з питань оборони і безпеки, Концепція застосування сили (1982 і 1997 рр.), міжвійськова доктрина оперативного застосування сили французького Генерального штабу (1999 р.), закони про розвиток збройних сил країни (Закон № 96-589 від 2 липня 1996 р. про розвиток збройних сил у 1997-2002 рр.) і рішення про військовий бюджет Франції тощо.
Серед міжнародних документів слід згадати Договір про Європейський Союз (Маастрихт, ратифікований у 1993 році), Амстердамський та Ніццький договори, а також нову стратегічну концепцію НАТО, прийняту на ювілейному саміті Альянсу у Вашингтоні в 1999 році. Особливий інтерес викликали рішення про Спільну зовнішню політику і політику безпеки ЄС (СЗПБ) (1999 р., Гельсінкі), рішення про Спільну європейську політику безпеки і оборони, прийняті в Лісабоні в березні 2000 р., а також інші документи ЄС, в яких Франція є активним учасником.
Слід також враховувати, що французькі національні традиції у сфері національної безпеки за своїм ідеологічним забарвленням збігаються з американськими. Останнє пояснюється традиційною історичною та літературною культурою французької дипломатії: Руссо, Вольтер, Шатобріан, Стендаль та інші відомі письменники свого часу перебували на дипломатичній службі, а також глибокими революційними традиціями країни. Оскільки національні традиції значною мірою залежать від політичної практики, концепція національної безпеки у Франції, по суті, визначається ідеологічними настановами національної доктрини. Іншими словами, для Франції фундаментальними чинниками безпекового виміру були і залишаються глобалізм, європейський простір та європоцентризм. Але чи не ключовими у повоєнні десятиліття і сучасний період для офіційного Парижа є фактори глобального підходу.
Французьке розуміння безпеки охоплює аспекти стійкості дій – захист власної території в будь-який час, а також глобальні дії – включає всі військові засоби і невійськові аспекти захисту країни від можливої агресії. Початкова концептуалізація глобального та європейського підходів, спадковість і стратегічне бачення значною мірою залежали від політичного контексту, пов’язаного з поверненням до влади генерала де Голля в 1958 році. Європейський периметр, будучи одним із важливих у політиці республіки, обґрунтовує необхідність участі Франції, її відповідальність за формування регіонального порядку в Середземномор’ї, Північній Африці та на Близькому Сході. Відповідно, європоцентризм визначає особливу важливість безпекової ситуації в Європі та участі Парижа в європейських справах, де Франція традиційно вважає себе регіональним лідером, стримуючи при цьому європейські апетити США, Великої Британії (англосаксонської групи), Німеччини, а в деяких випадках і Москви. Всі теоретичні напрацювання мали і мають відповідне законодавче закріплення у французькій державі.
З огляду на вищезазначену тему, автори зосередили увагу на складових фізичної ядерної безпеки Франції в контексті її політики глобалізму та зміцнення своїх позицій у міжнародному співтоваристві. Адже Франція зарекомендувала себе як потужна держава, що має потужний вплив на конфігурацію безпеки та баланс сил не лише в Європі, але й у навколишньому світі, в усі доленосні періоди розвитку сучасної цивілізації.
Не вдаючись у деталі, зазначимо, що післявоєнний розвиток Європи пов’язаний і багато в чому зумовлений політикою видатних особистостей провідних країн. І серед них особливе місце і роль належала президенту Франції Шарлю де Голлю. Навіть саме поняття «голлізм» назавжди увійшло в політичну історію і посіло провідне місце в європейському та світовому ландшафті політичних трансформацій та інновацій у міжнародних відносинах. Саме завдяки або всупереч голлізму сформувався відповідний баланс у міжнародних відносинах, а процес європейської інтеграції відбувався за відомим, вже реалізованим сценарієм. Без сумніву, генерал де Голль сформував Францію, вивів її на провідні європейські та світові позиції. Своє головне покликання він вбачав у прискореному відновленні величі Франції на міжнародній арені, пограбованої гітлерівською Німеччиною. Президент де Голль наполегливо сприяв перебудові та модернізації національної економіки відповідно до вимог науково-технічної революції, яка стала запорукою відродження могутності держави і була покликана всіляко стимулювати економічну та політичну експансію Франції. Голлізм сприяв рішучій активізації французької зовнішньої політики, намагаючись послабити позиції США та Великої Британії.
Іншим аспектом президентського курсу стала орієнтація на посилення західноєвропейської складової французької політики та беззаперечне лідерство в регіоні. Не випадково Франція стала активним прихильником франко-німецького примирення та формування об’єднаної Європи. Результати не змусили себе довго чекати: Франція стала однією з найрозвиненіших країн світу за узагальненими соціальними показниками: національний дохід на душу населення, витрати на охорону здоров’я, рівень освіти, тривалість життя тощо. Сучасна Франція впровадила одну з найдосконаліших систем соціального захисту, що сприяло покращенню демографічної ситуації в країні.
Однак специфіка перебігу подій на континенті повоєнних десятиліть мала свої імперативи. Біполярне протистояння протиборчих блоків часів «холодної війни» диктувало відповідну поведінку їх учасників.
Показовою була ситуація, коли Франція не задовольнялася американською ядерною парасолькою, а фактично спромоглася розвинути власний ядерний потенціал. Більшість дослідників виводять мотиви такого підходу Парижа зі страхів і небажання генерала Шарля де Голля бути втягнутим у можливий ядерний конфлікт між США та СРСР. З іншого боку, це рішення також може бути пов’язане з боротьбою за лідерство в Європі з Великою Британією. Це опосередковано підтверджується негативними оцінками французького керівництва політики цієї країни, яка була оснащена американськими ядерними боєголовками і тому залежала від ядерної стратегії США.
І ще одним, чи не найголовнішим стимулом було прагнення Парижа зробити Францію першою з перших не лише в Європі, а й у світі. Адже Франція самостійно створила власний потужний ядерний потенціал і по праву пишається цим досягненням.
Керівництво П’ятої республіки на чолі з де Голлем, окрім суто ідеологічних та стратегічних міркувань безпеки та захисту суверенітету Франції, розглядало ядерну зброю як інструмент реалізації національних зовнішньополітичних цілей. Французька ядерна доктрина була розроблена провідними військовими теоретиками, такими як генерали П. Галлуа, Л. Пуар’є та адмірал А. Сангінетті. Концептуальні положення доктрини національної безпеки під назвою «слабке стримування сильного» полягали у переконанні, що слабка у військовому відношенні держава, яка володіє ядерним потенціалом, може, погрожуючи його застосуванням, стримати сильного агресора від розв’язання війни або конфлікту. Ця концепція, як виявляється, актуальна і сьогодні.
У зовнішньополітичній сфері французька доктрина мала чітко виражену антирадянську спрямованість, а у внутрішньому вимірі – абсолютний пріоритет національних ядерних сил у військовому будівництві, що в кінцевому підсумку призвело до незалежності Франції від влади НАТО.
Військово-політичне керівництво Франції визначило головну мету для своїх стратегічних ядерних сил – стримування війни. Як можливу форму застосування ядерних сил було обрано тактику нанесення масованого ядерного удару всіма наявними носіями (концепція «все або нічого») по промисловому потенціалу противника (концепція «удару по містах»). До кінця 1956 року у Франції були сформовані всі необхідні структури для реалізації ядерного військово-політичного проекту і прийнята відповідна державна програма на 1957-1961 роки. Остання передбачала безперебійне фінансування всіх теоретичних і практичних розробок.
Просуванню французького ядерного проекту значною мірою сприяла прийнята у 1958 році нова Конституція, положення якої значно розширили права Президента Французької Республіки. Ядерний потенціал став предметом гордості генерала де Голля – палкого прихильника ядерної незалежності Франції. 3 листопада 1959 року в Центрі передових військових досліджень де Голль заявив, що головною метою ядерної програми Франції є створення національних ударних сил на основі ядерної зброї, які можуть бути розгорнуті в будь-якій точці світу. 13 лютого 1960 року потужний вибух (60-70 кт) на полігоні Рейган переконливо підтвердив входження Французької Республіки до кола «клубу ядерних держав». Як наслідок, політика Парижа щодо розвитку атомної зброї наблизила вирішення завдання посилення впливу Франції на міжнародній арені в статусі великої світової держави. Найбільш вдало цим настановам відповідала концепція «пуризму». Воно увібрало в себе систему концептуальних поглядів і практичних рекомендацій, які наприкінці 1950-х років відстоювали принципи ядерного націоналізму (модель стримування через очищення). Винятковою рисою пуристів було прагнення знайти формулу стримування, яка б дозволила слабшим стримувати сильніших.
Політика ядерного націоналізму призвела до виходу Франції з військової структури НАТО. Франція відкинула американську стратегію «гнучкого реагування», яка з 1962 року стала офіційною доктриною Альянсу. Париж також відмовився підписати «Нассауський пакт», схвалений у грудні 1962 року президентом США Д. Кеннеді і прем’єр-міністром Великої Британії Г. Макмілланом. Суть цього документа полягала у збереженні паритету між Великобританією і Францією в ядерній політиці НАТО і поступовій інтеграції ядерних потенціалів цих держав до ядерних сил США під командуванням Північноатлантичного альянсу.
Фактично, позиція генерала дала поштовх процесу розрядки в Європі та світі, пошуку компромісу між двома антагоністичними таборами, обміну візитами на найвищому рівні, підписанню перших міждержавних французько-радянських договорів про дружбу тощо. Така політика у довгостроковій перспективі сприяла утворенню Організації з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ/ОБСЄ).
Чекаленко Л., Кудряченко А.
Інститут всесвітньої історії НАН України