Борги – це незручно, особливо борги вдячності. Коли ми заборгували іншим занадто багато, нам буває важко висловити свою вдячність. Якщо ми не рефлексуємо, ми можемо мінімізувати наш борг або просто забути про нього. Якщо ми високої думки про себе, ми можемо проігнорувати борг перед кимось, кого вважаємо менш важливим. У найгіршому випадку ми можемо ображатися на людей, які нам допомогли, і зображати їх у негативному світлі, аби не відчувати, що ми теж є вразливими людьми, яким іноді потрібна рука допомоги.
Американці (і багато інших) у величезному боргу перед українцями за їхній спротив російській агресії. З низки якихось причин нам важко це визнати. Щоб зробити це, нам потрібно знайти слова. Сім із них можуть допомогти: безпека, свобода, демократія, мужність, плюралізм, стійкість і щедрість.
Можливо, найважливіший і найбільш невизнаний обов’язок — це безпека. Український опір Росії значно знизив імовірність великого збройного конфлікту в інших країнах, а отже, і ймовірність ядерної війни.
До початку цієї війни одним зі сценаріїв великого звичайного конфлікту з ядерним ризиком було вторгнення Росії в одну з країн НАТО. Опір України виявив слабкі місця російських збройних сил і знищив значну частину російського бойового потенціалу. Завдяки Україні цей сценарій став набагато менш імовірним, ніж рік тому, і залишиться малоймовірним у найближчі роки.
Основним сценарієм глобального конфлікту в XXI столітті вважалося китайсько-американське протистояння через Тайвань. Унаслідок українського опору Пекін бачить, з якими труднощами йому доведеться мати справу під час наступу на Тайвань. Осередок того, що більшість аналітиків вважали найімовірнішим (або навіть неминучим) сценарієм великої війни, по суті, усунено.
Для американців практично неможливо усвідомити цей обов’язок. Під час щоденного висвітлення подій у пресі нашу увагу привертають заголовки, які змушують відчути загрозу або припускають, що війна якимось чином стосується нас. Це може завадити нам побачити загальну картину.
Американських політиків і аналітиків у галузі безпеки буквально приголомшує той факт, що інша країна може зробити так багато для нашої безпеки, використовуючи методи, які ми самі не змогли б застосувати. Україна знизила ризик війни з Росією з позиції простої самооборони. Україна зменшила загрозу війни з Китаєм, не вступаючи з ним у конфронтацію і, ба більше, підтримуючи з ним хороші відносини. Нічого з цього не було доступно американцям. І все ж наслідком цього стало підвищення рівня безпеки американців.
Для мене особисто найбільший обов’язок — це свобода. Це слово ми, американці, використовуємо досить часто, але іноді втрачаємо уявлення про те, що воно насправді означає. За останні тридцять з гаком років ми набули дуже поганої звички вважати, що свобода — це щось, що дається нам більш потужними силами, наприклад, капіталізмом. Це просто неправда, і віра в це робить нас менш вільними. «Уся історія прогресу людської свободи, — говорив Фредерік Дуглас, — показує, що всі поступки, які були зроблені її величним вимогам, були породжені щирою боротьбою». Свобода завжди залежатиме від у певному сенсі ризикованих зусиль, спрямованих проти потужніших сил. Іншими словами, свобода завжди залежатиме від етичної прихильності до іншого, кращого світу, і завжди страждатиме, якщо ми віримо, що цей світ сам зробить за нас цю роботу.
Вирішивши чинити опір вторгненню заради свободи, українці нагадали нам про це. І при цьому вони запропонували нам багато цікавих думок про те, якою може бути свобода. Володимир Зеленський, наприклад, висловлює цікаву думку про те, що свобода і безпека, як правило, працюють разом. Протягом усієї цієї війни, спілкуючись з українцями, я був вражений тим, що вони визначають свободу як позитивний проєкт, як спосіб існування у світі, як багатство майбутнього. Свобода означає не тільки перемогу над росіянами; вона означає створення кращого і цікавішого життя та кращої і цікавішої країни.
Важко не помітити, що українці зробили для захисту ідеї демократії. Авжеж, ця війна — саме про це. Володимир Путін являє собою практику керованої або фальшивої демократії XXI століття, за якої олігархія зберігає видимість і риторику демократії, оскільки в неї немає альтернативи, але водночас накопичує багатство і владу та унеможливлює будь-яку значущу участь у політичному житті. Російська система спирається на телевізійне шоу, яке переконує росіян, що всі інші так само корумповані, і тому вони повинні любити власну російську корупцію, тому що вона російська.
Та що коли всі не є однаково корумпованими? Що коли по сусідству є Україна, в якій вибори справді вільні і в якій до влади можуть прийти несподівані люди? Усе це необхідно зробити немислимим за допомогою мови ненависті, спрямованої на українців, і за допомогою війни, що ведеться з 2014 року, включно з повномасштабним російським вторгненням.
Його метою було фізично усунути законний український уряд, а також лідерів українського громадянського суспільства і, тим самим, зробити з України свого роду російську глибинку
Стихійний опір цьому з боку такої величезної кількості українців, якого не можуть зрозуміти російські політичні та медійні еліти, ґрунтується на простому уявленні про те, що своїх лідерів мають обирати громадяни України. В української демократії багато проблем, і під час війни вона змінилася через необхідність воювати. Але українці захищають базову концепцію самоврядування, і роблять це ціною величезних витрат для себе. Вони роблять це в той момент, коли здавалося, що авторитаризм бере гору в усьому світі. Для всіх, хто піклується про демократію, це величезний обов’язок.
У всьому цьому українці подали безпомилковий приклад мужності. У «Республіці» Платон назвав мужність Сократа однією з чеснот міста. Я не можу не думати про це, коли згадую рішення Зеленського залишитися в Києві, хоча майже всі за межами України очікували, що він втече. Безпека одних (нас) іноді залежить від мужності інших (українців). Свобода волі завжди вимагає мужності: як сказав Перікл, «свобода безумовно належить тільки тим, хто має мужність захищати її». І те саме стосується демократії. Це за своєю суттю сміливе прагнення, оскільки потужніші олігархічні сили завжди протидіятимуть цьому, а наші менш шляхетні внутрішні голоси завжди закликатимуть нас підкоритися і пристосуватися. Його мужність, як він сам висловлюється, була «представницькою»: він знав, що цього від нього очікували його люди, і він робив це.
Хто були цими людьми? Зеленський, який представляє національну меншину України (він єврей), був обраний 73% населення. Це свідчить про плюралізм, який необхідний Україні та українському опору. Апологети диктаторів (а таких у США чимало) схильні стверджувати, що тільки однаковість принесе ефективність, особливо під час війни. Це, безумовно, підхід, який Росія привнесла у війну: одноманітність командування, одноманітність ідеології та кривава і злочинна спроба гомогенізувати окуповані українські території, що рівносильно геноциду.
Тим часом українці чинили опір у зовсім інший спосіб. Коли уряд говорить про звільнення Криму, він наголошує на правах його корінних жителів, кримських татар. Багато в чому успіх українців на полі бою залежить від різнорідного і впевненого в собі громадянського суспільства, здатного підтримувати солдатів і нести службу там, де центральна влада слабка. Українські збройні сили надають місцевим командирам велику свободу дій. Ці збройні сили функціонують двома мовами, українською та російською, і представляють розмаїття статі (і сексуальної орієнтації). Українські збройні сили, на відміну від російських (і багатьох інших), також представляють розмаїття соціальних верств. Цікаво, що, як показують дослідження, розмаїття в групах, як правило, призводить до кращого ухвалення рішень. Російські пропагандисти вбачають у всіх цих проявах різноманіття девіантність. Але урок, схоже, полягає в тому, що повага до гідності веде до кращих результатів, зокрема й на полі бою.
Мені легко писати про ці борги. Це триватиме всього мить. Але вони накопичувалися довгий час. Українці продемонстрували надзвичайну стійкість. За рішенням чинити опір на самому початку, хоча воно і було вирішальним, має слідувати те саме рішення, знову і знову, година за годиною, день за днем, обстріл за обстрілом, бомбардування за бомбардуванням, ракетна атака за ракетною атакою, удар дрона за ударом дрона. Україна — це країна, в якій більша частина населення була змушена залишити свої домівки, в якій зруйновані цілі міста, в якій мільйони людей просто зараз позбавлені доступу до електрики і води. Наближається зима, а українці продовжують чинити опір.
Усе, що ми, решта, отримаємо від українського опору — з погляду безпеки, свободи, демократії, мужності, плюралізму — залежить від цієї здатності вистояти. З огляду на те, як ми, американці, опрацьовуємо інформацію та емоції — швидко і з жадібністю, одразу перемикаючись на наступне джерело, — цей елемент нашого обов’язку перед українцями буде найважче оцінити. Російський поет Маяковський у своєму антиімперіалістичному вірші «Борг Україні» запитує: «Чи знаєте ви українську ніч?» І відповідає: «Ні, ви не знаєте української ночі. Тут небо чорне від диму». Ми не знаємо української ночі. Але за цю стійкість — ми у величезному боргу перед Україною.
Українці схильні плутати нашу здатність цінувати всі ці борги зі своєю щедрістю. Я був в Україні і повернувся звідти до початку війни, і це довга поїздка, навіть якщо вона відбувалася за найсприятливіших обставин. Коли українські колеги подорожують у зворотному напрямку, вони, здається, ніколи не забувають привезти подарунки для американців, з якими вони зустрінуться (особливо для їхніх дітей). У цьому є проста гідність: незважаючи на війну, знаки уваги, як і раніше, важливі. Але це прагнення привезти предмет, що має якесь значення, зберігши його у важкій дводенній подорожі з країни, яку роздирає війна, змушує мене відчувати глибшу незручність: у нас, американців, немає навіть звички приносити подарунки господарям, не кажучи вже про звичку їх цінувати — чи можу я бути достатньо вдячним?
Я розмірковував про це тиждень тому, у Карнеґі-холі, слухаючи американську різдвяну пісню «The Carol of the Bells». Щороку з дитинства мене вражало, як вона вирізняється з-поміж усіх інших сезонних мелодій, як єдина пісня заворожливої краси. І є причина, чому вона здається дещо інакшою: насправді це українська мелодія — аранжування українського композитора (Миколи Леонтовича) старовинної багатоголосної народної пісні.
Пісня була перейнята нашою культурою з новими англійськими словами про дзвіночки, які по-своєму прекрасні та зберігають дух гарного настрою, присутній в оригіналі. Українська ж пісня зовсім не про Різдво, цього не може бути, бо вона належить до дохристиянських традицій. Ця пісня про весну, про сприятливі знаки, які приносять тварини, про справжнє кохання і прийдешнє благополуччя. Це пісня утвердження і підбадьорення. Сама її назва — «Щедрик» — говорить про щедрість і достаток.
«Щедрик» був виконаний у Карнегі-холі в жовтні 1921 року українськими музикантами, які шукали підтримки Української республіки, що їй загрожувала небезпека. Український композитор Леонтович, який створив її, був убитий більшовицькою таємною поліцією раніше того ж року. Більша частина того, що зараз є Україною, незабаром після цього увійде до складу Радянського Союзу. Пісню американізували 1936 року, незабаром після великого голоду в Радянській Україні, якраз на початку масштабного сталінського терору. Її витоки були забуті, як і Україна загалом.
Український дитячий хор, який приїхав до Нью-Йорка, щоб виконати цю пісню, прибув із подарунком. Ним стала сама їхня поява і виступ. Вона м’яко нагадала нам про наше привласнення пісні, — але нагадала без образи, тільки зі щедрістю. Коли пісню виконували на біс, із чергуванням української та американської лірики, українці й американці в залі плакали разом, хоч і з різних причин, і це були світлі сльози.
Я написав це ще два роки тому, зараз дещо додав, звісно. І вважаю, що зараз, коли цей рік добігає кінця, коли наближаються свята, визнання нашого морального й екзистенціального обов’язку перед Україною стає дедалі актуальнішим.
Тімоті Снайдер, Американський історик, професор Єльського університету, спеціаліст з історії Східної Європи