Режим Асада виявився картковим будиночком. Його падіння викликає хвилю струсів далеко за межами Сирії.

Понад півстоліття династія Асадов мала, здавалося б, непохитну владу над Сирією. Спираючись на грізний апарат безпеки, грубу силу та впливових союзників, таких як Росія, Іран та «Хезболла», вона пережила численні повстання та навіть жахливу громадянську війну, під час якої загинули сотні тисяч людей, а режим тимчасово втратив контроль над великою частиною країни. В останні роки становище президента Сирії Башара Асада, чий уряд з 2011 року був підсанкціонним і викреслено з регіональної та міжнародної дипломатії, навіть дещо покращало, оскільки Ліга арабських держав відновила членство Сирії, і почалися розмови про послаблення санкцій.

Але зрештою режим виявився картковим будиночком. Несподівано для всіх його повалили ісламістські повстанці «Хаят Тахрір аш-Шам» (ХТШ), або Група визволення Сирії – за кілька днів, майже без бою, що Асад знайшов притулок у Москві, а його колишнього прем’єр-міністра супроводжували у Готель Four Seasons у столиці Сирії для офіційної передачі влади. Уся операція тривала менше двох тижнів, кровопролиття було мінімальним – на відміну від війни, в якій загинуло багато людей.

Дивовижний перебіг речей, який дозволив ХТШ скинути сирійський режим, мав багато причин: приголомшливе обезголовлення Ізраїлем «Хезболли» (союзника Сирії) та знищення значної частини ракетного арсеналу цього угруповання; зменшення впливу Ірану через втрату «Хезболли», його «передового загону оборони»; провал переговорів про примирення між Анкарою та Дамаском; низькооплачуваність та деморалізованість сирійської армії; те, що Росія застрягла у дуже дорогій війні, яку розв’язала в Україні. Зелене світло блискавичному наступу ХТШ, схоже, дала Туреччина, яка довго захищала повстанців у їхньому оплоті – Ідлібі на північному заході Сирії. Але сама кампанія насамперед сирійська.

30 листопада повстанці ХТШ, ніби виникши з нізвідки, за один день захопили друге за величиною місто Сирії, Алеппо, і рушили на південь до Дамаська. Їхні дії розпалили стихійні повстання проти режиму в Свейді та Дараа на півдні та в Дейр-ез-Зорі на сході. 5 грудня вони захопили Хаму, четверте за величиною місто Сирії, а за два дні – Хомс, третє за величиною місто. Через нього проходить дорога, яка сполучає столицю Дамаск із землею алавітів, горами, що нависли над середземноморським узбережжям. Неймовірно потужний імпульс повстанців на тлі значного падіння підтримки уряду виявився надто сильним, щоби режим міг встояти.

Наступ повстанців на Дамаск призвело до позитивного завершення (принаймні поки що) дуже інтернаціоналізованої громадянської війни майже без іноземного втручання. Опозиційні сили легко взяли ті сирійські міста, які режим Асада з прихильниками – Росією, Іраном та «Хезболлою» – зміг захопити лише після років кривавих бомбардувань та облог під час громадянської війни. Захоплення країни повстанцями знаменує тектонічний зрушення на Близькому Сході, і поки регіональні, ні міжнародні сили не знають, як на нього реагувати. Ще кілька тижнів тому адміністрація Байдена та Об’єднані Арабські Емірати працювали над зняттям санкцій із Сирії в обмін на те, що Асад дистанціюється від Ірану та заблокує постачання зброї «Хезболле» (згідно з численними джерелами, які спілкувалися з Reuters).

З іншого боку, падіння Асада показує, як тісно і як несподівано пов’язані між собою різні конфлікти в цьому регіоні і що може статися, якщо їх ігнорувати або нормалізувати. Ізраїльсько-палестинський конфлікт та сирійська громадянська війна – яскраві приклади. Раптовий новий спалах ізраїльсько-палестинського конфлікту після нападу ХАМАСу 7 жовтня призвів до війни Ізраїлю в Газі, кампанії хуситів у Червоному морі, війни Ізраїлю в Лівані та шквали перестрілок між Іраном та Ізраїлем. У Сирії потрясіння стало останнім для чинного порядку. В обох випадках були різкі струси, до яких зовнішні гравці виявились не готовими. Це показує, наскільки безглуздо оминати затяжний близькосхідний конфлікт задля збереження неприпустимого статус-кво. Хоча ще під питанням, як саме ХТШ збирається керувати країною – і чи зможе вона змагатися з різними групами за вплив – кінець Асада, схоже, змінить баланс сил у регіоні.

Забута Заходом війна

Витоки повстання проти Асада слід шукати у громадянській війні у Сирії, яка розпочалася у 2011 році і так по суті й не закінчилася. Сирійські громадяни розпочали мирні протести під час «арабської весни», але смертоносні репресії режиму змусили деяких протестувальників взяти до рук зброю, а повстанські сили приєднатися до них. У міру того, як громадянська війна ставала все жорсткішою, до неї втягувалися екстремістські угруповання, такі як AQI («Аль-Каїда» в Іраку) та її відгалуження Ісламська держава (відома як ІДІЛ). Конфлікт швидко став інтернаціоналізованим, оскільки зовнішні сили – зокрема Іран, країни Перської затоки, Росія, Туреччина та Сполучені Штати – забезпечували пріоритетні для них угруповання зброєю та грошима. Але Іран та Росія, союзники сирійського режиму, тоді виявилися більш завзятими: Іран та його проксі, особливо «Хезболла», допомагали Асаду тримати в облогу і бомбардувати власний народ, Росія зі своїми винищувачами «Сухою» знищувала цілі міста. За оцінками, за їх допомогою режим убив щонайменше півмільйона своїх громадян, ще 130 тисяч зникли безвісти, а чи не половина населення – близько 14 мільйонів – стала вимушеними переселенцями. ООН зрештою навіть перестала рахувати загиблих.

Конфлікт помітно позначився на світовій політиці. Прибуття понад мільйон сирійських біженців до Європи у 2015 році додало популярності ультраправим партіям у багатьох європейських країнах, що змусило європейські уряди зміцнювати зв’язки з авторитарними правителями, такими як президент Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган та президент Тунісу Каїс Саїд, щоб зупинити потік біженців. Багато хто з цих партій стали вислужуватися також перед Дамаском і Кремлем, що було на користь обом цим режимам. Власне, ця війна стала великим досягненням для Москви, яка використала успішну інтервенцію 2015 року для підтримки режиму Асада та розширення свого воєнного впливу. Вперше після завершення холодної війни Росія взяла участь у масштабному конфлікті далі, ніж у своєму «ближньому зарубіжжі». Для неї важливо зберігати доступ до тепловодного порту в Тартусі на сирійському узбережжі Середземного моря (єдиному для неї) та контроль над авіабазою Хмеймім неподалік Латакії, на заході Сирії.

Поглиблення зв’язків Росії з Китаєм часто пов’язують із початком її повномасштабного вторгнення в Україну в 2022 році, але насправді зближення цих країн почалося з громадянської війни в Сирії, коли Пекін почав голосувати в унісон з Кремлем в Раді Безпеки ООН, користуючись правом вето частіше, ніж будь-коли. Хоча роль Китаю в Сирії була мінімальною, його голосування та словесна підтримка сирійського режиму були способом протистояти американській гегемонії та спробам засудити суверенні уряди за порушення прав людини. Це сприяло зближенню Пекіна з Кремлем, яке згодом переросло у «необмежене» партнерство.

До 2018 року, на думку оглядачів, громадянська війна в Сирії була керованою та значною мірою локалізованою. І союзники, і вороги визнали Асада переможцем, хоча є чимало свідчень, що все тріскотіло по швах. З літа 2024 наступ Ізраїлю на Ліван і атаки на Іран значно послабили Іран і «Хезболлу» – відданих союзників Асада. Ізраїль знищив не лише верхівку «Хезболли», а й величезний арсенал іранських ракет та снарядів, а також продовжував перешкоджати постачанню іранської зброї «Хезболле» у Сирії навіть після того, як 27 листопада Ізраїль та Ліван оголосили про припинення вогню. Водночас, Ердоган, частий антагоніст Асада, втрачав терпіння через відмову Сирії йти на компроміс і примирення з Туреччиною, і навіть президент Росії Володимир Путін, близький союзник Асада, був розчарований небажанням режиму йти на поступки.

Тим часом ХТШ еволюціонувала від статусу сирійської гілки «Аль-Каїди» до угрупування ісламізму, яке відмовилося від транснаціонального джихадизму і зосередилося на боротьбі з режимом Асада. Чекаючи свого часу, вона уклала союзи з іншими угрупованнями, пом’якшила риторику, домоглася захисту від Туреччини і створила цивільний уряд на підконтрольній їй території в Ідлібі, хоча той і керував залізною рукою. Всі ці роки повстанці ніколи не випускали з уваги свою головну мету: повалити Асада. Потім, на початку листопада, переговори між Дамаском і Анкарою (про створення умов, які дозволили б сирійським біженцям безпечно повернутися з Туреччини додому, що вже стало для Туреччини ключовим питанням) знову провалилися через непоступливість Асада, і ця подія, можливо, переконала уряд Ердогана не стояти на шляху ХТШ, коли вона за кілька тижнів вирішила вирватися з Ідліба.

Зрештою, практично ніхто з сирійців не виявив бажання жертвувати чимось більшим заради режиму, або ж просто не міг. Власне, ХТШ і розраховувала на те, що погано навчена, низькооплачувана та деморалізована сирійська армія чинитиме хіба що символічний опір. І мала рацію. Більшість сирійських військових просто випарувалося. Побачивши, як швидко просувається ХТШ, жителі Дараа та Свейди на півдні негайно повстали та самостійно вигнали режим зі своїх територій.

Не менше, а то й більше, вражає крах міжнародної підтримки Асада. 6 грудня Росія відкликала свої війська та дипломатів і почала вихід зі своїх баз. Ірану не залишилося нічого іншого, окрім як також вивести своїх ополченців, визнавши, що воювати за Асада – марно. На сході Сирійські демократичні сили (SDF), де переважають курди, і військові ради на чолі з арабами уклали угоди з силами режиму, щоб захопити контрольований режимом Дейр-ез-Зор і, головне, перехід Альбу-Камаль з Іраком, відрізавши режим від постачання з Ірану та Іраку. Коли повстанці підійшли до Дамаська, залишки російських, іранських та режимних сил відступили також зі своїх позицій на північному сході.

Тріумф та тривога

Майбутнє Сирії та всього регіону страшно невизначене. На півночі країни вже відбуваються зіткнення між Сирійською національною армією – збройним формуванням, яке підтримує Туреччина – та SDF, де домінують курди. У той час як більшість сирійців тріумфують і мільйони біженців починають повертатися додому з Лівану, Туреччини та інших країн, доля багатьох курдів, яких Туреччина колись вигнала з Африна та інших районів на півночі, менш визначена. Генерал SDF Мазлум Абді заявив, що його адміністрація задоволена падінням режиму Асада та координацією з ХТШ, але курдам та Туреччині треба знайти компроміс, щоб уникнути нового кровопролиття всередині та за межами Сирії – а це й у найкращі часи було складним завданням.

Проте тисячі бойовиків Ісламської держави залишаються у в’язницях на північному сході під контролем SDF. Ці бойовики, якщо вони втечуть або їхні осередки відродяться, стануть серйозною проблемою для будь-якого уряду постасадів, та й для всього регіону. Крім того, Ізраїль уже зайшов у демілітаризовану зону на кордоні із Сирією і продовжує завдавати ударів по складах зброї та ймовірним місцям виробництва хімічної зброї. Туреччина зараз має велику перевагу, а Росія, поспішно відступивши, зазнала нищівної поразки. Найбільше, однак, програв Іран: його стратегія «наступальної оборони» провалилася з тріском, а сам Тегеран під загрозою атаки на ядерну програму з боку Ізраїлю.

Окрім швидких змін балансу зовнішніх сил, сирійці зіткнуться з наростанням боротьби за владу всередині країни. ХТШ визнана США терористичним угрупованням і не надто популярна у своєму рідному Ідлібі. Її лідер Абу Мохаммед аль-Джолані поки що намагається мати примирливу позицію не лише щодо численних сирійських меншин, а й щодо колишніх чиновників режиму. Чи зберігатиме він такий тон і чи підуть за ним інші повстанці та опозиційні фракції – вже інше питання. Коли більше сирійців, включаючи різних опозиційних лідерів, повернеться до країни, напруга неминуче зросте. Багато, можливо, знайдуть свої будинки пограбованими чи заселеними іншими сім’ями. Збройні угруповання всередині Сирії та опозиція у вигнанні можуть почати боротися за владу. Зараз схоже, що ХТШ дотримується інклюзивної моделі управління на місцевому рівні, залучаючи меншини і тих, хто ніколи не мешкав на підконтрольних опозиції територіях.

Наступ повстанців був можливим частково завдяки подіям за межами Сирії, зокрема знищення «Хезболли» та погіршення відносин між Анкарою та Дамаском. І навпаки, кінець Асада викличе хвилю струсу далеко за межами Сирії. Для забезпечення стабільності та єдності країна терміново потребує надійної регіональної та міжнародної підтримки, яка допоможе сирійцям відновити порядок, створити цивільний уряд, забезпечити примирення та перехідне правосуддя, а також розпочати відновлення зруйнованої країни.

Занадто довго Сполучені Штати та їхні західні союзники нехтували Сирією, вважаючи режим Асада непорушним – поки що не виявилося, що це не так. На додачу до спадщини у вигляді багаторічних міжнародних санкцій та поганого управління економікою, слід пам’ятати про перспективу нової громадянської війни та подальшу нестабільність у всьому регіоні. Для запобігання подальшим трагедіям західні країни та арабські держави Перської затоки, зокрема, повинні звернутися до нових лідерів у Дамаску і направити їх якщо не до демократичного керівництва, то до прагматичного. Як мінімум саме цього сирійський народ, який нарешті отримав надію після падіння будинку Асадів, очікує від країн, які багато років за його рахунок дозволяли агонії країни продовжуватися.

Автори:

Наташа Холл (Natasha Hall) – старша наукова співробітниця Близькосхідної програми у Center for Strategic and International Studies (CSIS).

Юст Р. Хілтерманн (Joost Hiltermann) – програмний директор International Crisis Group з питань Близького Сходу та Північної Африки.

Джерело: Foreign Affairs, ЄС

МК