Швидке і епічне падіння режиму Асада, який 13 років боровся з опозицією за підтримки союзників, вчергове нагадав – диктатури крихкі. Нас, тих хто народився у СРСР чи на його руїнах, це не мало б дивувати. Але віруючих у невразливість режиму Путіна багато, і російська пропаганда допомагає. 

Та насправді більшість факторів, які визначають долю режиму КДБшників, вже ведуть його до краху. Питання в таймінгу і контексті. Тому давайте цю тему трохи деталізуємо. 

Чому диктатури в принципі вразливі?

Будь-яка диктатура, незалежно від її форми та масштабів, має фундаментальні вразливості. Хоча зовні вони демонструють жорсткість, контроль та силу, ці режими тримаються на тонкому балансі: репресії, корупція, пропаганда і страх. Проте внутрішня стабільність диктатур є ілюзорною через низку причин:

1. Централізація влади робить систему залежною від однієї особи чи вузького кола еліт. Загибель або послаблення лідера часто запускає “ефект доміно”.
2. Інституційна деградація. У диктатурах державні інститути поступово перетворюються на інструменти збагачення або репресій. Сильних державних механізмів, здатних забезпечувати управління, майже не залишається.
3. Соціальна апатія та демотивація. Пропаганда і страх не створюють мотивації для конструктивного розвитку суспільства. Відсутність соціальних ліфтів і справедливості призводить до апатії більшості й радикалізації меншості. 
4. Нестійка економіка. Диктатури часто базуються на сировинній економіці та централізованому контролі. Корупція, неефективність і санкції роблять їх уразливими до криз.
5. Насильство як інструмент управління. Масові репресії й війни завжди мають “зворотний ефект”. Підрив довіри до влади, накопичення зброї та демобілізованих воїнів загрожує внутрішнім вибухом.

Саме ці фактори зараз розривають путінську Росію зсередини. Кремль, який тримається на ілюзії сили, поступово втрачає контроль над країною. А купа історичних прикладів доводить, що занепад диктатур часто є стрімким і руйнівним.

Системні слабкості путінської Росії (і Росії як пізньої імперії). 

№ 1. Демографічний колапс. Росія вимирає. Населення скорочується на 1 млн щорічно, а демографічний потенціал, необхідний для підтримки імперії, вже вичерпаний. Найбільше вимирають саме “російські” регіони, тоді як приріст населення зберігається лише на Кавказі. Це посилює етнічні й релігійні суперечності та створює основу для майбутніх конфліктів. 

№ 2. Просторова пастка. Величезні території з низькою щільністю населення роблять Росію “недозібраною” державою. Централізована модель управління перетворює периферію на фінансовий тягар, а логістика у віддалених регіонах стає непідйомною. Витрати на утримання такого одоробла надто великі. Так, компактні держави мають стратегічну перевагу в плані спроможності вижити. 

№ 3. Корумпована державна модель. Путінська Росія перетворилася на суцільну клептократію, де ресурси зосереджені у руках вузького кола еліт. Корупційно – феодальна модель паралізує нормальний економічний розвиток, а система влади базується не на законах, а на особистих угодах і лояльності.

№ 4. В питанні соціальної демотивації Путін встановив рекорди. Він хотів, щоб його суспільство було максимально атомізованим і опортуністичним. І так, російське суспільство — це атомізована маса, позбавлена сенсу, мотивації та єдності. Війна в Україні лише загострила цей стан, створивши величезний прошарок озброєних і травмованих злочинців, які не зможуть інтегруватися у мирне життя.

Війна – каталізатор руйнації економіки подібних режимів. 

Втримати свою владу Путін завжди намагався централізацією ресурсів, жорстким державним контролем за ключовими активами, а в останні 10 років – все більшим насильством над суспільством.  

Російська економіка давно страждає від “голландської хвороби” — коли залежність від експорту сировини знищує інші галузі економіки. Це призвело до того, що застій почався в російській економіці ще 2012 року. Сировинний сектор деградує через санкції, що унеможливлюють доступ до західних технологій. Цивільна економіка занепадає, бо ресурси спрямовані на війну. 

Фінансування війни, системи безпеки та пропаганди все активніше створює диспропорції між військовою та цивільною економікою. Російська економіка сьогодні — класичний приклад такої “мобілізаційної” моделі. Тому війна для Путіна не просто стратегія, а засіб утримання влади. Проте війна підриває саму основу режиму — економіку, яка вже вразлива до системного перегріву.

Перегрів економіки — це коли зростання йде поза можливостями стабільного розвитку. У диктатурах війна прискорює цей процес, бо ресурси витрачаються непродуктивно. Це веде до:

• Швидкої інфляції.  Витрати на армію та оборонку розганяють ціни. Росія вже відчула це у зростанні вартості продуктів і дефіциті товарів.
• Дефіциту робочої сили.  Війна забирає людей на фронт і військові заводи, що зменшує продуктивність економіки. Якість робочої сили падає через міграцію та загибель працездатного населення.
• Зростання бюджетного дефіциту.  Держава фінансує війну через емісію, що вбиває стабільність рубля й підштовхує економічний крах.

Війна завжди “прискорювач” кризи економічних моделей диктатури. 

Результат — повільна стагнація й втрата конкурентоспроможності. От СРСР 1970-х і 1980-х показав, наприклад, унікальні “темпи зростання”. Як Росія два останні роки. Централізована воєнна економіка може на короткий час демонструвати “зростання”, але у довгостроковій перспективі вона неминуче руйнується через перевантаження військовими витратами, неминучими наслідками технологічних санкцій і наростаючою соціальною апатією, що переходить у невдоволення.

Росія сьогодні стоїть на тій саме стежці. Військові витрати вже стали ключовим чинником зростання дефіциту бюджету, а санкції блокують більшість спроб відновлення технологічних ланцюгів. Гроші від продажу нафти і газу в Індію і Китай підтримують життєспроможність системи, але ресурси не можуть компенсувати демографічні і фундаментальні економічні чинники у такій великій країні. 

Навіть якщо війна “заморозиться”, економічні проблеми Росії не зникнуть. Тут я зауважу, що найбільше ми маємо радіти тим компаніям, які виходять з Росії зараз. А їх десятки. Бо саме вони символізують, що в російський ринок не вірять. 

Замороження конфлікту не стане “порятунком” — це лише відтермінує неминучий колапс. Так, і навіть часткового зняття санкцій вже недостатньо без суттєвих зовнішніх інвестицій. А відновлення довіри інвесторів вимагатиме суттєвих інституційних змін. 

А інституційна деградація – навпаки – продовжиться, бо диктатура не може провести реформи без втрати влади. Санкції лише підсилили вже наявні проблеми. Корупція, негативний відбір і ручне управління знищують здатність російських структур ефективно функціонувати. Тож навіть “розморозка” не запустить відновлення економіки.

Перегріта економіка вже не стабілізується без скорочення військових витрат, що малореально у нинішній моделі “життя у оточеній фортеці”. Диктатури на поточному для путінізму етапі розвитку не можуть стабільно існувати без війни, але війна також руйнує їхню економічну основу. Російський режим, як і СРСР, приречений на економічний колапс. Знову таки, питання таймінгу. 

Крім економіки колапсує і суспільна модель. І так, навіть гіпотетичне “замороження” тут Путіна не врятує. 

Елітарна фрагментація. Бунт Пригожина став тривожним сигналом, який, здавалося, був почутий. Але весь 2024 ми спостерігаємо елітарні конфлікти всередині ближнього чи відносно ближнього кола диктатора. Кадиров проти Вайно і Керімова, який досі не вирішений на фоні нарощування Кадировим своїх “кишенькових” військ. 

Зараз активно розвивається конфлікт Набіулліної і Сілуанова з одного боку (економічних лібералів) і Чемезова (“яструбів”) з іншого. Битва законів економіки проти законів війни, так би мовити. 

Конфлікти між елітами перетворюються на відкриті зіткнення, і Кремль вже не має достатнього авторитету для їхнього контролю. 

Соціальна демотивація і накопичення “зворотного насильства”. Путінська система породжує токсичне середовище, де демобілізовані солдати, озлоблені еліти та демотивоване населення стають “бомбою уповільненої дії”. 

Тут у нас є ще один яскравий приклад – диктатура Салазара у Португалії. Яка завдяки затяжним колоніальним війнам сформувала маси невдоволеного і втомленого населення, а також десятки тисяч (для масштабів Португалії величезні цифри) розчарованих і невдоволених режимом військових. Навіть коли тиск ззовні на режим послабився, він не зміг подолати кризу управління та відсутність довіри населення. Результатом стала Революція гвоздик 1974 року й повний крах системи. 

Звісно, і в СРСР все було так само. Відчуженість суспільства в СРСР від державних інституцій та демотивація населення призвели до неминучої кризи. Спроба “замороження” ситуації не дала результатів — СРСР розпався через внутрішні протиріччя. 

Крім того, якщо “перемоги” для Росії не буде або її буде важко продати, замороження війни без досягнення зрозумілих цілей (повної окупації України) не прийматиметься як успіх ані елітами, ані суспільством. 

А це і підрив легітимності влади (в очах найбільш “пасіонарних” груп – Кадиров, націоналісти, ультраправі – це  виглядатиме як зрада або слабкість), і зростання внутрішнього тиску (масове повернення озброєних солдатів додому призведе до сплеску злочинності, що далі розхитувати систему). 

Це і Путін розуміє. Тому я навіть можу вкинути таку гіпотезу: якщо Путін буде реально готуватися до “примирення”, російських “радикалів” чекає невеличка чистка, фізична. 

Детонувати цю систему може будь-що, насправді. І у непередбачуваний момент часу. Але які можливі сценарії? Їх базово, насправді, три. 

Трансфер влади і поступова (чи доволі швидка) демократизація. Я не бачу передумов, щоб у Росії була можлива демократизація і суттєві зміни без реалізації в тій чи іншій формі другого чи третього сценаріїв. Бо для демократизації хоча б російського хартленду потрібне серйозне перезавантаження еліт. 

“Югославський сценарій”. Як і в колишній Югославії, у Росії з’являється критична маса чинників для колапсу: економічний колапс, етнічні та релігійні конфлікти, слабка легітимність влади та регіональний сепаратизм. 

Проте у Росії немає “готових до незалежності” регіонів на кшталт Словенії чи Хорватії. Замість цього країна ризикує зануритися в хаос із затяжною політичною кризою та купою конфліктів.

Сценарій “Доба варлордів”. Те, що зараз відбувається у російській армії і суспільстві, нагадує Китай початку XX століття — добу варлордів. У період після революції 1911 року країна розпалася на регіональні клани, кожен із яких контролював свою територію.

Сьогодні Росія має всі передумови для подібного сценарію:

• Потенційні приватні армії та угрупування. 
• Зброя  і навчані озлоблені бійці у тилу. 
• Елітарна боротьба. 

Варіант “доби варлордів” виглядає особливо реалістичним на тлі деградації влади та відсутності контролю над територіями. Це призведе до розорення країни, внутрішнього насильства та хаосу, який триватиме багато років.

Висновок. 

Як показують приклади СРСР, Португалії, інших подібних режимів колапс диктатур, особливо занурених у тривалі збройні конфлікти і зовнішнє напруження, все одно відбувається через внутрішню деградацію.  

Жодне тимчасове послаблення тиску (наприклад, “заморозка” війни чи часткове послаблення санкцій) не зупинить розпаду системи, яка вже почала деградувати. Всі фундаментальні проблеми режиму Путіна носять внутрішній характер. І в нього немає демократичних запобіжникі, таких як свобода слова і вибори. 

“Заморожування” війни (навіть якщо станеться) лише відтермінує неминучий колапс, але не врятує систему, що руйнується під тягарем власних протиріч. Росію чекає “доба варлордів”, економічний занепад і втрата сталого контролю над територіями.

Сучасна Росія стоїть перед вибором: або вона перестане бути імперією, або припинить існування. Однак зміна моделі влади неможлива без радикальних реформ, на які країна не здатна. Виходу з цієї кризи без затяжної кризи немає.

Юрій Богданов