Дехто вважає, що фінляндизація України є найбільш реалістичним варіантом припинення російського вторгнення, але будь-яка спроба нав’язати нейтралітет залишить Україну в нестабільному становищі, пише Мінна Аландер.
У міру того, як зростають очікування щодо перспективи нових мирних переговорів у 2025 році з метою припинення війни Росії в Україні, ідея можливої фінляндизації України знову виринула на поверхню. Фінські офіційні особи поспішили відкинути такі пропозиції, попередивши, що нав’язування Україні нейтралітету «не призведе до мирного вирішення кризи з Росією».
Настрої скептицизму в Гельсінкі зрозумілі. Хоча існує деяка поверхнева схожість між ситуацією, в якій зараз опинилася Україна, і скрутним становищем Фінляндії під час холодної війни, будь-яка спроба наслідувати політику фінляндизації більш ранньої епохи була б катастрофічною для України.
Незважаючи на те, що більшу частину останніх двадцяти років після Помаранчевої революції 2004 року Україна присвятила євроатлантичній інтеграції, її все ще часто неправильно зображують як країну, що займає геополітичну буферну зону між Сходом і Заходом. Це добре знайоме фінам, чия країна була приречена на подібну геополітичну невизначеність під час холодної війни.
Фінляндія успішно захистила свій суверенітет під час Другої світової війни і не була змушена стати радянською республікою. Однак у 1948 році був підписаний Договір про дружбу між Фінляндією та СРСР, який заклав основу для того, що відтоді стало відомо як фінляндизація.
Понад чотири десятиліття фінляндизація слугувала стратегією виживання фінської незалежності. На практиці це означало добровільне врахування інтересів сусіднього Радянського Союзу як у зовнішній, так і у внутрішній політиці. Такий підхід дозволив фінам уникнути досвіду Угорщини 1956 року та Чехословаччини 1968 року, але ціна, тим не менш, була значною. Насправді, фінляндизація вийшла далеко за межі простого нейтралітету і негативно вплинула на Фінляндію протягом майже півстоліття.
Повоєнний договір, який став основою для фінляндизації, передбачав, що оборонна політика Фінляндії має бути зосереджена виключно на захисті країни від можливого нападу із заходу, незважаючи на те, що повторне радянське вторгнення зі сходу було набагато більш імовірним. Як наслідок, фінські урядовці були змушені проявляти надзвичайну обережність у питаннях безпеки східного кордону країни.
Фінляндія також була де-факто зобов’язана шукати згоди Москви перед тим, як розпочинати будь-які зусилля з розширення політичної чи економічної співпраці із Заходом. Це не дозволило Гельсінкі брати участь у початкових етапах європейської інтеграції. Замість цього Фінляндія була обмежена членством в Європейській асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ). Кремль вважав це достатньо аполітичним, оскільки це не порушувало так звану «східну торгівлю» з СРСР.
На внутрішньому рівні фінляндизація означала низку обмежень і компромісів щодо основних демократичних стандартів. У фінських ЗМІ та інформаційному просторі було запроваджено самоцензуру, щоб уникнути будь-якої відкритої критики СРСР. Фіни також змирилися з тим, що понад два десятиліття не змінювалося керівництво країни, оскільки президент Фінляндії Урхо Кекконен вважався незамінною фігурою для продовження добрих відносин з Москвою. У світлі цих реалій легко зрозуміти, чому термін “фінляндизація” сприймається багатьма фінами як принизливий, як нагадування про епоху, яку вони згадують з гіркотою.
Існують також вагомі географічні причини, чому фінляндизація не підходить для сучасного українського контексту. Статус Фінляндії під час холодної війни був пов’язаний із загальним кліматом безпеки в регіоні Північної Європи. Сусідня Швеція залишалася нейтральною частково через «фінське питання», оскільки Стокгольм був занепокоєний тим, що вступ до НАТО залишить їхніх фінських сусідів під загрозою як самотню буферну державу. Це потенційно могло створити умови для Радянського Союзу зробити ще одну спробу окупувати Фінляндію.
До кінця епохи холодної війни політика нейтралітету Швеції і самообмеження Норвегії щодо присутності військ НАТО або ядерної зброї на своїй території були безпосередньо пов’язані з долею Фінляндії. Цей нордичний акт балансування створив середовище, в якому СРСР був зацікавлений підтримувати статус-кво, а не ризикувати ескалацією регіональної напруженості, якщо він посилить тиск на Фінляндію. Цей дуже специфічний набір обставин не стосується України. Натомість, примусовий нейтралітет залишив би Україну дуже вразливою до подальшої російської агресії.
Фінляндизація України не гарантуватиме виживання України, як свого часу вона гарантувала незалежність Фінляндії. Не можна очікувати, що сьогоднішня Україна погодиться з будь-якими обмеженнями її здатності захищати свої кордони, укладати союзи або захищатися від російської агресії. Так само будь-яка спроба нав’язати внутрішньополітичні компроміси, які були частиною фінської моделі часів холодної війни, може виявитися фатальною для демократії та європейських прагнень України.
Той, хто справді зацікавлений у пошуку правильної формули для України, повинен вийти за межі періоду холодної війни і зосередитися на досвіді Фінляндії з 1991 року. Протягом останніх трьох десятиліть інтеграція Фінляндії в західний світ продемонструвала, що геополітичні уявлення можуть змінюватися з плином часу. Фінляндія переконливо довела, що лише географія не визначає долю країни.
Зараз Фінляндія приєдналася до Європейського Союзу та НАТО і міцно закріпилася в основних інституціях євроатлантичної спільноти. Саме така фінська модель могла б спрацювати для післявоєнної України. Як зазначив у листопаді прем’єр-міністр Фінляндії Петтері Орпо: «Фінляндія є членом НАТО і ЄС. Ми підтримуємо Україну в її боротьбі проти російської агресії. Це та модель, за яку борються українці».