Міжнародні гравці завжди були залучені в сирійську громадянську війну в умовах вакууму. Падіння Асада і вихід Ірану та Росії знаменують собою нову главу.
Після майже 14 років війни і півстоліття панування терору сирійський народ домігся повалення режиму Асада. Важливим фактором швидкості просування вперед є зміни в сузір’ї третіх сторін, залучених до конфлікту. Вони відкрили вікно можливостей, яким скористалися сирійські повстанці і яке стало вирішальним для вибору часу наступу.
Громадянська війна в Сирії характеризувалася великою кількістю збройних угруповань, які воювали проти режиму і один проти одного, змінюючи альянси, іноді співпрацюючи роками. Вражає також високий ступінь інтернаціоналізації цього конфлікту. Заклики до гуманітарного втручання лунали вже в перші роки війни. Але навіть після атаки режиму отруйним газом у 2013 році, в результаті якої загинуло понад 1400 осіб, не було прямого втручання західних держав під керівництвом США – всупереч бажанням багатьох сирійців провести обмежену військову операцію, щоб послабити Башара Асада.
Це дозволило іншим міжнародним гравцям втрутитися в конфлікт. Росія відіграла центральну роль як країна, що підтримує режим. Владімір Путін постачав зброю, а Башар Асад дозволив російському режиму утримувати авіабазу поблизу Латакії на заході Сирії та військово-морську базу в Тартусі у східному Середземномор’ї. З 2015 року Росія безпосередньо втрутилася на користь режиму, насамперед, завдаючи масованих авіаударів по цивільному населенню та цивільній інфраструктурі. Донедавна в Сирії діяли різні приватні російські військові компанії.
Сирія була важливим союзником іранського режиму з часів Ісламської революції.
Ще однією опорою диктатури Асада був Іран, який вже втручався військовим шляхом у конфлікт з 2011 року з ідеологічних і стратегічних міркувань. З часів Ісламської революції Сирія була важливим союзником іранського режиму, особливо у врегулюванні регіонального суперництва з сунітськими країнами Перської затоки. У роки глобальної війни з тероризмом альянс набув нового стратегічного значення разом з недержавними угрупованнями в Лівані, Іраку та Палестині – в тому числі Хезболла і Хамас – під назвою “Вісь Опору”. Іран безпосередньо підтримував режим Асада тренуваннями, постачанням зброї та особовим складом.
Ймовірно, найпотужнішою силою на боці режиму була ліванська Хезболла. Незважаючи на внутрішню ліванську угоду про нейтралітет у сирійському конфлікті, угруповання втрутилося з 2012 року, спочатку шляхом відправки радників і військових кадрів, а з 2013 року – офіційно і безпосередньо бойовиками на боці режиму Асада. Окрім спільних з “Віссю Опору” цілей щодо регіонального порядку, “Хезболла” також мала матеріальні причини бути в добрих стосунках з Асадом – через сирійську територію проходили іранські поставки зброї, що призначалися для них.
Хоча США та інші західні держави спочатку утримувалися від прямих військових дій, вони надавали фінансування та легке озброєння сирійській опозиції з самого початку війни. Пряма операція почалася лише зі стрімким зростанням Ісламської держави в Іраку та Сирії (ІДІЛ) у 2014 році. Під керівництвом США була сформована Глобальна коаліція проти Даеш, яка до 2019 року здійснила понад 44 000 авіаударів в Іраку та Сирії. Окрім низки західних держав, до коаліції також увійшли різні арабські союзники, а саме Бахрейн, Йорданія, Саудівська Аравія та Об’єднані Арабські Емірати, а також на короткий час Катар.
Але навіть поза боротьбою з ІДІЛ країни Перської затоки і Туреччина з самого початку відкрили для себе Сирію як територію, на якій вони хотіли відстоювати свої регіональні, регуляторні інтереси. Саудівська Аравія підтримала частини Вільної сирійської армії як противагу ісламістським групам, близьким до “Мусульманського братства”. Туреччина і Катар, з іншого боку, озброювали салафітські та ісламістські групи, особливо “Ахрар аш-Шам”.
2015 рік став вирішальним для успіху повстанських груп. Мало того, що Ахрар аш-Шам, Джабхат ан-Нусра та інші збройні угруповання сформували альянс “Джейш аль-Фатх”, який взяв під свій контроль значну частину провінції Ідліб. Ці об’єднані сили також отримали спільну підтримку з боку Катару, Туреччини і Саудівської Аравії – трьох держав, які раніше часто підтримували протиборчі групи. Однак ця єдність, яку можна пояснити підвищеним сприйняттям загрози з боку Ірану, тривала лише короткий час.
Від початку конфлікту Туреччина переслідує самостійну мету: послабити курдські збройні угруповання.
Від початку конфлікту Туреччина переслідувала самостійну мету: послабити курдські збройні угруповання і тримати їх подалі від турецького кордону. Після широкомасштабного відходу сирійського режиму курдська PYD та її збройний підрозділ YPG раптово взяли під контроль значну частину північної Сирії. Цей територіальний контроль був ще більше розширений у боротьбі проти ІДІЛ та інших салафітських джихадистських угруповань, таких як “Джабхат ан-Нусра”, організації-попередниці “Хайат Тахрір аш-Шам” (ХТШ, під керівництвом якої було повалено режим Асада). Щоб протистояти посиленим курдським силам, Туреччина з 2016 року кілька разів здійснювала пряме військове втручання, а також підтримувала недержавні проксі-групи в сусідній країні. Найважливішою підтриманою групою є Сирійська національна армія, яка складається з колишніх членів Вільної сирійської армії і, ймовірно, також ІДІЛ.
Нарешті, Ізраїль також слід згадати як сторону конфлікту. У той час як режим Асада належав до “Осі Опору” і тому перебував у союзі з найважливішими опонентами Ізраїлю, з Сирією було досягнуто своєрідної мовчазної згоди щодо збереження статус-кво в конфлікті за Голанські висоти, які Ізраїль окупував, порушуючи міжнародне право. Тим не менш, Ізраїль неодноразово завдавав авіаударів по іранських військовослужбовцях, членах “Хезболли”, транспортах зі зброєю та сирійських військових об’єктах. Однак ці атаки були спрямовані не на посилення однієї з воюючих сторін, а на ослаблення членів Осі.
У цьому сенсі ізраїльські військові дії останніх місяців зламали вісь опору.
У цьому сенсі ізраїльські військові дії останніх місяців зламали Вісь Опору. Надмірне насильство Ізраїлю проти цивільного населення в Газі, а згодом і в Лівані, а також очевидні злочини за міжнародним правом призвели до значного зростання підтримки членів Осі в арабському світі. Однак ізраїльська армія завдала значної військової шкоди і масової втрати обличчя не лише ХАМАСу в Газі і за її межами, але й Хезболлі в Лівані та Ірані, не в останню чергу вбивши лідерів обох угруповань в Тегерані і Бейруті.
За день до початку наступу повстанців у Сирії між “Хезболою” та Ізраїлем було досягнуто домовленості про припинення вогню, хоча й нетривке, але все ж таки перемир’я. Багато бойовиків вже були виведені з Сирії протягом останніх місяців, тому “Хезболла”, ймовірно, була не в змозі – а можливо, і не бажала, враховуючи масові невдачі в Лівані, – протистояти повстанським угрупованням. Іранське керівництво дедалі більше розчаровувалося в Асаді, який, ймовірно, передавав інформацію про іранські позиції Ізраїлю. Тегеран почав виводити свій персонал із Сирії 7 грудня.
Росія також відмовилася від Асада після того, як роками була ключовою підтримкою режиму не лише у військовому плані, але й як дипломатична сила, що захищала його, наприклад, блокуючи Раду Безпеки ООН. Схоже, що Асад вже давно відкинув російські “поради”. Тут слід згадати невдалий процес нормалізації відносин з Туреччиною. Росія ініціювала його, щоб закріпити Сирію в регіоні і віддалити її від Ірану. Однак Асад був непоступливим у переговорах з Туреччиною і недооцінив, що Путін може втратити до нього терпіння.
Режим Путіна заявляє, що контактує з представниками повстанського альянсу, щоб захистити свої геостратегічні інтереси.
За винятком кількох приватних військових компаній, Росія скоротила свою військову і фінансову підтримку з початку вторгнення в Україну в 2022 році. Після 7 жовтня 2023 року Росія також посилила спільні з сирійськими ВПС повітряні удари по Ідлібу та сусідніх районах. У ході наступу повстанців частота атак зросла, але залишилася обмеженою порівняно, наприклад, з відвоюванням Алеппо. За словами путінського режиму, він контактує з представниками повстанського альянсу, щоб захистити свої геостратегічні інтереси. Росія поки що евакуювала бази в глибині країни, але намагається зберегти свої військові бази в Середземному морі.
Альянс повстанців на чолі з HTS принаймні опосередковано вів діалог як з іранськими, так і з російськими представниками і пообіцяв захистити посольства і шиїтські святині на додаток до російських військових баз. За повідомленнями сирійської медіа-платформи “Аль-Джумхурія”, це стало результатом зустрічі в Досі незадовго до початку наступу повстанців. Лідери Росії та Ірану дали зрозуміти Туреччині, що вони готові до політичного переходу в Сирії. У координації з Саудівською Аравією, Єгиптом, Іраком, Йорданією та Катаром було розроблено сім пунктів переговорів, які були передані повстанцям через Туреччину. Вони сформулювали три зустрічні вимоги, після чого почався наступ.
За майже повної відсутності іранських і російських військ та “Хезболли”, дві інші міжнародні потуги зараз формують майбутні події в Сирії: Туреччина та Ізраїль намагаються скористатися вікном можливостей, що відкрилося після падіння режиму. Бої між Сирійською національною армією та очолюваними курдами Сирійськими демократичними силами (SDF) на півночі Сирії тривають; нещодавно підтримувані Туреччиною ополченці взяли під контроль місто Манбджі, яке раніше контролювали SDF. Туреччина також безпосередньо атакує позиції курдів за допомогою безпілотників і повітряних ударів. Схоже, що вона хоче використати ситуацію, щоб послабити курдські підрозділи в довгостроковій перспективі. Атаки Туреччини не лише незаконні з точки зору міжнародного права, але й дестабілізують ситуацію на півночі Сирії таким чином, що в кінцевому підсумку можуть дозволити ІДІЛ відновити свою силу.
З іншого боку, за останні дні Ізраїль знищив стратегічне озброєння сирійської армії, таке як військово-повітряні і військово-морські сили, а також хімічну зброю. Він також взяв під контроль військово-нейтральну буферну зону між Голанськими висотами, незаконно окупованими Ізраїлем з 1967 року, і сирійською територією, і, ймовірно, розглядає можливість її розширення на інші сирійські райони. Таке розширення призведе до подальшої нестабільності. Крім того, всі військові дії Ізраїлю в Сирії в останні дні порушують міжнародне право, про що неодноразово попереджала Організація Об’єднаних Націй.
Як турецькі, так і ізраїльські військові дії є порушенням міжнародного права і повинні бути негайно припинені. Напередодні приходу до влади адміністрації Дональда Трампа обидві держави, схоже, хочуть створити факти, які новий президент не зможе скасувати. У минулому він підтримував і Туреччину, і Ізраїль у подібних діях. Зараз Німеччина та ЄС повинні чинити тиск на Туреччину та Ізраїль, щоб вони припинили дестабілізувати ситуацію і підтримали самовизначений сирійський перехідний процес, наскільки це в їхніх силах.
Автори:
Ганна Пфайфер є керівником дослідницького напрямку “Внутрішня безпека і соціальний мир” в Інституті досліджень миру і політики безпеки Гамбурзького університету (IFSH).
Регіна Шваб є докторантом Франкфуртського інституту дослідження проблем миру (PRIF) за напрямом “Внутрішні конфлікти” та викладачем Франкфуртського університету ім. Гете.
Джерело: IPG–Journal, ЄС