До 22 грудня – Дня дипломатичної служби України
Успіх державотворення України значною мірою залежав і залежить також від української дипломатії: діяльності зовнішньополітичного відомства та дипломатичних представництв. Творення української державності вимагало врахування вже напрацьованого досвіду перших дипломатів незалежної Української Народної Республіки та Української держави, реалізованого після Першої світової війни такими корифеями дипломатичної діяльності, як Олександр Шульгін – перший Міністр закордонних справ молодої Української держави, Дмитро Дорошенко – Міністр закордонних справ, Всеволод Голубович – Міністр закордонних справ, Микола Любинський –Державний секретар закордонних справ, В’ячеслав Ліпинський – посол України в Австрії та ін.
Знакова дата заснування дипломатичної служби України припадає на 22 грудня 1917 р., коли Голова Генерального секретаріату УНР В. Винниченко і Генеральний секретар з міжнаціональних справ О. Шульгин підписали «Законопроект про створення Генерального секретарства міжнародних справ», схвалений Урядом УНР. Важливий імпульс для розвитку української зовнішньополітичної служби надав IV Універсал (12 січня 1918 р.), в якому УНР проголошувалася самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою Українського Народу. Розпочалося створення мережі дипломатично-консульських установ, формування відповідної правової основи дипломатичної діяльності, що спиралася на закон «Про закордонні установи УНР», підготовка дипломатичних кадрів. За часи діяльності Центральної Ради були налагоджені контакти з державами світу, зокрема з Францією і Великоїю Британією. В грудні 1917 р. українська делегація взяла участь у мирних переговорах у Бресті, де 27 січня 1918 р. підписала перший мирний договір у світовій війні.
Гетьманським урядом Української Держави були визначені основні напрями зовнішньої політики: встановлення дружніх відносин з країнами Четвертного Союзу, вирішення спірних територіальних проблем з сусідами і встановлення дипломатичних відносин з нейтральними державами. Україна розпочала роботу своїх дипломатичних місій у Румунії, Фінляндії, Швейцарії, Швеції; прийняла повноважних представників зарубіжних країн з Австро-Угорщини, Болгарії, Грузії, Німеччини, Туреччини, Польщі, Румунії, Фінляндії тощо. Уряд Української Держави сформував окрему делегацію для мирних переговорів з Росією.
Олександр Шульгін першим очолював зовнішньополітичне відомство з 26 грудня 1917 р. по 22 січня 1918 р. Пізніше був призначений послом УНР в Болгарії. Це призначення фактично врятувало Шульгіна О.Я. від сталінських репресій. Емігрувавши, він очолював Українське товариство прихильників Ліги Націй. Виступав проти прийняття СРСР до її складу. 1946 року був обраний головою Українського академічного товариства в Парижі. Під час окупації Франції німецькими військами був заарештований, пізніше виїхав до США, де після смерті й похований. На київському будинку по вул. Терещенківській, 9 вміщено пам’ятну дошку з барельєфом О.Шульгіна.
У перших міжнародних документах, авторство яких належало Олександру Яковичу, Україна проголосила гуманні ідеї боротьби за мир, захисту прав людини. В основу зовнішньої політики держави було покладено принцип миротворчості. Нижче наводимо відозву УЦР до всіх народів світу про встановлення миру від 21 листопада 1917 р. (із збереженням правопису оригіналу): „Від імени Української Народньої Республіки Українська Центральна Рада, визнавши потрібним приступити до перемирря, одночасно повідомляє про це Союзні Держави. Центральна Рада також приступає до активного переведення справи миру. Тим Центральна Рада виповняє віддавна висловлену волю Українського народу і вже не раз винесені нею постанови про негайний мир, в чому досі ставало на перешкоді Тимчасове Правительство. Для того Центральна Рада постановляє:
1. послати представників від Генерального Секретаріату на фронти для ведення переговорів в справі перемирря.
2. звернутися зараз же від імени Української Народньої Республіки як до союзних так і до ворожих держав з пропозіцією розпочати мирні переговори, довівши про це до відома нейтральних держав.
3. одночасно повідомити про це Раду Народніх Комісарів та правительства иньших республік Росії для коордінації ведення сеї справи.
Разом з тим Центральна Рада приступає до негайного вироблення конкретної програми миру для предложення її від імени Української Народньої Республіки Народам Росії а також Союзним і ворожим державам, як основу для переговорів. Українська Центральна Рада закликає всі народи Росії прийняти в тих переговорах як найактивнішу участь”.
Більшовики вороже поставилися до процесу державотворення України. Вони вбачали в ньому реальну загрозу утвердженню і збереженню своєї влади. З цього приводу один з більшовиків-українців М. Скрипник зазначав, що для більшості членів партії Україна не існувала як національна одиниця.
Визнання України Заходом. 26 (13) січня 1918 р. делегації країн Четверного союзу визнали Україну незалежною державою, правоспроможною вступати в міжнародні відносини. 3 лютого між Україною і Австро-Угорщиною було укладено окрему таємну угоду, за якою австро-угорський уряд зобов’язувався не пізніше 20 липня 1918 р. провести поділ Галичини на українську та польську частини та, об’єднавши першу з Буковиною, створити окремий коронний край. За це Україна зобов’язувалася поставити Австро-Угорщині до 1 липня 1 млн т збіжжя. Німеччина підтримала прагнення України об’єднати свої землі.
Значний внесок у розвиток української зовнішньополітичної служби здійснив Міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко, який досяг важливих дипломатичних результатів, створив ефективну структуру українського МЗС і розвинув законодавчу базу зовнішньополітичної діяльності. У червні 1918 р. був прийнятий «Закон про посольства та місії Української Держави», в липні – «Закон про українську консульську службу». За період Гетьманського уряду розпочали діяльність перші вітчизняні Консульські курси – навчальний заклад, що мав забезпечити державу дипломатичними і консульськими фахівцями.
У добу Гетьманату Павла Скоропадського доволі ефективно розбудовувалися державні інституції, було сформовано повноцінне зовнішньополітичне відомство та низку дипломатичних представництв за кордоном, започатковано формування державної служби в Україні. Вагомими були зовнішньополітичні здобутки: Українська Держава мала на той час 11 дипломатичних і майже 50 консульських місій у 20 країнах, а на своїй території – 12 дипломатичних і 42 консульські представницва з 24 держав. Принагідно нагадаємо, що в Посольстві України в Туреччині працював син видатного українського політика і мецената Євгена Чикаленка – Петро Чекаленко (1892-1928, правопис прізвища через «е» у даному випадку не є помилкою, саме так зазначалося в архівних документах), який був призначений на цю посаду гетьманом Павлом Скоропадським. Трагічно склалася доля молодого дипломата. Радянське керівництво заохочувало всіх співробітників дипломатичних місій повертатися із зарубіжних країн на тодішню батьківщину, де вони «дуже потрібні для роботи в дипломатичних установах». Щиро повірив владі і повернувся також Петро. Був одразу заарештований. Репресований, і за нез’ясованих обставин загинув у Курській пересильній тюрмі. 20 червня 1929 року його батько Євген Чикаленко, вбитий горем після звістки про смерть у більшовицькій буцегарні сина Петра – дипломата України в Туреччині, помирає у клініці чеського університету. Похований у Подебрадах. Євген Чикаленко глибоко вірив у те, що Україна буде вільною і певно прищеплював такі погляди своїм дітям. «Хоч український народ багато втратив від того, що загубив свою стародавню назву і безліч його талановитих синів збагачували скарбниці сусідів, а все-таки наближали час, коли український народ таки займе рівне становище поряд з іншими культурними націями світу вже під своєю назвою українців».
У роки Гетьманату та Директорії значну дипломатичну діяльність в інтересах молодої держави проводив В’ячеслав Липинський. Він був знаним громадським, політичним та державним діячем, ідеологом відродження української державної самостійності, визначним істориком і публіцистом ХХ століття. В. Липинський – поляк за походженням, українець за своїми поглядами – був оригінальним українським ідеологом й політичним діячем та засновником державницького консервативного напряму вітчизняної ідеологічної парадигми. Для Липинського гетьманщина – зовсім не самоціль, а символ, який покликаний сприяти відродженню національної і державної української ідеї, формуванню нової еліти та суспільства громадян-патріотів. Він виокремлював відмінність пропонованого суспільного ладу від традиційних монархій і тогочасних демократій.
За визначенням В. Липинського, до прерогатив глави держави слід віднести організацію збройних сил, армію, державну адміністрацію, включаючи й дипломатичну складову. Для нього була цілковито природна залежність міжнародної політики від внутрішньої, успішність у зовнішніх справах лише за умов формування потужної соборної національної держави на обширах України. Саме сповідуючи такий підхід, В. Липинський вказує на першочерговість орієнтації не на сусідні держави, а на внутрішні будівничі задачі. «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути». Він слушно зазначав, що ніхто із сусідів України чи віддалених держав, на кого орієнтуються українські політики у той час, в створенні сильної і незалежної української держави не зацікавлений.
Великі заслуги перед Вітчизною В’ячеслав Липинський здобув, обіймаючи посаду посла Української Держави та Директорії, працюючи у Відні протягом 1918 – 1919 рр. До безмежної відданості українській справі та ґрунтовної європейської освіти додавалися і його особисті риси та якості неабиякого таланту. Посольство Української Держави у Австро-Угорщині було одним із чотирьох посольств, яким надавався самий високий – Перший розряд та співмірним з іншими державами Четверного союзу: Німеччиною, Болгарією та Туреччиною. Тобто із усіх дипломатичних місій Києва найбільш важливе значення надавалося відносинам з Центральними державами. В період роботи на посаді посла (за тогочасним визначенням – Надзвичайний Посланник і Уповноважений Міністр) успіху місії В. Липинського сприяли його ґрунтовна підготовка, талант та добре знання Австро-Угорщини і підібраний штат працівників, які здебільшого забезпечували високу ефективність роботи дипломатичної установи.
В. Липинський приступив до виконання своїх високих обв`язків у доволі напружений момент розвитку міждержавних відносин. Йому довелося спрямувати головні сили на розв`язання основних проблем, що викликали постійні дипломатичні конфлікти: поділ Галичини, належність Холмщини, постачання продовольства з України, поводження австро-угорських військ в Україні та повернення українських полонених тощо. Самим важливим із всього кола завдань була ратифікація Австро-Угорщиною Брестського мирного договору з Україною і обмін ратифікаційними грамотами не лише з Віднем, але й з Німеччиною, Болгарією та Туреччиною. Таким чином, посольство розгорнуло активну дипломатичну діяльність та налагоджувало плідні контакти з офіційними представниками і дипломатами країн Четверного союзу.
На долю В. Липинського на посаді посла України в Австро-Угорщині випала почесна і дуже важлива представницька місія – провести обмін ратифікаційними грамотами з представниками держав, що підписали Брестський договір. За VI статтею угоди цей процес мав відбуватися у найкоротші строки у Відні, але він стримувався позицією австро-угорського уряду. Саме завдяки наполегливій роботі Липинського з дипломатичними представниками Болгарії та Туреччини було прискорено обмін ратифікаційними грамотами. Вже в липні 1918 р. відбувся обмін відповідними грамотами з диппредставниками Болгарії, Німеччини та Туреччини, які були підписані офіційними керівниками цих держав. Липинський також намагався схилити керівників країни перебування до якомога швидшої ратифікації Брест-Литовського договору. Але протягом кількох місяців успіху йому досягти не вдалося. Цісарська грамота про ратифікацію Брестського договору була виготовлена вже перед самим розпадом імперії та так і залишилася навіки у архіві.
Невдовзі в самій Україні 14 грудня 1918 р. було повалено владу Гетьмана. Однак В.К. Липинський ще протягом дев`яти місяців продовжував представляти Україну як посол Директорії. Так завершилася його дипломатична кар`єра, на якій він доволі багато встиг зробити для налагодження міжнародного співробітництва України. Це був багатотрудний період сходження України, але саме в ці переломні роки досить яскраво проявилися кращі риси В. Липинського як державного діяча та його яскравий талант дипломата.
Андрій Кудряченко, Людмила Чекаленко
ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України»